— Merkwurdig![58] Der Kaffee war ja immer gut und zu Mittag hat er sich doch immer vollgegessen… Warum hat er denn das getan?

Так. І я тепер майже щогодини говорю про Стася Вокульського. Після смерті жінки він мав певний шматок хліба, то чого ж йому було їхати в Болгарію? Заробив там такі гроші, що міг би зліквідувати магазин: то нащо ж він розширює його? Новий магазин дає йому прекрасні прибутки; то нащо він закладає ще якусь спілку?

Навіщо найняв для себе величезну квартиру? Навіщо купив екіпаж і коні? Чого він пнеться до аристократії, а нехтує купцями, які йому цього не можуть подарувати?

А з якою метою він допомагає хурщикові Висоцькому або його братові, залізничному майстрові? Навіщо кільком бідним підмайстрам допоміг відкрити майстерні? Навіщо опікується навіть якоюсь шльондрою, яка хоч і живе у черниць, але дуже шкодить його репутації?..

А який він хитрий!.. На біржі я дізнався про замах Геделя; повертаюсь у магазин, дивлюсь йому прямо в очі й питаю: Знаєш, Стасю, якийсь Гедель стріляв в імператора Вільгельма…[59]

А він спокійнісінько відповідає:

— Божевільний.

— Але цьому божевільному, — кажу я, — зітнуть голову.

— І правильно, — відповідає він, — не буде плодити божевільних.

І хоч би йому один мускул на обличчі здригнувся — нічого! Я аж остовпів від такої витримки.

Дорогий Стасю, ти хитрий, але й у мене є голова на плечах: знаю я більше, ніж ти гадаєш, гірко мені тільки те, що ти мені недовіряєш. Бо порада друга і старого солдата могла б остерегти тебе не від одної дурниці, якщо не від ганьби…

Проте нащо мені говорити, що я думаю, — нехай за мене говорить хід подій.

На початку травня ми перебралися в новий магазин, який складається з п’ятьох величезних залів. У першому, ліворуч від входу, продаються тільки російські тканини: ситець, міткаль, шовки та оксамити. Другий зал наполовину зайнятий тими самими тканинами, наполовину дрібними предметами туалету: капелюшами, комірцями, галстуками, парасольками. В головному залі, навпроти входу — найрозкішніша галантерея: з бронзи, з майоліки, з кришталю, з слонової кості. Поряд, праворуч — іграшки, а також дерев’яні та металеві речі, і в останньому — гумові та шкіряні товари.

Це я так влаштував на свій смак; не знаю, чи добре воно вийшло, але бог свідок, що старався зробити якнайкраще. Зрештою, я питав поради і в Стася Вокульського, але він, замість щось порадити, тільки знизував плечима та усміхався, немов хотів сказати: «А мені яке діло?»

Дивна він людина! Спаде йому на думку геніальний план, виконає його в загальних рисах, а про» деталі йому зовсім байдуже. Він сказав перевести магазин в нове приміщення, зробив його осередком торгівлі російськими тканинами і закордонною галантереєю, зорганізував адміністрацію. Але зробивши це, він зовсім не втручається в справи магазину: робить візити великим панам, їздить своїм екіпажем в Лазенки[60] або зникає десь безслідно, а до магазину забігає не більш як на дві години. При чому він весь час розгублений, роздратований, немов чогось чекає або чогось боїться.

Але яке це золоте серце!

Соромно признатися, але мені було трохи прикро перебиратись у нове приміщення. Та з магазином ще півбіди: я, звичайно, волію працювати у величезному магазині на зразок паризьких, аніж у такій крамничці, як наш попередній магазин. Жаль мені було моєї кімнати, де я прожив двадцять п’ять років! Оскільки чинність контракту кінчалась у половині липня, я сидів собі в своїй кімнатці, поглядаючи то на стіни, то на меблі, то на грати, які нагадували мені присмпі хвилини, проведені в Замості. «Господи милостивий! — думав я. — Як я все це зрушу з місця? Як перевозитиму на нову квартиру?..»

Коли одного дня, десь у половині травня (якраз тоді поширились певні чутки про сталий мир), перед самим закриттям магазину підходить до мене Стась і каже:

— Ну, що ж, старий, час би вже перебиратись на нову квартиру.

В цю хвилину я відчув, ніби з мене витекла вся кров.

А він каже далі:

— Ходімо зі мною, покажу тобі нову квартиру, яку я найняв для тебе в цьому самому домі.

