— Я? Про Вокульського?.. Нічого я про нього не думаю, хіба тільки те, що він шукає популярності та впливових зв’язків.

— Отже, він задля цього пожертвував тисячу карбованців на сирітський притулок?

— Напевне. До того ж він дав ще вдвічі більше на інші благодійні цілі.

— А нащо він купив мій сервіз та срібло?

— Напевне, для того, щоб вигідно перепродати, — відповіла панна Флорентіна. — В Англії за такі речі добре платять.

— А нащо він… викупив батькові векселі?

— Відкіля ти знаєш, що то він? Це йому зовсім не вигідно.

— Нічого не знаю, — гарячково підхопила панна Ізабелла, — але я все вгадую, все розумію… Цей чоловік хоче зблизитися з нами…

— З батьком він уже познайомився, — зауважила панна Флорентіна.

— Але він хоче зблизитись зі мною! — гнівно крикнула панна Ізабелла. — Я це помітила по…

Їй соромно було сказати: «По його погляду».

— А може, ти упереджена проти нього?..

— Ні. Те, що я відчуваю зараз, — не упередження, а швидше ясновидіння. Ти навіть не уявляєш, як я його давно знаю, власне, як давно він мене переслідує. Тепер я добре пригадую, що рік тому не було жодного концерту, жодної вистави в театрі, жодної лекції, де б я його не зустріла, і тільки тепер ця… безглузда постать починає мене лякати…

Панна Флорентіна аж посунулась назад із стільцем і прошепотіла:

— Ти припускаєш, що він міг би насмілитись…

— Закохатись у мене?.. — перебила, сміючись, панна Ізабелла. — Цього я й не думала б йому боронити. Я не така наївна й не така удавано скромна, щоб не помічати, що подобаюсь… — боже мій! — навіть слугам… Колись це сердило мене, як жебрання на вулиці, як дзвінки тих самих жебраків у квартиру або листи з просьбою про допомогу. Ну, а тепер я тільки краще зрозуміла слова спасителя: «Кому багато дано, від того багато й вимагається…» Зрештою, — додала вона, здвигнувши плечима, — мужчини так безцеремонно виявляють своє захоплення, що я не тільки не дивуюся з їх упадання та нахабних поглядів, а дивуюсь, коли буває інакше. Коли я зустрічаю в товаристві мужчину, який не говорить мені про своє захоплення і переживання, або не мовчить похмуро, що свідчить про ще сильніше захоплення та переживання, або не виявляє до мене крижаної байдужості, що вже свідчить про найвище захоплення та переживання, то я відчуваю, ніби мені чогось бракує, наче я забула віяло або хустинку… О, я їх знаю — всіх отих донжуанів, поетів, філософів, героїв, всі оті чуйні, некорисливі, зламані, мрійливі або сильні душі… Знаю весь цей маскарад і — будь певна — добре вмію ним бавитись. Ха-ха-ха! Які вони смішні…

— Я тебе не розумію, Бельцю, — тихо промовила панна Флорентіна, розводячи руками.

— Не розумієш?.. То ти, мабуть, не жінка.

Панна Флорентіна відповіла спочатку заперечливим, а потім непевним жестом.

— Слухай, — вела далі панна Ізабелла. — Вже рік, як ми втратили становище в світі. Не заперечуй, бо так воно є, всі ми про це знаємо. Сьогодні ми зруйновані…

— Перебільшуєш…

— Ах, Флорцю, не втішай мене, не бреши!.. Хіба ти не чула за обідом, щог навіть ті кільканадцять карбованців, які є у мого батька зараз, він виграв в карти у… — Кажучи це, панна Ізабелла вся тремтіла. Очі її блищали, обличчя пашіло. — І от в такий екрутний час з’являється оцей… гендляр, купує наші векселі, наш сервіз, обплутує мого батька й тітку, інакше кажучи — з усіх боків наставляє на мене сільця, як мисливець на звіра. Це вже не сумно-покірний поклонник, не претендент у женихи, якому можна відмовити, це… здобичник!.. Він не зітхає, але запобігає ласки в тітки, зв’язує руки й ноги батькові, а мене хоче взяти силоміць або змусити до того, щоб я піддалась йому добровільно… Ти розумієш, яка це підлість?

Панна Флорентіна жахнулася.

