І от іду я ввечері бадьоро до моїх дам, на нову їхню квартиру, коли чую посеред вулиці: брязь-брязь, брязь-брязь!.. Господи милостивий, та це ж ведуть арештантів!.. Яка жахлива прикмета!

І мене огорнули сумні думки: «А що, коли суд не повірить нам (бо бувають же судові помилки) і цю найблагороднішу жінку посадять в тюрму хоч на тиждень, хоч би на один день, — що тоді?.. Цього не переживе ні вона, ні я… А як переживу, то хіба тільки для того, щоб піклуватися про бідну Гелюню…»

Так! Я мушу жити. Але яке то буде життя!..

Заходжу до моїх дам. А тут знов та сама історія. Пані Ставська, страшенно бліда, сидить осторонь на табуреті, а у пані Місевичової на голові хустка, намочена в болезаспокійливому розчині. Старенька на два аршини навкруг пахне камфорою і лементує:

— О шляхетний пане Жецький, ви не погордували нещасними, вкритими ганьбою жінками… Уявіть собі, яке у нас нещастя: завтра в суді розглядається справа Гелеии… І тільки подумайте, що буде, коли суд допустить помилку і засудить нещасну Геленку в арештантські роти?

Але ти не хвилюйся, Геленко, будь тверда духом, може, дасть бог… Хоч мені минулої ночі снився страшний сон… (їй снився сон, я зустрів арештантів… Добрим воно не скінчиться.)

— Та що ви! — кажу. — Наша справа справедлива, ми виграємо її… Та що там наша справа; є гірша новина — спалахнула чума… — додав я, щоб відвернути увагу пані Місевичової в інший бік.

Та лучив я в корову, а попав у ворону! Як не вересне моя стара:

— Чума?.. Тут? У Варшаві? А що, Геленко, чи не я тобі казала?.. О-ой, ну, тепер уже ми пропадемо всі. Бо під час чуми кожен замикається у себе вдома… їжу подають через вікна на тичках… трупи до ям стягають гаками…

У-у… бачу, стара моя зовсім розходилась, і, щоб відвернути її від чуми, я знову натякнув про суд, на що шановна пані відповіла мені довгою тирадою про ганьбу, яка спадає на її родину, про можливе ув’язнення пані Ставської, про те, що у них розлютувався самовар…

Коротше кажучи, останній вечір перед судом, коли треба було зосередити всю енергію, минув у балачках про чуму і смерть, про ганьбу і в’язницю. В голові у мене все так перемішалось, що коли я опинився на вулиці, то не знав, куди йти — праворуч чи ліворуч.

Другого дня (справа мала розглядатись о десятій) я о восьмій поїхав до моїх дам, але не застав нікого. Всі вони пішли на сповідь — мати, дочка, внучка й куховарка — і єдналися з богом до пів на десяту, а я, нещасний (був же тоді січень), шпацирував перед ворітьми на морозі й думав: «Добре мені діло! Як спізняться на суд, а може, вже й спізнились, то суд може винести вирок заочно і, звичайно, не тільки засудить пані Ставську, а ще й визнає її втікачкою та розішле об’яви з її прикметами про розшук. Так воно завжди з жіноцтвом!..»

Нарешті всі чотири вони прийшли з Вірським (невже й цей побожний чоловік ходив сьогодні на сповідь?), і ми двома візниками поїхали в суд: я з пані Ставською і Гелюнею, а Вірський з пані Місевичовою і куховаркою.

Шкода, що не прихопили з собою каструлю, самовар і керосинку!.. Коло суду ми побачили екіпаж Вокульського, яким він приїхав з адвокатом. Вони чекали нас коло сходів, таких брудних, наче ними пройшов батальйон піхоти.

Обличчя у Вокульського й адвоката були цілком спокійні.

Я міг би навіть закладатися, що розмовляли вони не про пані Ставську, а про щось інше.

— О шляхетний пане Вокульський, ви не погордували нещасними жінками, вкритими… — почала пані Місевичова.

Але Вокульський подав дуку їй, адвокат — пані Ставській, Вірський взяв за ручку Гелюню, а я приєднався до Маріанни, — і так ми увійшли в зал мирового судді.

Зал нагадав мені школу: суддя сидів на підвищенні, як учитель на кафедрі, а навпроти нього, на лавах у два ряди, містились обвинувачені й свідки. В цю мить у мене перед очима так виразно постали мої молоді літа, що я мимоволі глянув під грубу, певний, що побачу там сторожа з різкою й ослона, на якому нам давали березової каші. Все це так виразно привиділось мені, що я мало не крикнув: «Більше не буду, пане вчителю!..», але вчасно спам’ятався.

