Мартіна. Чи ти ба, який нахаба, — надумався заважати чоловікам бити своїх жінок!

Добродій Робер. Я зрікаюся моїх слів.

Мартіна. А вам що до того?

Добродій Робер. Анічогісінько.

Мартіна. Чи ж вам треба тицяти сюди вашого носа?

Добродій Робер. Ні.

Мартіна. Це не ваша справа.

Добродій Робер. Я не скажу більше ні слова.

Мартіна. Мені подобається, щоб мене били.

Добродій Робер. На здоров’ячко.

Мартіна. Не ваша хата — не ваша й витрата.

Добродій Робер. Так-так.

Мартіна. Та ви просто дурень, що встряваєте туди, де вам немає ніякого діла. (Дає йому ляпаса).

Добродій Робер (до Сганареля). Куме, прошу пробачення від усього мого серця. Лупцюйте, бийте як слід вашу жінку, я ще й допоможу вам, як маєте охоту.

Сганарель. Ні, я. не бажаю.

Добродій Робер. А! Це інша річ.

Сганарель. Схочу її бити, то й битиму, а не схочу — не битиму.

Добродій Робер. Чудово.

Сганарель. Це моя жінка, а не ваша.

Добродій Робер. Та звісно.

Сганарель. Ви наді мною не командир.

Добродій Робер. Атож.

Сганарель. Я не потребую вашої допомоги.

Добродій Робер. Ну, то як хочте…

Сганарель. І ви — зухвалець, бо втручаєтеся в чужі справи. Знайте, ще Ціцерон сказав: де двоє б’ються — третій не встрявай! (Б’є добродія Робера й проганяв його).

Сганарель. Отак!.. Ну, жінко, мир. Давай-но руку.

Мартіна. Еге, після того, як ти полатав моні спину!

Сганарель. То дарма. Руку!

Мартіна. Не хочу.

Сганарель. Ну?

Мартіна. Ні.

Сганарель. Жіночко!

Мартіна. Нізащо.

Сганарель. Давай же руку, кажу.

Мартіна. І не подумаю.

Сганарель. Годі-бо! Годі, годі!

Мартіна. Ні. Я не хочу миритись.

Сганарель. Та це ж дрібниця! Ну ж бо, ну!

Мартіна. Відчепися.

Сганарель. Давай-но руку, кажу тобі.

Мартіна. Ти мені так допік…

Сганарель. Та годі-бо! Прошу в тебе пробачення. Прости мені і дай-но руку.

Мартіна. Прощаю. (Набік). Але я тобі цього не подарую.

Сганарель. Чи ти не зсунулася часом з глузду, що звертаєш на таке увагу! Адже ж такі дрібнички потрібні інколи в дружбі, як то кажуть; «За все гаразд, за все добре, що жінка маленька, він поб’є її й полає — вона веселенька…» — і п’ять чи там шість ударів палицею тільки зміцнюють почуття, якщо люди кохаються. Ну-ну, я йду в ліс і обіцяю тобі сьогодні добрячу сотню в’язок дровець.

Мартіна. Іди, йди! Хай там як, а я зроду не забуду образи. Аж душа горить від бажання тобі всипати; я тобі відплачу за ці стусани! Я добре знаю, що кожна жінка завжди може помститися над чоловіком, але це кара надто делікатна для мого гультяя. Я хочу придумати щось інше, таке, щоб допекло йому як слід, і того ще буде замало за таку тяжку образу.

Лука (до Валера, не бачачи Мартіни). Сто чортів! Та й мороку ж узяли ми на себе, ну його до дідька! Кат його знає, чим це все скінчиться.

Валер (до Луки, не бачачи Мартіни). Що ж поробиш, кумасю! Ми ж повинні коритися нашому господареві, а крім того, одужання його дочки, нашої господині, і нам пожиток. Адже ж і нам перепаде щось з весільного столу, а весілля відкладається через її хворобу. Орас — людина щедра, а її, то вже звісно, віддадуть йому, хоч вона і втьопалася в одного панича на ім’я Леандр. Ти ж добре знаєш; її батько нізащо не погоджується, щоб той був його зятем.

