Ніч була зоряна, поля темні, вздовж колії подекуди світились сигнальні ліхтарі. Йдучи ровом, Вокульський спіткнувся на великий камінь, і в одну мить в його уяві постали руїни заславського замку, й той камінь, на якому сиділа панна Ізабелла, і її сльози. Але тепер крізь сльози блиснув повний фальшу погляд. «Отже, не буду про неї думати… Поїду до Гейста і працюватиму з шостої ранку до одинадцятої ночі, стежитиму за найменшою зміною тиску, температури, напруги струму… Мені не залишиться жодної хвилини».

Йому причулося, що за ним хтось іде. Він обернувся, але нічого не побачив, натомість помітив, що на ліве око бачить гірше, ніж на праве, і це його нестерпно дратувало.

Йому хотілось повернутися на станцію, але відчував, що не зможе дивитись на людей. Навіть думати про них було болісно.

— Не думав я, що людині може бути тяжкою власна душа… — бурмотів він. — Ах, якби я міг не думати…

Далеко на сході замріло світло й показався вузенький серп місяця, що обливав усе навколо невимовно похмурим світлом. І раптом Вокульському показалось нове видиво. Він був у тихому, пустельному лісі; стовбури сосон якось чудно були нахилені в один бік, не обзивався жодний птах, вітер не ворушив жодної галузки. Все потонуло в сумних сутінках. Він відчував, що ці сутінки, туга і смуток випливають з його серця і що все це закінчиться тільки з його життям, якщо закінчиться…

З-поміж сосон, куди не глянь, прозирали клапті сірого неба; і кожен клапоть перетворювався на шибку вікна в вагоні, де видно тьмяне відображення панни Ізабелли в обіймах Старського.

Вокульський не спроможний уже був позбутись цих примар: вони опанували його, відібрали волю, спотворили думку, отруїли серце. Дух його втратив всіляку самостійність: його уявою керувало будь-яке враження, повторюючись у численних, все смутніших та болісніших формах, як луна в порожній будівлі.

Він знову спіткнувся об камінь, і цей дрібний факт розбудив у ньому довгий ряд болісних образів.

Йому здалося, що колись, давно-давно, він сам був холодним, сліпим, мертвим каменем.

І коли він лежав так, гордий своєю непорушністю, якої не здолали б оживити ніякі земні катаклізми, в ньому чи над ним озвався голос, питаючи; «Хочеш залишитись людиною?» «А що таке людина?» — відповів камінь. «Хочеш бачити, чути, відчувати?..» «А що таке відчувати?» «Це значить пізнати щось зовсім нове. Отже, чи хочеш існування, яке за одну мить дає більше пізнання, аніж усі камені зазнали за мільйони віків?» «Я не розумію, — відповів камінь, — але можу бути всім». «А якщо, — питав далі надприродний голос, — після цього пізнання у тебе залишиться вічний розпач?» «А що таке розпач?.. Я можу бути чим завгодно». «Отже, будеш людиною», — пролунав голос.

І він став людиною. Прожив кілька десятків років і за цей час стільки прагнув і стільки мучився, що мертва природа не зазнала б того за цілу вічність. Прагнучи одної мети, він знаходив тисячу інших, втікаючи від одного страждання, потрапляв у море страждань і стільки відчув, стільки передумав, стільки витратив сил у світі сліпих стихій, що кінець кінцем обурив проти себе всю природу. «Годі! — залунало з усіх боків. — Годі! Поступись місцем іншим у цьому видовиську…» «Годі! Годі! Годі! — кричало каміння, дерева, повітря, земля і небо. — Поступись іншим!.. Нехай і вони пізнають нове буття…»

Годі!.. Отже, він знову має стати нічим, і якраз тоді, коли це вище буття дає йому, як останній спогад, лише розпач за втраченим, жаль за тим, чого не досягнув!..

— Ах, хоч би вже швидше зійшло сонце! — шепнув Вокульський. — Повернусь у Варшаву, візьмусь за будь-яку роботу й покінчу з цими дурницями, які лише псують мені нерви… Вона хоче Старського? Нехай їй буде Старський! Я програв у коханні? Нехай!.. Зате виграв на інших речах… Не можна мати всього…

Вже кілька хвилин він відчував на вусах якусь липку вологу. «Кров?» — подумав він. Витер губи і при світлі сірника помітив на хустинці піну. «Що це я, сказився к чорту?..»