— В такому разі є дуже простий вихід. Скажи…

— Кому і що?.. Може, тітці, яка готова підтримувати цього пана, аби тільки змусити мене вийти заміж за маршалка?.. Чи, може, сказати батькові, налякати його і цим прискорити катастрофу? Я зроблю тільки одне: не дам батькові вступати в будь-які спілки, хоч би мала перед ним стати навколішки, хоч би мала… заборонити йому це ім’ям покійної матері…

Панна Флорентіна дивилася на неї з захопленням.

— Ти справді, Бельцю, перебільшуєш, — сказала вона. — З твоєю енергією і геніальною прозорливістю…

— Ти не знаєш цих людей, а я бачила їх на роботі. В їх руках сталеві рейки гнуться, мов дріт. Це страшні люди.

Задля своїх цілей вони здатні використовувати всі земні сили, яких ми навіть не знаємо. Вони спроможні ламати, полонити, плазувати, ризикувати й навіть терпляче ждати…

— Ти кажеш так на підставі читаних романів…

— Я кажу так на підставі моїх передчуттів, які мене остерігають… кричать мені, що цей чоловік для того їздив на війну, щоб мене здобути… І як тільки повернувся, одразу з усіх боків узяв мене в облогу… Але нехай стережеться!.. Він хоче мене купити?.. Гаразд, нехай купує!..

Він переконається, що я дуже дорого коштую… Він хоче зловити мене в сільце? Гаразд, нехай наставляє його… Але я однак із нього вислизну, хоч би в обійми маршалка…

О боже!.. Я навіть не догадувалась, в яку глибоку прірву ми падаємо, поки не побачила її дна. З салонів Квіриналу[28] — в галантерейний магазин… Це вже навіть не падіння, це — ганьба…

Вона сіла в шезлонг і, затуливши обличчя руками, заридала.

Розділ сьомий

ГОЛУБКА ЛЕТИТЬ НАЗУСТРІЧ ПОЛОЗОВІ

Сервіз і срібло панів Ленцьких були продані, і ювелір віддав панові Томашеві гроші, утримавши близько ста п’ятдесяти карбованців за зберігання та комісійних. Це, однак, не охолодило любові графині Карольової до панни Ізабелли; навпаки, її енергія і самозречення під час продажу фамільних цінностей зродили в серці старої дами нове джерело родинних почуттів. Вона не тільки умовила панну Ізабеллу прийняти дарунок — новий костюм, не тільки щодня бувала у неї або запрошувала її до себе, але (знак нечуваної ласки) віддала їй на цілу страсну середу свій екіпаж.

— Проїдешся, серденько, по місту, — казала графиня, цілуючи племінницю, — та купиш собі деякі дрібниці. Тільки пам’ятай, щоб ти в костьолі виглядала якнайкраще…

Так гарно, як тільки ти одна умієш! Прошу тебе…

Панна Ізабелла нічого не відповіла, але її погляд і розпашілі щоки свідчили за те, що вона від щирого серця готова виконати тітчине бажання.

В страсну середу рівно об одинадцятій ранку панна Ізабелла вже сиділа у відкритій колясці разом зі своєю незмінною супутницею панною Флорентіною. В Алеях повівав весняний вітрець і розносив ті особливі вологі пахощі, що з’являються в повітрі, коли мають розпукуватись на деревах бруньки, а з землі витикаються проліски; сірі газони набрали зеленуватого відтінку; сонце так пригрівало, що панни порозкривали парасольки.

— Чудовий день, — зітхнула панна Флорентіна, дивлячись на небо, де-не-де поплямоване білими хмарками.

— Куди, ясна панєнко, накажете їхати? — спитав лакей, зачиняючи дверцята коляски.

— До магазину Вокульського, — з нервовим поспіхом відповіла панна Ізабелла.

Лакей скочив на передок, і ситі гніді коні рушили урочистою риссю, пирхаючи та підкидаючи головами.

— Чому, Бельцю, до Вокульського? — спитала трохи здивована Флорентіна.

— Хочу купити паризькі рукавички, кілька флаконів духів…

— Все це можна купити й в іншому місці.

— Хочу там, — сухо відповіла панна Ізабелла.

Вже кілька днів її мучив дивний неспокій, який вона вже раз пережила. Колись за кордоном у зоологічному саду вона побачила в клітці тигра, який спав коло самих грат так, що частина його голови й вухо висувались назовні.

Побачивши це, панна Ізабелла відчула непереборне бажання схопити тигра за вухо. Від смердючої клітки її нудило, могутні лапи звіра сповнювали її страхом, проте вона відчувала, що мусить хоч би доторкнутись до його вуха.