Мартіна (стоячи осторонь, міркує вголос, думаючи, що вона сама). Та невже ж я не прирозумію чогось, щоб таки помститися?

Лука (до Валера). Та й що ото за нісенітницю забрав він собі в голову, коли вже вчені лікарі з своєю латиною і ті нічого не втнуть.

Валер (до Луки). А часом трапляється, що пошукаєш добренько та й найдеш те, чого не знаходив досі, та ще й у себе ж таки під самісіньким боком…

Мартіна (все ще думаючи, що вона сама). Так, я мушу-над ним помститися, хоч би там що. Його стусани та духопелики лежать у мене на серці, не можу я ту кривду перетравити і… (Наштовхується на Валера й Луку). Ах! Панове, прошу пробачення, я вас не помітила: голова в мене обертом іде від різних турбот.

Валер. Кожен має свої турботи. Ось і ми теж шукаємо те, що нам дуже хотілося б знайти.

Мартіна. А чи не могла б я стати вам у пригоді?

Валер. Можливо. Ми шукаємо тямущої людини, особливо лікаря, який взявся б вилікувати дочку нашого господаря, що тяжко занедужала, — їй раптом відібрало мову. Кілька лікарів чого тільки не робили, та ба — не допомогло нічого! Але часом трапляються люди, що володіють надзвичайними секретами, якимись особливими ліками, і їм частенько щастить досягти того, чого не змогли досягти інші. Ось саме такого лікаря ми й шукаємо.

Мартіна (набік). Ах! Яку чудову нагоду посилає мені небо, щоб помститися над моїм гультяєм! (Уголос). Ви натрапили саме на те, чого шукаєте; є в нас отут такий чоловік, ох і знаменитий же чоловік! На всьому світі ніхто краще за нього не лікує безнадійних хворих.

Валер. Ото-то-то! Скажіть, бога ради, де нам його знайти?

Мартіна. Ви знайдете його зараз тут ось, недалечко; він собі розважається, рубаючи дрова.

Лука. Лікар — і рубає дрова?

Валер. Розважається, збираючи цілющі трави, хотіли ви сказати.

Мартіна. Ні. Це чоловік не такий, як інші, і полюбляє таку роботу. Він дивак, у нього якісь химерні звички, і ви ніколи не догадаєтесь, хто він такий насправді. Вбирається він по-чудернацькому, часом прикидається неуком, приховує свої знання і більш за все боїться, показати свої надзвичайні лікарські таланти, якими його обдарувало небо.

Валер. Дивна річ, усі видатні люди конче мають якісь свої примхи, якесь зернятко божевілля, що домішується до їхньої мудрості.

Мартіна. Божевілля цього чоловіка багато серйозніше, ніж здається; часом воно доходить до того, що йому кортить, щоб його добренько попобили, а ні, то нізащо не признається у своєму таланті. І я вас попереджаю: може статися й так, що ви нічогісінько не досягнете, що він не признається нізащо в тому, що він лікар; отож якщо йому залізе в голову така, фантазія, візьміть дрючки та й бийте його, доки він не скаже правди. Отак ми робимо завжди, коли він нам буває потрібний.

Валер. Ну й дивне ж божевілля!

Мартіна. Авжеж. Але потім ви побачите, які він творить чудеса.

Валер. А як його звати?

Мартіна. Його звати Сганарель. Та його дуже легко впізнати. Це чоловік з великою чорною бородою, носить жабо і жовтий з зеленим одяг.

Лука. Жовтий з зеленим одяг! То це ж лікар для папуг!

Валер. Та чи ж він і справді такий знаменитий лікар, як ви говорите?

Мартіна. Аякже! Та цей лікар просто чудеса творить! Півроку тому від однієї жінки відмовилися всі лікарі; цілих шість годин її вважали мертвою і збиралися вже поховати, як хтось силоміць притяг до неї цього чоловіка, про якого ми оце говоримо. Як тільки він її побачив — відразу ж улив їй краплиночку чогось у рот, і в ту ж мить вона підвелася з постелі й почала прогулюватися по кімнаті, наче й не було нічого.