Другого дня панна Флора назвала мене грубіяном, пан Ленцький оригіналом, а кузина цілий тиждень не хотіла зі мною розмовляти… І хоч би я що видумав, а то нічого, ну нічогісінько, хоч був абсолютно певний, що, перш ніж дійду з цього пагорка до колодязя, в моїй голові постане бодай в загальних рисах план літаючої машини… Правда ж дурниця?.. «Отже, вони тут проводять вечори при місяці, слухаючи соловейка?.. — подумав Вокульський і відчув у серці різкий біль. — Панна Ізабелла вже закохана в Охоцького, а коли ще не закохана, то тільки через його дивацтво… і має рацію… він вродливий і незвичайний чоловік…»

— Певна річ, — вів далі Охоцький, — я жодним словом не прохопився про це моїй тітці, яка щоразу, коли втикає мені якусь шпильку, приказує: «Коханий Юльку, старайся подобатись Ізабеллі, бо вона якраз для тебе жінка… Розумна й гарна; тільки вона могла б вилікувати тебе від твоїх фантазій…» А я думаю: яка вона для мене жінка?.. Якби вона могла стати мені хоч помічницею, то ще півлиха… Але хіба ж вона залишить вітальню задля лабораторії? І вона має рацію: там її сфера; птах потребує повітря, риба — води… Ах, який чудовий вечір!.. — додав він, трохи помовчавши. — Я сьогодні збуджений, як ніколи. Але що з вами, пане Вокульський?..

— Я трохи стомився, — глухо відповів Вокульський. — Може б, ми сіли, хоч би отут…

Вони сіли на схилі пагорка в кінці парку. Охоцький сперся підборіддям на коліна й задумався. Вокульський дивився на нього із змішаним почуттям захоплення й ненависті. «Що він — дурний чи хитрий?.. Нащо він мені все оце розказує?» — думав Вокульський.

Проте мусив визнати, що й балакучість Охоцького відрізнялась тією щирістю й розкиданістю, як і його рухи та й взагалі вся особа. Вони зустрілись перший раз, а Охоцький розмовляв з ним так, наче вони були знайомі з дитинства. «Пора з цим кінчати», — подумав Вокульський і, глибоко зітхнувши, голосно спитав:

— Отже, ви женитесь, пане Охоцький?..

— Хіба б здурів, тоді б оженився! — пробурмотів той і знизав плечима.

— Як так? Адже ваша кузина вам подобається?

— І навіть дуже подобається, але це ще не все. Я одружився б з нею, аби був певний, що вже нічого не досягну в науці.

В серці Вокульського поруч з ненавистю й захопленням блиснула радість. В цю хвилину Охоцький потер лоба, немов прокинувшись від сну, і, дивлячись на Вокульського, сказав:

— Ага, ось що… Я й забув, що маю до вас важливу справу… «Що йому потрібно?..» — подумав Вокульський, мимоволі милуючись розумними очима свого суперника і дивуючись з раптової зміни його тону. Здавалося, що його устами заговорив інший чоловік.

— Хочу поставити вам одне запитання… ні — два запитання… дуже інтимних і, може, навіть делікатних, — сказав Охоцький. — Ви не образитесь?..

— Слухаю, — відповів Вокульський.

Якби він стояв на ешафоті, то не зазнав би таких страшних відчуттів, як у цю хвилину. Він був певний, що йдеться про панну Ізабеллу і що отут, на цьому місці, вирішиться його доля.

— Ви були природознавцем? — спитав Охоцький.

— Був.

— І до того ж природознавцем-ентузіастом. Я знаю, що ви пережили, і віддавна поважаю вас за це… Мало цього, скажу більше… Протягом останнього року думка про те, які труднощі вам доводилось долати, підтримувала мене морально. Я казав собі: зроблю принаймні те, що зробив цей чоловік, а оскільки таких перешкод у мене немає, то піду й далі за нього.

Слухаючи його, Вокульський думав, що це йому сниться або що він розмовляє з божевільним.

— Відкіля це вам відомо?.. — спитав він Охоцького.

— Від доктора Шумана.

— Ага, від Шумана. Але що саме ви маєте на увазі?

— Зараз скажу, — відповів Охоцький. — Ви були природознавцем-ентузіастом і кінець кінцем… облишили природничі науки. Отже, на котрому році життя прохолов ваш запал до науки?..

Вокульського немов хто вдарив сокирою по голові. Запитання було настільки несподіване і неприємне, що він з хвилину не міг не тільки нічого відповісти, але й зібратися з думками.

Пильно дивлячись на свого співбесідника, Охоцький повторив запитання.