Ми почали садовити наших дам; не обійшлось без суперечки з євреями, які (мені пояснили потім) є найбільш терплячими слухачами судових справ, особливо про крадіжки та шахрайство. Ми знайшли місце навіть для шановної Маріанни, яка, сівши, так витріщала на все очі, наче хотіла перехреститись і проказати молитву.

Вокульський і наш адвокат сіли в першому ряду, поруч з якимось добродієм у подертому пальті і з підбитим оком, на якого люто поглядав один з поліцейських. «Мабуть, знов сутичка з поліцією», — подумав я.

Раптом я аж рота роззявив від здивування: перед кафедрою мирового судді було багато знайомих мені осіб.

Ліворуч від столу сиділи пані Кшешовська, її миршавий адвокат і той пройдисвіт Марушевич, а праворуч два студенти. Один з них відзначався дуже витертим мундиром і незвичайною балакучістю; на другому був ще більш витертий мундир, на шиї барвистий шарф, а сам він мав такий вигляд, наче небіжчик, що втік з катафалка.

Я придивився до нього пильніше. Так, це був той самий юнак, який під час перших відвідин Вокульським пані Ставської кинув баронесі на голову оселедця. Чудесний хлопець!.. Але треба сказати, що мені ніколи не доводилось бачити такої худющої і жовтої людини…

Спочатку я думав, що баронеса позиває двох юнаків саме за того оселедця. Але незабаром зрозумів, що річ не в тому; ставши хазяйкою дому, баронеса хоче вигнати з нього своїх найзапекліших ворогів і одночасно найбезнадійніших боржників.

Коли ми увійшли, справа між баронесою і студентами дійшла свого апогею.

Один із студентів, вродливий юнак з вусиками й бакенбардами, погойдуючись з носків на підбори і назад, щось розказував судді, причому він плавно вимахував правою рукою, а лівою кокетливо підкручував вусики, далеко відставивши прикрашеного перснем мізинця з дірочкою замість самоцвіта.

Другий юнак похмуро мовчав і ховався за свого колегу.

В його позі я помітив одну цікаву особливість: молитовно склавши на грудях руки, він немов притискав ними книжку або образок.

— Отже, ваші прізвища, панове? — спитав суддя.

— Малеський, — (відповів з галантним поклоном власник бакенбардів, — і Паткевич, — додав він, вишукано повівши рукою в бік свого похмурого колеги.

— А третій пан де?

— Він нездужає, — манірно відповів Малеський. — Він живе разом з нами, але дуже рідко буває у нас.

— Як то — рідко буває? А де ж він проводить цілі дні?

— В університеті, в анатомічному театрі, зрідка в їдальні.

— Ну, а вночі?

— Про це, пане суддя, я міг би вам сказати лише віч-на-віч.

— А де він прописаний?

— О, прописаний він у нашому будинку, оскільки не хотів би зайвий раз завдавати клопоту органам влади, — з виглядом лорда пояснив Малеський.

Суддя звернувся до пані Кшешовської:

— Ну, як, пані, ви таки не хочете залишати в своєму домі цих панів?

— Нізащо в світі! — вереснула баронеса. — Вони цілими ночами кричать, тупотять ногами, кукурікають, свищуть… В домі нема жодної служниці, якої вони не заманили б до себе… Ой боже мій!.. — крикнула вона, одвертаючи голову.

Цей вигук здивував суддю, але не мене… Я помітив, що Паткевич, не одводячи рук від грудей, раптом закотив очі під лоба й опустив нижню щелепу, так що одразу став схожий на стоячий трун. Його обличчя й поза справді могли перелякати навіть нормальну людину.

— Найгірше те, що ці панове виливають через вікно якісь рідини…

— Чи не на вас, бува, пані? — зухвало спитав Малеський.

Баронеса аж посиніла від гніву, але змовчала: їй соромно було признатися.

— Що ж далі? — питав суддя.

— Але гірше за все (через що я навіть захворіла на нерви) це те, що вони по кілька разів на день стукають у моє вікно черепом…

— Ви так робите, панове? — звернувся суддя до студентів.

— З вашого дозволу матиму честь усе вам пояснити, — відповів Малеський, прибравши таку позу, ніби збирався танцювати менует. — Нам прислуговує двірник, який живе внизу; отож щоб не витрачати часу на ходіння вниз та вгору на четвертий поверх, ми тримаємо у себе довгий шнур, чіпляємо до нього, що трапиться під руку (часом може трапитись і череп), і… стукаємо в його вікно, — закінчив юнак таким невинним тоном, що трудно було злякатись такого самого невинного стуку в вікно.