Раптом він побачив удалині два вогники, що поволі посувались в його бік; за ними бовваніла темна маса, за якою густим снопом тяглися іскри. «Поїзд?..» — подумав він, і йому здалося, що це той самий поїзд, в якому їде панна Ізабелла. Він знову побачив салон-вагон, тьмяно освітлений запнутим ліхтарем, а в кутку помітив пану Ізабеллу в обіймах у Старського…

— Я її люблю… люблю… — шепнув він. — Не можу забути!..

В цю мить його пойняла така мука, для якої в людській мові нема назви. Мучила його стомлена думка, зболіле почуття, роздавлена воля, само існування… І раптом він відчув уже не прагнення, а справжню потребу смерті.

Поїзд повільно наближався. Вокульський безтямно впав на рейки. Він тремтів, зуби цокотіли, обома руками вхопився за шпали, в рот набилось повно піску… На колію впала смуга світла від ліхтарів, рейки почали тихо дзвеніти.

— Господи, помилуй мене, — прошепотів він і заплющив очі.

Раптом на нього війнуло теплом, і в ту саму мить щось сильно шарпнуло і скинуло з рейок…? Поїзд пролетів за кілька дюймів від його голови, обдавши його парою і гарячим попелом. На мить він знепритомнів, а як опам’ятався, то побачив якогось чоловіка, що придавив йому коліном груди й міцно держав за руки.

— Що це ви надумали, вельможний пане?.. — сказав чоловік. — Де ж таке видано!.. Бійтесь бога…

Він не скінчив. Вокульський зіпхнув його з себе, вхопив за барки і звалив на землю.

— Чого тобі від мене треба, падлюко! — крикнув він.

— Пане… Вельможний пане… я ж Висоцький!

— Висоцький!.. Висоцький?.. — повторив Вокульський. — Брешеш, Висоцький у Варшаві.

— А я його брат, залізничник. Та ви ж самі мене сюди влаштували ще торік, після великодня… Я» к же я міг дивитись на таке ваше нещастя? До того ж заборонено на колії під машину лізти.

Вокульський замислився й пустив його.

— Все, що я тільки зробив доброго, обертається проти мене, — шепнув він.

Знесилений, він сів на землю коло маленької дикої груші. Зірвався вітрець, зашелестів листям, і цей шелест нагадав Вокульському його давні літа. «Де моє щастя?» — подумав він.

Щось здавило йому груди й підкотилося до горла. Він хотів зітхнути, але не зміг; задихаючись, обхопив деревце і крикнув:

— Умираю!..

Йому здалося, що його заливає кров, що розриваються груди, він звивався від болю і раптом заридав.

— Господи милосердний!.. Господи милосердний!.. — повторював він, хлипаючи.

Залізничник підповз до нього й обережно підсунув йому руку під голову.

— Плачте, вельможний пане!.. — казав він, схилившись над ним. — Плачте і покладайтесь на ім’я господнє… Покладатиметесь ви на нього недаремно… «Хто віддай себе під опіку господню і всім серцем щиро йому вірить, той сміливо може сказати: «Бог мені заступа й оборона, він не допустить на мене нічого лихого… А з тенет лукавих мене визволить…» Нащо, ваша вельможність, те багатство, нащо ті скарби!.. Всё людину зрадить, тільки бог не зрадить…

Вокульський припав лицем до землі. Йому здалося, що разом з слізьми з його серця спливають біль, розчарування й розпач. Порушена думка почала набувати рівноваги.

Він уже усвідомлював, що робив, і зрозумів, що в нещасну хвилину,? рли його все зрадило, вірними лишились земля, проста людина й бог.

Він потроху заспокоювався, все рідше схлипував і відчув у всьому тілі таку слабість, що міцно заснув.

Коли він прокинувся, — світало; сів, протер очі, побачив поруч з собою Висоцького і все пригадав.

— Довго я спав?

— Хвилин з п’ятнадцять, а може, з півгодини, — відповів залізничник.

Вокульський вийняв гаманця, дістав з нього кілька сторублівок і, даючи їх Висоцькому, сказав:

— Знаєш… вчора я був п’яний… Не кажи нікому нічого, що тут було. А це… твоїм дітям…

Залізничник впав йому до ніг.

— Я думав, ваша вельможність, що ви все втратили, і через те…

— Правду кажеш! — задумливо відповів Вокульський. — Я втратив усе… крім багатства. За тебе я не забуду, хоч… краще б мені не жити на світі.