Ніколь. По правді вам кажу, моя пані, я просто в захваті, що ви погоджуєтеся на цей шлюб: вам подобається пан, а мені ще більше — його слуга. Ох, та й добре ж було б, коли б нас повінчали одночасно!

Пані Журден. Біжи ж мерщій до Клеонта та перекажи йому від мене, щоб він зараз же сюди з’явився: ми підемо разом до мого чоловіка просити в нього згоди на цей шлюб.

Ніколь. Біжу, пані, з радістю! Ще ніколи ви мені не давали приємнішого доручення.

Пані Журден виходить.

Ото зрадіють обидва!

Ніколь (до Клеонта). Ага! Ось і ви до речі. А я несу вам радісну звістку, я хочу…

Клеонт. Геть, лукава зраднице, і ніколи не смій морочити мене твоїми брехливими словами!

Ніколь. Отак ви приймаєте…

Клеонт. Геть, кажу тобі, і скажи твоїй зрадливій панночці, що їй більше не пощастить одурити простака Клеонта!

Ніколь. Що воно й до чого?.. Не розберу… Мій любенький Ков’єлю, скажи ж хоч ти, що все це означає?

Ков’єль. Твій любенький Ков’єль, гидке дівчисько?! Геть з моїх очей, мерзотнице! Дай мені спокій!

Ніколь. Як? І ти теж…

Ков’єль. Геть з моїх очей, кажу тобі! І не балакай до мене більш ніколи!

Ніколь. Оце-то так! Яка муха їх обох укусила? Побіжу мерщій та розкажу про все панночці.

Клеонт. Як! Поводитися так із своїм коханим, з коханим найвірнішим та найпалкішим з усіх коханих на світі!

Ков’єль. То щось нечуване, що вони нам обом учинили!

Клеонт. Я кохаю її понад усе на світі, я такий ніжний з нею. Нікого в світі не маю я дорожчого за неї. Тільки про неї турбуюся, думаю, мрію, тільки її бажаю… Вся моя радість тільки в ній. Я розмовляю тільки про неї, думаю тільки про неї, уві сні бачу тільки її, я живу тільки нею, серце моє б’ється тільки для неї, я дихаю тільки нею, все життя моє в ній… І за таку відданість — отака мені нагорода!.. Два дні не бачив я її — й вони видалися мені за два страшних сторіччя… І ось нарешті ми зустрічаємося випадково: серце моє затрепетало, обличчя запалало, і я, забувши з радощів усе на світі, кидаюсь у захваті до неї… А зрадниця відвертається й зневажливо проходить повз мене, наче й знати мене не знає.

Ков’єль. Я кажу те ж саме.

Клеонт. Чи ж може що зрівнятися, Ков’єлю, з таким лукавством невдячної Люсіль?

Ков’єль. А що може зрівнятися, пане, з лукавством цієї мерзенної Ніколь?

Клеонт. І це після таких самопожертв, після стількох зітхань, присягань, що їх викликали її принади!

Ков’єль. І це після такого невтомного піклування, після того, як я стільки допомагав їй на кухні!

Клеонт. Після тих сліз, що я пролив біля її ніг!

Ков’єль. Після тієї сили-силенної відер з водою, що я попотягав для неї з криниці!

Клеонт. Після такої пристрасті, після такого кохання, коли я сам себе забував!

Ков’єль. Після такого жару, який я терпів біля печі, повертаючи за неї печеню на рожні!

Клеонт. Вона уникає мене з презирством!

Ков’єль. Вона нахабно повертається до мене спиною!

Клеонт. Така зрадливість заслуговує найвищої кари!

Ков’єль. Така підлість варта тисячі ляпасів!

Клеонт. Не смій мені ніколи заступатися за неї!

Ков’єль. Я, пане? Боже мене борони!

Клеонт. Не смій ніколи обороняти зрадницю!

Ков’єль. Не турбуйтесь.

Клеонт. Що б ти не казав, захищаючи її, — це не матиме ніякої ваги для мене.

Ков’єль. Та в мене й у думках такого немає!

Клеонт. Я їй того ніколи не подарую, я порву з нею всі стосунки!

Ков’єль. Я пристаю.

