Десь о сьомій годині на південному заході пролунав гарматний постріл. По шеренгах прокотився гомін:

— Ого! Починається…

— Ні, це сигнал…

Гримнуло ще два постріли, потім ще два. Ескадрон, що їхав поперед нас, зупинився; дві гармати і два зарядних ящики галопом подалися вперед, кілька їздових поскакало на найближчий пагорбок. Ми спинились — і на хвилину запанувала така тиша, що чути було цокіт копит сірої кобили, якою доганяв нас ад’ютант. Вона промайнула повз нас до гусарів, важко дихаючи і майже торкаючись животом землі.

Тепер уже озвалося десь ближче й далі кільканадцять гармат так, що можна було відрізнити кожен постріл.

— Пристрілюються! — сказав наш старий майор.

— Гармат у них штук з п’ятнадцять, — озвався Кац, який в таких випадках ставав балакучіший. — А у нас дванадцять. От буде робота!..

Майор обернувся до нас на коні й усміхнувся в свої сиві вуса. Я зрозумів, чого він усміхався: вдалині розітнулась ціла гама пострілів, немов хто заграв на органі.

— Більш як двадцять, — заговорив я до Каца.

— Йолопи!.. — засміявся офіцер і пришпорив коня.

Ми зупинились на пагорку, звідки видно було всю бригаду, яка йшла за нами. Позначала її руда хмара куряви, що тяглася на дві або на три верстви.

— Сила-силенна війська! — прошепотів я. — І де воно тільки поміститься!..

Заграли сурми, і наш батальйон поділився на чотири ротні колони, що вишикувались паралельно одна одній.

Перші взводи вийшли наперед, ми залишились позаду.

Я обернувся й побачив, що від головної колони одділилося ще два батальйони: вони зійшли з дороги й побігли полем — один праворуч від нас, другий ліворуч. За якихось чверть години вони порівнялися з нами, хвилин з п’ятнадцять відпочили. Далі всі три батальйони пішли кроком уперед.

Тим часом канонада так посилилась, що чути було по два або й по три постріли одночасно. Навіть гірше — крізь їх гуркіт чути було якесь приглушене дудніння, схоже на безперервний грім.

— Скільки гармат, камраде? — . спитав я по-німецьки унтер-офіцера, який ішов поруч зі мною.

— Мабуть, зо сто, — відповів він, крутячи головою. — І працюють вони непогано, бо озвалися всі разом.

Ми зійшли з дороги, якою через кілька хвилин повільною риссю проїхало два ескадрони гусарів і чотири гармати з зарядними ящиками. Солдати, що йшли зі мною в одній шерензі, почали хреститися: «Бо ім’я отця й сина…»

Дехто сьорбнув з баклажки.

Ліворуч від нас гуркіт все посилювався: окремих пострілів розрізнити вже не можна було. Раптом у передніх рядах закричали:

— Піхота!.. Піхота!..

Я машинально взяв рушницю до бою, гадаючи, що показались австріяки. Але, крім пагорка й ріденьких кущів, поперед нас не було нічого. Натомість на тлі гарматного грому, на який ми вже не зважали, залунав тріск, немов від краплистого дощу, тільки набагато дужчий.

— До бою! — закричав хтось попереду протяглим голосом.

Я відчув, як серце моє на хвилину зупинилось — не від страху, а немов у відповідь на цю команду, яка ще з дитинства так сильно на мене впливала.

Незважаючи на марш, у шеренгах всі пожвавішали. Частували один одного вином, оглядали зброю, казали, що за півгодини увійдемо в вогонь, а головне — якнайдошкульніше глузували з австрійців, яким у той час не щастило.

Хтось почав посвистувати, хтось стиха заспівав; навіть стримана поважність офіцерів розтала, змінившись товариською доброзичливістю. Лише команда: «Смирно!» — заспокоїла нас.

Ми замовкли й вирівняли трохи розладнані ряди. Небо було чисте, лише подекуди на ньому біліли нерухомі хмарки; на кущах, повз які ми проходили, не ворушився жоден листок; над полем, порослим молодою травичкою, примовкли налякані жайворонки. Чути було тільки важке гупання чобіт, швидке дихання, часом брязкіт рушниць, що стикалися в тісних шеренгах, та гучний голос майора, що їхав конем попереду і щось говорив до офіцерів. А там, ліворуч, шаленіли гармати та лив дощ пострілів з рушниць.

