— Вельможний пан!..
Коли барон увійшов, він зачинив за ним двері, випровадив Маріанну, що прибігла з кухні, й почав підслухувати.
Баронеса, що сиділа на канапі з книжкою, побачивши мужа, встала. Коли барон низько вклонився їй, вона хотіла відповісти теж поклоном, але знову впала на канапу.
— Мужу-мій!.. — прошепотіла вона, затуляючи руками обличчя. — О, що ж ти робиш…
— Мені дуже неприємно, — сказав барон, кланяючись вдруге, — що змушений засвідчити вам своє шанування в таких обставинах…
— Я вже готова пробачити, якщо…
— Це дуже похвально для нас обох, — перебив її барон, — бо я також готовий забути вам усе, що стосується моєї особи… На великий жаль, ви не спинились перед тим, щоб зловжити моїм ім’ям; і хоч воно нічим особливим не вславилось у світовій історії, але все ж таки варте того, аби до нього ставитись з більшою пошаною.
— Ім’ям?.. — повторила баронеса.
— Так, пані, ім’ям, — відповів барон і вклонився втретє, так само тримаючи капелюха в руці. — Даруйте мені, пані, що нагадаю про ту неприємну справу, але… від певного часу моє ім’я фігурує по всіх судах… Наприклад, в даний момент вам хочеться вести аж три судові справи: дві проти мешканців і одну проти колишнього вашого адвоката, нехай не в прогнів йому буде — справді неймовірного пройдисвіта.
— Але ж, чоловіче! — закричала баронеса, підхоплюючись з канапи. — У тебе ж самого зараз одинадцять судових справ за тридцять тисяч боргів!..
— Перепрошую!.. Якщо пам’ять мене не зраджує, то в мене сімнадцять судових справ за тридцять дев’ять тисяч боргів. Але ж то судові справи за борги! Серед них немає жодної, яку я порушив би проти чесної жінки за крадіжку ляльки… З-поміж моїх гріхів немає жодного анонімного листа, який опаскудив би невинну людину, а з-поміж моїх кредиторів жодному не довелося втікати від наклепів з Варшави, як це сталося з пані Ставською завдяки заходам баронеси Кшешовської…
— Ставська була твоєю коханкою…
— Перепрошую! Не заперечую, що не прагнув її прихильності, але присягаюсь честю, що вона — найпорядніша жінка, яку мені довелося зустріти в житті. Не ображайтесь, пані, на таку високу похвалу сторонній особі й ласкаво повірте мені, що пані Ставська не зважила… навіть на мої домагання. А оскільки, пані баронесо, я мав честь досить добре знати жінок звичайного типу, то… моя думка чогось та варта…
— Чого ж ти, чоловіче мій, кінець кінцем хочеш? — запитала баронеса вже впевненим голосом.
— Хочу… боронити ім’я, яке ми обоє носимо. Хочу… щоб у цьому домі поважали баронесу Кшешовську. Хочу покінчити з судами й бути вам опікою. З цією метою я змушений просити вас про гостинність. А коли ми врегулюємо стосунки…
— Покинеш мене?
— Напевне.
— А твої борги?
Барон устав з стільця.
— Про мої борги можете не турбуватися, — відповів він тоном глибокого переконання. — Якщо пан Вокульський, звичайний шляхтич, зміг протягом кількох років нажити мільйони, то барон Кшешовський зможе сплатити сорок тисяч боргів. І я доведу, що вмію працювати…
— Чоловіче мій, ти хворий, — відповіла баронеса. — Ти ж знаєш, що я сама з сім’ї, яка зуміла нажити багатство, через те й кажу тобі, що ти не зможеш заробити навіть на власний прожиток… Куди там! Ти не заробиш навіть, щоб прогодувати найубогішого бідняка!..
— Отже, ви одмовляєтесь від моєї опіки, яку я пропоную вам на прохання князя, щоб врятувати честь свого імені?
— Навпаки! Почни ж нарешті мною опікуватись, бо досі…
— З свого боку, — перебив її барон і вклонився, — я намагатимусь забути про минуле…
— Ти давно вже забув про нього… Ти навіть не був на могилі нашої дочки…
Таким чином барон знов отаковився в домі своєї дружини. Він ліквідував судові справи з мешканцями, колишньому адвокатові баронеси обіцяв, що відшмагає його нагаєм, якщо той насмілиться коли-небудь без належної пошани висловитись про свою клієнтку, до пані Ставської написав листа з перепрошенням і надіслав їй (аж під Ченстохов!) величезний букет квітів. Нарешті він найняв кухаря і разом зі своєю дружиною зробив візити багатьом особам з вищого товариства, сказавши перед цим Марушевичеві, який розніс це всьому місту, що, коли котра-небудь з дам не віддасть їм візиту, барон зажадає від її чоловіка сатисфакції.