— Як так найняв? — питаю його. — Я мушу договоритися з хазяїном про ціну.

— Вже заплачено! — відповів він.

Взяв мене під руку й веде через задні двері в сіни.

— Але ж, — кажу, — це приміщення зайняте.

Замість відповіді він одчиняє двері по другий бік сіней… Входимо… слово честі — вітальня!.. Меблі оббиті утрехтським оксамитом, на столах альбоми, на вікнах майоліка… Під стіною книжкова шафа…

— Ось тобі, — мовить Стась, показуючи книжки в розкішних оправах, — три історії Наполеона Першого, життєписи Гарібальді й Кошута, історія Угорщини…

Книжками я був дуже задоволений, але вітальня, скажу правду, справила на мене прикре враження. Стась помітив це і, усміхаючись, раптом відчинив другі двері.

Господи милосердний!.. Та ця ж друга кімната — точнісінько моя кімната, в якій я прожив двадцять п’ять років.

Вікно загратоване, зелена фіранка, мій чорний стіл… А під стіною навпроти моє залізне ліжко, двостволка і футляр з гітарою…

— Як? — питаю я. — Значить, мої речі вже перенесли?

— Так, перенесли все до останнього цвяшка, навіть підстилку для Іра.

Може, це кому-небудь здається смішним, але мені на очі набігли сльози… Я дивився на його суворе обличчя, на смутні очі, і мені трудно було уявити, що цей чоловік такий догадливий та делікатний. Бо ніхто ж йому про це не нагадував. Але він сам дорозумівся, що я можу сумувати за колишнім житлом, і сам простежив, щоб були перенесені всі мої лахи.

Щаслива була б жінка, з якою б він одружився (у мене навіть є для нього пара…); але він, мабуть, не одружиться.

В голові у нього бродять якісь дикі думки, та, на жаль, не про одруження!.. Бо вже скільки поважних осіб приходило в наш магазин нібито за покупками, а насправді сватати Стася, і все даремно!

Є така собі пані Шперлінгова, вона має сто тисяч карбованців готівкою і гуральню. Чого тільки вона у нас не купила, і все задля того, щоб запитати мене:

— Ну як, пан Вокульський не збирається женитись?

— Ні, пані добродійко…

— Шкода! — каже папі Шперлінгова, зітхаючи. — Прекрасний магазин, чималий капітал, та все це розлізеться… без хазяйки. Якби пан Вокульський знайшов собі якусь поважну та заможну жінку, він міг би навіть збільшити свій кредит.

— Святі слова, пані добродійко… — відповідаю я.

— Adieu, пане Жецький, — каже вона (і платить у касу двадцять або й п’ятдесят карбованців). — Тільки не прохопіться панові Вокульському, що я говорила про одруження. Бо він ще подумає, що стара баба полює на нього… Adieu, пане Жецький. «Навпаки, неодмінно скажу йому про це…»

Я й зараз думаю, що на місці Вокульського негайно одружився б із тією багатою вдовою. Яка вона статурна, Herr Jesas!..

Або от Шметерлінг, шкіряник. Щоразу, коли ми звіряємо рахунки, він каже:

— А чи не думає, теє-то, як його, пан Вокульський, теє-то, як його, женитись?.. Бо то хлоп, теє-то, як його, як вогонь, а карк, як у бика… Щоб мене грім убив, теє-то, як його, коли б я не віддав за нього дочки, а посаг, теє-то, як його, тисяч на десять на рік товару… Ну?

Або ще радник Вронський. Небагатий, тихенький, але щотижня купує у нас хоч би пару рукавичок і щоразу питає:

— Та як же не згине Польща, коли такі, як Вокульський, не женяться!.. Бо то ж — боже ти мій! — чоловік навіть посагу не потребує, отож міг би взяти панянку, яка — боже ти мій! — і на роялі грає, і добра господиня, і мови знає…

Таких сватів десятки переходять через наш магазин. Деякі матері, тітки або й батьки просто приводять до нас панночок на відданні. Мати, тітка чи батько щось там купують на карбованця, а панна тим часом ходить по магазину, сідає, береться в боки, аби звернути увагу на свою фігуру, висуває наперед праву ніжку, потім ліву ніжку, потім підіймає ручку… І все для того, щоб спіймати Стася, а його або нема в магазині, або як і є, то навіть не дивиться на товар, немов хоче сказати: «Оцінкою товару займається пан Жецький».