Такий уже, видно, час настав, що всім доводиться погибати, — зітхнув бідолаха.

Вокульський замислився.

— За квартиру у вас заплачено? — спитав він.

— Нема чого, пане, й платити, бо нас і так виганяють.

— А чому ти не прийшов у магазин, до пана Жецького?

— Не смів, пане. Кінь минувся, віз в заставі у єврея, кубрак на мені, як на старцеві… З чим же мені було йти, та ще й людям голову морочити?..

Вокульський вийняв гаманця.

— Ось тобі, — сказав він, — десять карбованців на святки. Завтра опівдні приходь у магазин, дістанеш записку на Прагу. Там у баришника вибереш собі коня, а після свят приїжджай на роботу. У мене зароблятимеш карбованців по три за день, потроху сплатиш борги. Ну, якось даси собі раду.

Відчувши в руках гроші, бідолаха затремтів. Він уважно слухав Вокульського, а сльози текли по його худющому обличчі.

— Чи вам, пане, хто-небудь сказав, що у нас… отак?..

Бо до нас уже з місяць тому хтось присилав сестру-жалібницю, — додав він пошепки. — Вона сказала, що я ледащо, і дала квиток на пуд вугілля в крамницю на Залізній вулиці. Чи це ви так, самі від себе?..

— Іди додому, а завтра приходь у магазин, — сказав Вокульський.

— Іду, паночку, — відповів бідолашний чоловік, кланяючись до землі.

Він пішов, але раз у раз зупинявся на дорозі — мабуть, думав про несподіване щастя.

У Вокульського зринула якась думка.

— Висоцький! — гукнув він. — А як звуть твого брата?

— Каспер, — відповів Висоцький, бігом повертаючись до нього.

— Коло якої станції він живе?

— Коло Ченстохова, пане.

— Іди додому, може, Каспера переведуть у Скерневиці.

Але Висоцький, замість іти додому, підійшов ближче.

— Перепрошаю, вельможний пане, — несміливо сказав він. — А якщо до мене хто-небудь причепиться: відкіля у мене стільки грошей?..

— Скажеш, що взяв у мене на одробіток.

— Розумію, пане… Бог… хай бог…

Але Вокульський уже не чув його; він ішов в бік Вісли й думав: «Які вони щасливі, всі оці люди, у яких тільки голод викликає апатію, а холод — страждання… І як легко їх ощасливити!.. Навіть з моїми скромними засобами я міг би врятувати кілька тисяч сімей. Неймовірно, але — факт».

Вокульський дійшов до берега Вісли і, вражений, спинився. На кількаморговому просторі височів пагорб найогиднішого смердючого сміття, що майже ворушилось під сонячним промінням, а за кільканадцять кроків від нього містилось водосховище, з якого пила воду вся Варшава. «Ось де, — думав він, — вогнище всілякої зарази. Що вчора викидали на смітник — сьогодні п’ють; потім перебираються на Повонзки[35] і в другій частині міста заражають своїх ближніх, які ще залишились живими.

Якби тут влаштувати бульвари, а нагорі добути джерельної води — можна б щороку врятовувати кілька тисяч людей від смерті і кілька десятків тисяч від хвороб… Роботи небагато, а вигода величезна; природа уміє віддячувати за працю».

В западинах і в ямах огидного пагорба він помітив якісь людські подоби. То було кілька пияків чи злодіїв, що дрімали на сонці, дві ганчірниці й одна закохана пара: вона — сильно прищувата жінка, він — сухотний чоловік з проваленим носом. Здавалось, то не люди, а породжені цим сміттям примари хвороб, одягнені в людське лахміття. Всі вони одразу зачули чужого; навіть сонні попідводили голови і поглядали на нього, немов здичавілі пси.

Вокульський усміхнувся. «Якби я прийшов сюди вночі, вони, напевне, вилікували б мене від меланхолії. А завтра я вже спочивав би під отим сміттям, яке кінець кінцем не гірше за всяку іншу могилу. Там, нагорі, зчинився б галас, цих добрих людей переслідували б та проклинали, а вони, може б, зробили для мене добре діло.

