— Що ж друге?

— А друге те, пане, що коли вона була… така, то її нещастя… Злі люди її скривдили, тому вона не винна. Але якби вона оце наді мною, хворим, плакала, а до вас ходила, то вже була б така шельма, що її тільки вбити, як скажену собаку, щоб не кусала людей.

— А далі що?

— А що ж далі? Після свят оженюся, — відповів Венгелек. — Чого вона має мучитись не за свої гріхи? Не її на те була воля.

— Тобі ще що-небудь потрібно?

— Більш нічого.

— Ну, то бувай здоров, а перед весіллям ще зайди до мене. Я дам їй п’ятсот карбованців на придане, ну, і там, скільки треба, на білизну та господарство.

Венгелек вийшов від Вокульського дуже зворушений. «Ось де логіка простих душ! — подумав Вокульський. — Презирство до пороку, але співчуття до нещастя».

Цей простий міщанин одразу виріс в його очах на представника одвічної справедливості, який несе зневаженій жінці мир і прощення.

Наприкінці березня у панів Жежуховських відбувся великий раут з участю Молінарі; Вокульський також одержав запрошення, написане делікатною ручкою панни Жежуховської.

Прибув він досить пізно, саме тоді, коли маестро дав себе упросити вщасливити слухачів концертом власної композиції. Один з місцевих музикантів сів за рояль акомпанувати, другий приніс маестро скрипку, третій перегортав акомпаніаторові ноти, четвертий став позад маестро, щоб мімікою та жестами підкреслювати найкращі або найтрудніші місця.

Хтось попросив у присутніх уваги, дами сіли півколом, мужчини скупчились поза їх стільцями, і концерт почався.

Тепер Вокульський пильніше глянув на скрипаля і спостеріг якусь схожість між ним і Старським. Молінарі носив такі самі невеликі бакенбарди, ще менші вусики, а на обличчі в нього застиг той самий вираз пересичення, характерний для людей, які користуються успіхом у прекрасної статі. Грав Молінарі добре, і вигляд у нього був пристойний, але по ньому було видно, що він уже звик до ролі напівбожка, який поблажливо ставиться до своїх поклонників.

Часом скрипка звучала голосніше, тоді музикант, який стояв позад маестро, зображав на своєму обличчі захват, а по залі пробігав короткий і тихий гомін. З-поміж урочисто-поважних мужчин і заслуханих, замріяних або дрімаючих дам Вокульський помітив кілька жіночих облич з незвичайно напруженим виразом: голови їх були хтиво відхилені назад, щоки червоніли, аж палали, очі горіли, напіввідкриті губи тремтіли, наче вони були під впливом наркотику. «Страшна річ! — подумав Вокульський. — Які ж бо нездорові особи впрягаються в тріумфальну колісницю цього пана!»

Раптом він глянув убік і похолов… Неподалік сиділа панна Ізабелла, захоплена й розпалена більш за інших.

Він не вірив власним очам.

Маестро грав ще хвилин з п’ятнадцять, але Вокульський вже не чув ні звука. Розбудив його тривалий грім оплесків. Потім він знову забув, де знаходиться, зате добре бачив, як Молінарі щось шепнув на вухо панові Жежуховському, як пан Жежуховський взяв його під руку й відрекомендував панні Ізабеллі.

Вона привітала скрипаля рум’янцем і поглядом невимовного захоплення. А оскільки якраз у цей час запросили на вечерю, маестро подав їй руку і повів до столу. Вони пройшли близько біля Вокульського, Молінарі навіть зачепив його ліктем, але обоє були так захоплені одне одним, що панна Ізабелла навіть не помітила Вокульського. Потім вони вчотирьох сіли за столик — пан Шастальський з панною Жежуховською, Молінарі з панною Ізабеллою, і було видно, що їм дуже добре вкупі.

Вокульському знову здалося, що з очей його спадає запона, за якою він бачить зовсім інший світ і зовсім іншу панну Ізабеллу. Але в ту ж мить він відчув нестерпний біль в грудях, памороки в голові й таке шалене напруження нервів, що втік у передпокій, а відтіля на вулицю — він боявся, що збожеволіє.

— Господи милосердний! — прошепотів він. — Зніми ж з мене це прокляття…

За кілька кроків від Молінарі за мініатюрним столиком сиділа пані Вонсовська з Охоцьким.

— Моя кузинка починає мені що далі, то менш подобатись, — сказав Охоцький, дивлячись на панну Ізабеллу. — Ви бачите?..