Клеонт. Той вельможний граф, що до них учащає, запав їй, мабуть, в око… Ручуся, що її принадила його високородність. Але честь моя вимагає, щоб я зробив точнісінько так, які і вона, і їй не пощастить вихвалятися тим, що вона покинула мене перша.

Ков’єль. Дуже добре! Що ж до мене, то я цілком поділяю ваші почуття.

Клеонт. То розпалюй же мою досаду і підтримуй в мені силу задушити рештки того кохання до неї, яке може ще в мені озватися. Благаю тебе — кажи мені про реї тільки погане! Змальовуй мені її в такому вигляді, щоб вона викликала в мене до себе тільки огиду; називай, будь ласка, всі її хиби, щоб вона мені спротивіла!

Ков’єль. Її хиби, пане? Та вона ж гримасниця, вертлява мавпочка, та й годі! І надало ж вам закохатися в неї! Не бачу я там нічого особливого; ви знайдете сотні інших, що багато більше будуть варті вашого кохання. Перш за все очі в неї маленькі…

Клеонт. Правда, очі в неї невеликі, а проте скільки в них вогню! Таких блискучих, таких палких, таких ніжних оченяток у цілому світі не знайдеш!

Ков’єль. Та й рот у неї надто великий…

Клеонт. Так, але ж яка чарівна усмішка, — я зроду такої не бачив. Не можна спокійно дивитися на її чудові устоньки, вони викликають палкі бажання! Вони так і ваблять до себе!

Ков’єль. Ще й на зріст мала…

Клеонт. Так. Зате ж яка струнка та граційна!

Ков’єль. І говорить, і поводиться вона якось недбало.

Клеонт. Це правда, але все в неї так мило виходить… В її поводженні стільки чарівності, вона така приваблива, що не скоритися їй неможливо!

Ков’єль. А вже щодо розуму…

Клеонт. Ах, Ков’єлю! Який у неї тонкий, який гнучкий розум!

Ков’єль. Розмовляє вона…

Клеонт. Розмовляє вона чудово!

Ков’єль. Вона завжди серйозна.

Клеонт. А ти хотів би, щоб вона цілісінький день тільки те й робила, що реготала? Що може бути нестерпнішого за жінку, яка щохвилини ладна сміятися?

Ков’єль. Та вона ж найвередливіша жінка в світі.

Клеонт. Так, вона вередлива, не заперечую, проте красуні все до лиця, від красуні все стерпиш.

Ков’єль. Ну, коли так, вас не переконаєш! Бачу я, ви маєте охоту кохати її завжди.

Клеонт. Я? Ні, краще вмерти! Я її ненавидітиму так, як колись кохав…

Ков’єль. Як же ви цього досягнете? Адже ж вона, по-вашому, сама довершеність?

Клеонт. Тим страшнішою буде моя помста… Ненависть покаже, який я непохитний. Вона прекрасна, чарівна, приваблива для мене, я визнаю за нею всі ті цінності — і покидаю її. Та ось і вона.

Ніколь (до Люсіль). Щодо мене, то я мало не луснула від злості!

Люсіль. Вір мені, Ніколь, тут не може бути іншої причини… Та ось і він!

Клеонт (до Ков’єля). Я не хочу з нею розмовляти!

Ков’єль. Я все робитиму, як і ви.

Люсіль. В чому річ, Клеонте? Що з вами?

Ніколь. Та що з тобою, Ков’єлю?

Люсіль. Чому ви такі сумні?

Ніколь. Чого це ти намурмосився?

Люсіль. Чи ви оніміли, Клеонте?

Ніколь. Чи тобі мову відібрало, Ков’єлю?

Клеонт. Ось хто справжня лиходійка!

Ков’єль. Ось хто Іуда!

Люсіль. Я бачу, вас збентежила наша сьогоднішня зустріч?!

Клеонт (до Ков’єля). Ага-а! Зрозуміли, що накоїли!

Ніколь. Мабуть, тебе взяло за печінку те, як ми сьогодні ранком повелися з вами?

Ков’єль (до Клеонта). На злодієві шапка горить!

Люсіль. Адже ж це єдина причина вашого гніву, чи не так, Клеонте?