Чи я стаю справді сентиментальним?.. Мабуть, у мене таки добре розходились нерви. Проте бульвар не вибавив би оцих могікан; відціля вони перебралися б на Прагу або ще далі й робили б собі те саме — кохалися б, як ота парочка, і навіть множилися б. Яких же гарних, вітчизно, матимеш нащадків, що народяться від прищавої матері й безносого батька та виховаються на смітнику!

Мої діти були б інакші: від неї вони перебрали б вроду, а від мене силу… Але їх не буде. В цій країні тільки хвороби, злидні та злочини єднаються на весільному ліжку і навіть знаходять притулки для нащадків.

Страшно подумати, що тут буде через кілька поколінь…

А є ж прості ліки — обов’язкова праця, звичайно, справедливо оплачувана. Тільки вона може зміцнити кращих індивідуумів і безболісно винищити слабших… і ми мали б повноцінне населення замість теперішнього — виголодженого або хворого. — А потім, невідомо чому, подумав: — Що ж з того, що вона трохи кокетує?.. Кокетування у жінок — те саме, що барви та запах у квітів. Така вже у них натура, що хочеться кожному подобатись, навіть Мрачевським…

Для всіх кокетування, а для мене: «Заплати оцьому панові!..» Може, вона думає, що я ошукав їх на купівлі срібла?.. Це було б здорово!»

На березі, коло самої води, лежав стос балок. Вокульський відчув, що стомився; він сів і задивився на ріку.

В спокійній поверхні води відбивалась уже зазеленіла Саська Кемпа[36] та празькі будинки з червоними дахами; на середині ріки непорушно стояла баржа. Порівняно з нею не більшим здавався йому той пароплав, якого він бачив минулого року на Чорному морі, що також стояв нерухомо — у нього зіпсувався двигун. «Пароплав летів, як птах, і раптом спинився. Мені тоді спало на думку: «Може, і я колись отак бігтиму та й спинюся?» От і спинився. Які ж бо прості сили викликають на світі рух: трохи вугілля оживляє пароплав, трохи почуття — людину…»

В цей час у нього над головою пролетів у бік міста ранній жовтий метелик. «Цікаво, відкіля він узявся? — подумав Вокульський. — В природі бувають примхи… й аналогії. Метелики трапляються й серед людей: вони вбираються в яскраві барви, літають над поверхнею життя, живляться солодощами, без яких загинули б, — ото й уся їхня робота! А ти, черв’яку, рий землю, переробляй її на придатний для посіву грунт.

Вони бавляться, ти працюй; їм вільний простір і світло, а ти будь вдячний за єдиний привілей: здатність зростатися, коли на тебе хтось наступить і розчавить.

Чи тобі ж мріяти про метелика, дурню?.. І дивуватись, що вона тобою гидує?.. Що ж може бути спільного між тобою і нею?..

Але ж гусінь також схожа на черв’яка, поки не стане метеликом. Отже, ти, галантерейний купче, хочеш стати метеликом?.. А чому б і ні? Постійне удосконалення — загальний закон, і скільки купецьких родів в Англії стали родами лордів!

В Англії!.. Там в суспільстві ще триває творча епоха, там усе ще удосконалюється і підноситься з щабля на щабель. Навіть більше — там знатні люди залучають у своє середовище нові сили. А у нас найвища суспільна верства застигла, як вода на морозі, і не тільки перетворилась на відособлену касту, яка не єднається з іншими верствами суспільства і відчуває до них фізичну огиду, а ще й своєю мертвотою сковує всякий рух, що постає знизу. І нащо я маю себе дурити: вона і я — справді дві різні породи, як метелик і черв’як. І задля її крил мені треба залишати свою нору і своїх братів-черв’яків?.. Мої брати — це оті, що лежать на смітнику, і, може, вони саме через те такі нужденні і стануть ще нужденнішими, що я хочу проживати по тридцять тисяч карбованців на рік, щоб бавитись в метелика. Дурний крамарю, підла ти людино!..

Тридцять тисяч — це ж шістдесят дрібних майстерень або крамниць, з яких могли б жити цілі родини. І я маю знищити їхній добробут, висмоктати з них живу душу й викинути їх на оцей смітник?..