— Я вже годину бачу, — відповіла пані Вонсовська. — Але мені здається, що й Вокульський щось помітив, бо дуже змінився на обличчі. Жаль мені його…

— О пані, за Вокульського не турбуйтесь. Правда, сьогодні він зазнав поразки, але як тільки прозріє раз… Такого віялом не вб’єш.

— Отже, може бути драма…

— Ніякої, — відповів Охоцький. — Люди сильних пристрастей небезпечні тільки тоді, коли у них нема нічого в резерві.

— Ви маєте на увазі ту пані… як вона… Ста… Стар?..

— Боже борони! Там нічого нема й ніколи не було. До того ж для закоханого мужчини інша жінка не є резервом.

— А що ж?

— Вокульський — людина потужного розуму і знає про незвичайний винахід, здійснення якого могло б перевернути світ.

— І ви знаєте про той винахід?

— Знаю, в чому його суть, і бачив докази його існування, тільки не знаю подробиць. Клянусь, — казав Охоцький, все більше запалюючись, — для такого винаходу можна б пожертвувати десятьма коханками!

— Отже, ви і мною пожертвували б, невдячний?

— Хіба ж ви — моя коханка?.. Я ж не сновида.

— Але ж ви мене кохаєте.

— Може, ще скажете — як Вокульський Ізабеллу?.. І не подумаю… Хоч кожну мить готовий…

— Кожну мить ви готові сказати якусь брутальність.

Але… тим краще, що ви не закохані в мене.

— Я навіть знаю чому. Вам подобається Вокульський.

Пані Вонсовська густо почервоніла; вона так збентежилась, що в неї упало на підлогу віяло. Охоцький підняв його.

— Я не хочу грати перед вами комедію, мій грубіяне, — сказала вона через деякий час. — Він так мені подобається… що я роблю все… аби він здобув Бельцю, оскільки цей навіжений… любить її.

— Клянусь, що з-поміж усіх моїх знайомих дам ви єдина справді чогось варта… Але годі про це. Відтоді, як я узнав, що Вокульський любить Бельцю (а як він її любить!), моя кузинка справляє на мене дивне враження. Раніш вона здавалась мені винятковою, тепер здається звичайною, раніш — піднесеною, тепер — плоскою. Але так мені здається лише інколи, боюсь, що я помиляюся.

Пані Вонсовська усміхнулась.

— Кажуть, коли мужчина дивиться на жінку, сатана надіває йому рожеві окуляри.

— Інколи він їх і знімає.

— І це досить болісна операція, — відповіла пані Вонсовська. — Знаєте що? — додала вона. — Оскільки ми з вами майже родичі, давайте перейдемо на «ти»…

— Ні, дуже вдячний.

— Чому?

— Тому що не маю наміру бути вашим поклонником.

— Я пропоную вам дружбу.

— Ага! Це місток, яким…

В цю мить панна Ізабелла встала з-за свого столика й підійшла до них; вона була схвильована й обурена.

— Залишаєш маестро? — спитала її пані Вонсовська.

— Та він же нахаба! — відказала пані Ізабелла гнівним голосом.

— Дуже радий, кузинко, що ви так швидко зрозуміли цього полішинеля, — сказав Охоцький. — Може, сядете коло нас?

Але панна Ізабелла зміряла його нищівним поглядом, заговорила з Мальборгом і вийшла з ним в зал.

На порозі, з-під віяла, вона позирнула на Молінарі, який дуже весело розмовляв з панною Жежуховською.

— Мені здається, пане Охоцький, що ви швидше станете нашим Коперніком, ніж навчитеся обережності! — зауважила пані Вонсовська. — Як ви могли при Ізабеллі назвати того пана полішинелем?

— Та вона ж сама назвала його нахабою.

— І все-таки вона цікавиться ним.

— Ну, ви з мене дурня не робіть! Якщо вона не цікавиться людиною, котра її божествить…

— То якраз цікавитиметься тим, хто її не поважає.

— Потяг до гострих присмак — ознака порушеного здоров’я, — зауважив Охоцький.

— А в кого з присутніх тут дам воно не порушене! — сказала пані Вонсовська, з погордою оглядаючи товариство. — Дайте мені руку й ходімо в вітальню.

В дверях вони зустрілися з князем, який дуже привітно поздоровкався з пані Вонсовською.

— Ну, як вам, князю, Молінарі?.. — спитала вона.