1949 року письменниця видає розпочату ще в Мексіці епопею «Мертві залишаються молодими», яка відтворює цілу добушімецької історії від 1919-го по 1945 рік. Вперше письменниця ставить собі за мету зобразити не тільки тих, хто бореться за нове життя у світі, але й тих, що осатаніло чіпляються за старе, тих, хто був справжніми духовними батьками Гітлера та його кліки, — прусське офіцерство і баронів німецької промисловості. Це надає зображеній Зегерс картині життя справжньої повноти, робить її рухливою і конфліктного.
Уміння зображувати дійсність у її революційному розвитку, помічати й розкривати в ній нове і те, що тільки народжується, ні на хвилину не випускати з поля зору тенденцій світової історії, перспективи майбутнього — це вміння притаманне лише художникам, які оволоділи методом соціалістичного реалізму.
Таким художником є Анна Зегерс. «Сьогодні вже недостатньо лише зобразити конфлікт як такий, нехай це навіть зроблено зі справді бальзаківською силою. Письменник мусить так передати цей конфлікт, щоб ставали ясними розвиток, головні його лінії». Слова ці взяті з доповіді Анни Зегерс «Великі зміни в нашій літературі». Письменниця протягом усього свого творчого шляху багато уваги приділяла теоретичним проблемам художньої творчості. Про це свідчить хоча б написана наприкінці 20-х років у формі діалога розвідка під назвою «Коротке повідомлення з моєї творчої майстерні», в якій вона знайомить читача з тими художніми формами, за допомогою яких осягає нову для світової літератури пролетарську, революційну тематику. Але цілком природно, що літературно-критична, теоретична діяльність письменні значно поширюється саме після повернення з еміграції. Адже йдеться про створення нової німецької літератури, і досвідчений майстер (до того ж ще й один з керівників Спілки письменників) просто не може стояти осторонь цієї роботи. В ті ж роки посилюється і публіцистична діяльність письменниці. І це зрозуміло: адже йдеться про створення нової німецької держави, виховання нової людини.
А все ж таки, як і завжди, головна зброя Анни Зегерс — це її художні твори.
1959 року вона закінчила першу частину свого нового роману «Рішення», над яким напружено працювала близько десяти років.
Ця книга розповідає про долю людей двох Німеччин — тих, хто будує щасливе і мирне життя на схід від Ельби, в Німецькій Демократичній Республіці, і тих, хто зазнає на собі всіх «принад» західнонімецького «економічного чуда», яке несе людству загрозу нової руйнівної війни.
І в цій книзі письменниця залишається вірною центральній темі своєї багатогранної творчості: кожний чесний німець рано чи пізно зрозуміє, на чиєму боці правда, відшукає дорогу до неї.
1968 року вийшло в світ продовження роману під назвою «Довір’я». Твір цей своєю актуальною проблематикою, щільним зв’язком із сьогоденням викликав великий інтерес читачів і жваві дискусії у пресі НДР.
Все те краще, що властиве зрілій творчості Анни Зегерс, повного мірою виявилося в романі «Сьомий хрест» — найсильнішому творі цього видатного майстра. Письменниця працювала над книгою в 1937–1939 pp., але повністю роман був опублікований лише 1942 року. У «Сьомому хресті» Анна Зегерс уперше звернулася до зображення націстської Німеччини.
В 1934–1935 pp. на книжкових ринках Європи з’явилося чимало творів, які розповідали про перші дні й місяці гітлерівської диктатури: «Болотяні солдати» В. Ландгоффа, «В Третьому рейху» К. Гінріхса, «Випробування» В. Бределя та ін. Це були звіти самовидців — письменників або навіть людей іншого фаху, які взялися за перо, щоб розповісти світові про те, що вони пережили у фашистських катівнях. Природно, що розповідь тут, як правило, не виходила за межі тюрем і концтаборів гітлерівського рейху.
А коли ці автори все ж намагалися показати життя по той бік колючого дроту, то іноді створювалася історично невірна картина.