— На котрому році?.. — перепитав Вокульський. — Минулого року… Зараз мені сорок шостий…

— Отже, до цілковитого охолодження у мене залишається ще понад п’ятнадцять років. Це мене трохи підбадьорює… — сказав немов сам до себе Охоцький. І, трохи помовчавши, додав: — Це одне запитання, а тепер — друге, але прошу вас не ображатись. На котрому році життя жінки стають байдужими мужчині?

Другий удар. В якусь мить Вокульський готовий був схопити молодика за горло й задушити. Проте опам’ятався й відповів з кволою усмішкою:

— Я гадаю, що вони ніколи не стають байдужими… Навпаки, що далі, то вони здаються дорожчими.

— Погано! — прошепотів Охоцький. — Що ж, побачимо, хто буде дужчий!

— Жінки, пане Охоцький.

— Як для кого, — відповів молодик, впадаючи в задуму.

І знов почав говорити, немов сам до себе:

— Подумаєш — жінки!.. Я вже закохувався, заждіть — скільки ж це? Чотири… шість… сім, так — сім разів. Це забирає дуже багато часу і навіває відчайдушні думки… Дурна річ — кохання… Знайомишся, закохуєшся, страждаєш…

Потім розчаровуєшся або тебе зраджують… Я двічі розчаровувався і п’ять разів був зраджений… Далі знаходиш нову жінку, досконалішу за попередніх, а потім вона робить те саме, що й менш досконалі… Та й поганюща ж порода тварин — оці жінки!.. Вони граються нами, хоч своїм обмеженим розумом навіть неспроможні зрозуміти нас… Правда, і тигр може гратися людиною… Підлі, але милі створіння. Та хай собі будуть… Тим часом, якщо людину опанує якась ідея, вона ніколи не покине й не зрадить її…

Він поклав руку на плече Вокульському і, дивлячись на нього якимось неуважним і мрійним поглядом, спитав:

— Але ж і ви колись думали про літаючі машини?.. Не про керування повітряними кулями, легшими за повітря, бо то дурниця, а про політ важкої машини, навантаженої й окутої сталлю, як броненосець?.. Ви розумієте, який настав би переворот на світі після такого винаходу?.. Немає фортець, немає армій, нема кордонів… Зникнуть народи, зате в надземних палацах з’являться істоти, подібні до ангелів або стародавніх богів… Ми вже підкорили собі вітер, тепло, світло, блискавку… Отже, чи не думаєте ви, що настав час людині звільнитися від пут земного тяжіння?.. Це ідея нашого віку… Дехто вже працює над нею; я пройнявся нею лише недавно, але вона захопила мене з голови до ніг… Що мені тітка з її порадами та правилами доброго тону!.. Що мені одруження, жінки, навіть мікроскопи, прилади та електричні лампи?.. Я з’їзду з глузду або… дам людськості крила…

— А коли навіть дасте, то що з того? — спитав Вокульський.

— Слава, якої не досягала ще жодна людина, — відповів Охоцький. — То моя дружина, моя кохана… Ну, бувайте здорові, мені треба йти…

Він потиснув Вокульському руку, збіг з пагорка і зник між деревами.

Ботанічний сад і Лазенки вже огортали вечірні сутінки. «Божевільний чи геній?» — подумав Вокульський, відчуваючи, що й сам він надзвичайно збуджений. — А якщо геній?..»

Він устав, пішов в глиб парку і змішався з юрбою гуляючих. Йому здавалося, що небо над пагорком, з якого він тільки що зійшов, навіває на нього якийсь священний жах.

В Ботанічному саду було майже тісно; на кожній алеї товклися колони, громади, в крайньому разі, довгі ряди гуляючих; лавки аж угинались від людей, що на них сиділи.

Вокульському загороджували дорогу, наступали на п’яти, штовхали ліктями; з усіх боків лунали розмова і сміх.

В Уяздовській Алеї, попід оградою Бельведерського парку, попід штахетами з боку лікарні, на найдальших алеях і навіть на загороджених стежках, — скрізь було повно людей і весело. Чим більше насувалась на землю темрява, тим густішою і галасливішою ставала юрба.

— Мені вже починає бракувати на світі місця, — пробурмотів Вокульський.

Він перейшов до Лазенок і знайшов там спокійний куточок. На небі засвітилось кілька зірок, від Алеї долітав гомін юрби, а від ставу тягло вільгістю. Часом над його головою з голосним дзижчанням пролітав хрущ або нечутно проносився кажан; в глибині парку жалібно квилив якийсь птах, даремно викликаючи свою пару; далеко на ставу плюскотіли весла й лунав жіночий сміх.