В салонах обурились з диких претензій барона, проте всі віддали Кшешовським візити і майже всі стали підтримувати з ними стосунки.
За це баронеса (ознака величезної делікатності з її боку), нічого нікому не кажучи, почала сплачувати чоловікові борги. Одним кредиторам вона влаштовувала сцени, перед другими плакала, майже всім чогось недоплачувала, посилаючись на лихварські відсотки, казилася, але платила.
В окремій шухляді її стола вже назбиралось кілька фунтів векселів барона, коли сталася така пригода.
Магазин Вокульського в липні мав перейти в руки Генріка Шлангбаума; а тому що новий власник не бажав брати на себе ні боргів, ні позичок колишньої фірми, то пан Жецький нашвидкуруч виправляв рахунки.
Серед інших боржників був і барон, якому Жецький також надіслав листа з проханням якнайшвидше сплатити кількасот карбованців боргу.
Лист, як і всі такі документи, потрапив в руки баронеси, і вона, замість заплатити, відписала Жецькому брутального листа, в якому згадала про шахрайство, про нечесну купівлю скакового коня і таке інше.
Рівно через двадцять чотири години після надіслання того листа в квартирі Кшешовських з’явився Жецький і зажадав побачення з бароном.
Барон прийняв його досить привітно, хоч і здивувався, помітивши, що колишній секундант його супротивника дуже роздратований.
— Пане бароне, я прийшов до вас із претензією, — почав Жецький. — Позавчора я насмілився надіслати вам рахунок…
— Ага, справді… Я щось там винен вашому магазинові… Скільки ж?
— Двісті тридцять шість карбованців тринадцять копійок…
— Завтра постараюсь задовольнити ваші вимоги…
— Це не все, — перебив його Жецький. — Вчора я одержав від вашої шановної дружини оцього листа…
Барон прочитав поданого йому листа, подумав і сказав:
— Мені дуже прикро, що баронеса вжила таких непарламентських виразів, але… щодо того скакового коня, то вона має рацію. Пан Вокульський (чого я, зрештою, не ставлю йому в провину) справді дав мені за коня шістсот карбованців, а розписку взяв на вісімсот.
Жецький позеленів від гніву.
— Пане бароне, дуже мені неприємно, але… один з нас є жертвою обману… грубого обману, пане бароне!.. Ось вам доказ…
Він вийняв з кишені два папірці й один з них подав баронові. Барон глянув на нього й закричав:.
— Значить, це той шахрай Марушевич?.. Але клянуся честю, він оддав мені тільки шістсот карбованців, та ще й довго розводився про зажерливість пана Вокульського…
— А це що? — спитав Жецький, подаючи баронові другий папірець.
Барон проглянув документ згори донизу і знизу догори.
Губи його побіліли.
— Тепер я все розумію, — сказав він. — Це розписка фальшива, і підробив її Марушевич. Я не позичав грошей у пана Вокульського!..
— І все-таки пані баронеса назвала нас шахраями.
Барон устав з крісла.
— Пробачте, пане, — сказав він. — Від імені моєї дружини уклінно прошу пробачення і незалежно від будь-якої сатисфакції, яку я готовий вам дати, зроблю все від мене залежне, щоб виправити кривду, заподіяну панові Вокульському… Так, пане, я поїду з візитами до всіх моїх приятелів і скажу їм, що пан Вокульський — джентльмен, що він заплатив за коня вісімсот карбованців і що ми обидва стали жертвами інтригана й негідника Марушевича, Кшешовські, пане… пане…
— Жецький.
— Шановний пане Жецький! Кшешовські ніколи нікого не паплюжили. Вони могли помилятися, але без лихого наміру, пане…
— Жецький.
— …шановний пане Жецький.
На цьому розмова закінчилася. Старий продавець, незважаючи на баронові наполягання, не слухав ніяких виправдань і не захотів бачитись з баронесою.
Барон провів Жецького до дверей і, не стримавшись, сказав Леонові: V — Все-таки купці — люди з гонором.