Так сталося, наприклад, у романі Віллі Бределя «Твій невідомий брат». Охоплений щирим почуттям ненависті до фашизму і любові до свого народу, Бредель (який у той час уже перебував на еміграції) мимоволі переоцінив сили і можливості внутрішнього опору злочинному режимові. І слід зазначити, що такий розрив між дійсним та бажаним у зображенні націстської Німеччини
30-х років був притаманний більшою чи меншою мірою багатьом творам тогочасної емігрантської літератури та й усій антифашистській літературі взагалі, в тім числі й радянській.
Що ж до «Сьомого хреста», так тут переважає сувора правда.
Справа, мабуть, не лише в тому, що Зегерс бачила її краще за деяких своїх колег. Просто книга створювалася наприкінці
30-х років, тобто тоді, коли фашизмові вже вдалося жахливими репресивними заходами загнати Комуністичну партію в глибоке підпілля, вдалося залякати і ошукати значну частину німецького народу.
Прагнучи відповісти на питання, які зміни відбулися в Німеччині за п’ять років гітлерівського панування, письменниця мала заглянути в саму гущу німецького життя, показати різні прошарки народу в їхньому ставленні до фашистського режиму.
Це було важко, неймовірно важко зробити за умов еміграції, але Зегерс все-таки зуміла спевнити своє завдання: «Хоч би де я була, — згадує вона, — і у Франції, і в інших країнах, куди я виїздила, в Австрії, Чехословаччині, Іспанії, Бельгії, Швейцарії, — всюди я зустрічалася з людьми, які нещодавно приїхали з Німеччини, працювали там, утекли звідти. Я розпитувала їх, записувала їхні розповіді. Все це допомогло мені написати «Сьомий хрест».
Заслугою Анни Зегерс є те, що вона розповіла своєму читачеві саме всю правду про ті часи, надзвичайно тяжкі для її батьківщини, але й не приголомшуючо-безнадійні: в роки найвищої передвоєнної стабілізації націстського режиму письменниця за сліпучою декорацією «тисячолітньої імперії» зірким поглядом реаліста зуміла побачити історичну приреченість фашизму.
Досить відбутися незначній, здавалося б, події, що порушує раз і назавжди встановлений порядок у гігантській тюрмі, на яку було перетворено Німеччину, — і цей порядок одразу ж захитується. Такою подією в романі є втеча семи в’язнів з концентраційного табору Вестгофен. Анна Зегерс далека від того, щоб приписувати їй якесь надзвичайне значення, Щоб спрощувати ситуацію, підмінюючи дійсне бажаним. Ні! Це — не революційний вибух, не акт колективного опору режимові; це — звичайна втеча семи різних людей, які випадково зібралися разом. Двоє з них і загинуло, чотирьох спіймано й знову повернено до табору, де їх по-звірячому вбивають; і лише сьомому вдається ціною нелюдських зусиль перебратися через кордон.
Щасливий збіг обставин? Випадковість? І так і ні!
Саме тому, що письменниця глибоко розуміє діалектичне співвідношення між випадковістю і необхідністю, їй поталанило розгорнути цю просту ситуацію в неперевершений за своєю силою сюжет реалістичного роману про німецький фашизм та шляхи боротьби з ним. Звичайно, Георга Гайслера могли спіймати, як і інших утікачів. Але його все-таки не спіймали, і це не тільки наслідок того, що йому надзвичайно щастить, а й результат дії певних історичних та психологічних закономірностей.
Коли б Німеччина була справді такою, якою прагнули зробити її націсти, а німці — тією слухняною і бездумною отарою, на яку гітлерівці намагалися їх перетворити, то Гайслер був би приречений. Ніщо — ні мужність, ні сила волі, ані талан не врятували б його. Однак він не загинув!
В ідеальну організованість націстської системи до цієї втечі непохитно вірили не тільки комендант табору Фаренберг та його підручний Цілліх. У це вірили, вірили з гіркотою і болем, люди, що сховались у свої обивательські нори, люди, яким здавалося, що всяка боротьба, всякий опір — марні. Колись давно вони були порядними і чесними громадянами своєї країни, а деякі з них навіть свідомими представниками робітничого класу, соціалістами, комуністами. Але гестапо вистежило і заарештувало їхніх керівників; поступово вони розгубили свої старі зв’язки, перестали довіряти один одному, застигли в німій нерухомості.