Хто не чув такої бурі під ясним небом, брате Каце, той не знає справжньої музики!.. Пам’ятаєш, як дивно тоді було нам на душі?.. Не страх, а так, щось ніби смуток і цікавість…

Флангові батальйони відходили од нас все далі; нарешті, правий зник за пагорком, а лівий за кілька сажнів од нас пірнув у широкий яр, відкіля лише вряди-годи поблискувала хвиля його багнетів. Кудись поділися гусари й гармати, зник резерв, що тягся позад нас; залишився тільки наш батальйон, який спускався з одного пагорка, щоб вийти на другий, ще вищий. Лише час від часу з передової лінії, з тилу або з флангів надлітав верхівець з запискою або з усним розпорядженням до майора. Це просто диво, що від стількох розпоряджень у нього не замакітрилось у голові!

Нарешті, десь о дев’ятій, ми вийшли на останній пагорок, порослий густим чагарником. Тут пролунала нова команда, і взводи, що йшли один за одним, почали шикуватися в ряд. А коли ми спинились на верху пагорка, нам наказали пригнутись і опустити багнети, а потім стати на коліно.

І тоді (пам’ятаєш, Каце?) Кратохвіль, що стояв навколішки поперед нас, просунув голову між дві молодих сосонки й тихо промовив:

— Гляньте-но!..

Від підніжжя пагорка на південь, до самого обрію, простяглась рівнина, а на ній — немов ріка білого диму на кілька сот кроків завширшки, а завдовжки — хіба я знаю! — може, на цілу милю.

— Стрілецькі цепи!.. — сказав старий унтер-офіцер.

По обидва боки тієї ріки видно було кілька чорних та кільканадцять білих хмар, що стелились по землі.

— То батареї, а то горять села… — пояснив унтер-офіцер.

Придивившись уважніше, можна було помітити по обидва боки довгої смуги диму прямокутні плями: темні ліворуч, білі праворуч. Вони були схожі на великих їжаків з блискучими голками.

— То наші полки, а то австрійські… — промовив унтер-офіцер. — Ну-ну!.. Сам штаб їх краще не бачить…

З тієї довгої ріки диму до нас долітала безнастанна тріскотнява рушничної стрілянини, а в білих хмарах шаленіла гарматна буря.

— Пхе! — озвався тоді ти, Каце. — І це називається битва?.. Подумаєш, є чого боятись…

— Зажди-но, зажди… — пробурмотів унтер-офіцер.

— Приготуватись до бою! — залунала команда по шеренгах.

Не встаючи з колін, ми почали добувати з ладівниць та надкушувати патрони[42]. Задзвеніли сталеві шомполи, заклацали курки… Ми підсипали на полички пороху, і знов запанувала тиша.

Навпроти нас, приблизно за верству, було два пагорки, а між ними дорога. Я помітив, що на її жовтій смузі з’явилися якісь білі цятки, які незабаром злилися в білу лінію, а потім у білу пляму. Одночасно з балки, що лежала за кількасот кроків від нас, вийшли солдати в синіх мундирах і утворили синю колону. В цю хвилину праворуч від нас гримнув постріл з гармати, і над білим австрійським загоном зависла сива хмарка диму. За кілька хвилин — знову постріл, і знову хмарка над австрійцями. Півхвилини — і знову постріл, і знову хмарка…

— Herr gott![43] — вигукнув старий унтер-офіцер. — Ну й стріляють же наші! Там або Бем[44], або сам диявол командує!..

З того часу наші гармати не переставали бити, аж земля двигтіла, проте біла пляма на дорозі росла та й росла. Одночасно на протилежному пагорку показався димок, і в бік нашої батареї з гурчанням полетіла граната. Другий димок… третій… четвертий…

— Хитрі, бестії! — пробурмотів унтер-офіцер.

— Батальйон!.. Вперед марш! — громовим голосом крикнув наш майор.

— Рота!.. Вперед марш!.. Взвод!.. Вперед марш!.. — на різні голоси повторювали офіцери.

Нас знову перешикували: чотири середні взводи залишалися позаду, чотири пішли вперед — праворуч і ліворуч. Ми підтягли ранці і взяли рушниці, кому як було зручно.

— Ну, котись з гори, на багнет австрійця бери! — крикнув ти тоді, Каце.

В цю мить над нашими головами пролетів снаряд і гучно розірвався десь позаду.