— В сімдесят п’ятому полку, — озвався один конвоїр, — перед війною якийсь капітан пропустив крізь горло цілу полкову касу і мусив навіть розпрощатися з воєнною службою. Та нині він знову капітан. А один фельдфебель, що вкрав понад двадцять сувоїв казенного сукна на петлиці, тепер уже став штабс-фельдфебелем. А ось недавно одного піхотинця розстріляли в Сербії за те, що з’їв за один раз бляшанку своїх консервів, а не розділив їх на три дні.

— Це сюди не тичеться, — заявив капрал, — але що правда, то правда, — позичати у бідного капрала два золотих на чайові…

— Ось вам ваш золотий, візьміть, — сказав Швейк. — Я не збираюся багатіти за ваш рахунок. А коли він мені дасть іще й того другого золотого, то я вам і його поверну, не плачте! Вас повинно тішити, коли якийсь начальник позичає у вас гроші на видатки. Ви великий себелюб! Тут ідеться тільки про нещасні два золоті, але хотів би я бачити вашу пику, якби вам треба було пожертвувати своїм життям за начальника. Уявіть собі, він лежить десь поранений на ворожій лінії, а ви повинні його врятувати й винести на своїх руках з вогню, а тамті стріляють по вас шрапнеллю й чим попало.

— Ви б уже, напевно, наклали повнісінькі підштанки, — захищався капрал. — Люлько ви нещасна!

— В бою не один накладе собі в штани, — обізвався хтось із конвоїрів. — Недавно один поранений розповідав нам у Будейовицях, що, коли вони йшли в атаку, він тричі підряд напустив у штани. Вперше — коли лізли з окопів на відкрите місце перед дротяними загородженнями, потім — коли почали перетинати дроти, а втретє — коли на них поперли росіяни з багнетами й кричали «ура!». Тоді вони почали знову тікати до окопів, а в їхній роті не було жодного, хто б не напустив у штани. А один убитий лежав зверху на бруствері ногами вниз; під час наступу йому шрапнеллю відірвало півголови — немов ножем зрізало. Так той в останню хвилину так наробив, що з його штанів разом з кров’ю текло через обмотки в окопи, прямісінько на його власну половину черепа з мозком, що лежала якраз під ним. Людина навіть не знає, де і що з нею може трапитись,

— А іноді, — сказав Швейк, — людині в бою зробиться недобре, щось їй спротивиться. Один хворий з-під Перемишля, що вже видужував, розповідав у Празі на Погожельці в шинку «Краєвид», як там десь біля фортеці дійшло до багнетів. Навпроти нього з’явився якийсь росіянин, хлопець — як дуб. Преться на нього з багнетом, а з носа в нього висить капка. Бідолаха як глянув на оті соплі, йому одразу зробилося так погано, що мусив піти на перев’язочний пункт. Там установили, ніби він хворий на холеру, і відіслали до холерного барака в Пешті, де він таки насправді заразився холерою.

— То був рядовий піхотинець чи капрал? — спитав однорічник.

— Капрал, — відповів Швейк, не зморгнувши.

— Це могло б трапитись і з кожним однорічником, — сказав збовдурілий капрал і з тріумфом глянув на однорічника, немов збирався сказати: «Ну?! Смакувало? Що ж ти тепер на це скажеш?»

Але той мовчки ліг на лавку.

Під’їздили до Відня. Хто не спав, розглядав з вікна дротяні загородження та укріплення біля столиці. Це викликало пригнічений настрій в усьому поїзді.

Коли доти з вагонів ще лунало ревіння вівчарів з-під Кашперських гір:

то тепер воно затихло під неприємним враженням від колючого дроту, яким був обплутаний Відень.

— Усе гаразд, — сказав Швейк, дивлячись на окопи. — Все так, як і повинно бути. Одне лише незручно: віденці на прогулянках можуть подерти собі штани. Тут небереженого й чорт не вбереже. Відень — це взагалі важливе місто, — говорив він, — подумати тільки, скільки диких тварин у цьому Шенбрунському звіринці. Коли я свого часу був у Відні, то дуже любив ходити туди дивитися на мавп, але коли, бувало, їде якась персона з цісарського палацу, тоді там крізь військовий кордон нікого не пропускали. Був зі мною один кравець, з десятого району, то його посадили, бо він щосили пхався, хотів поглянути на тих мавп.

— А в палаці ви теж були? — спитав капрал.

— Ох, як там гарно! — відповів Швейк. — Я там не був, але мені розповідав один, він туди часто заглядав. Найкраще — це двірська сторожа. Кожен з них, кажуть, мусить бути двометрового зросту. Вони буцімто після закінчення військової служби дістають трафіку ^{129} . А принцес там — як сміття.

Проїхали якийсь вокзал. За ними линули, стихаючи, звуки австрійського гімну. Його грав оркестр, очевидно, висланий туди помилково, бо поїзд іще не скоро прибув на той вокзал, де вони нарешті зупинились і де їх очікував обід та урочисті привітання.

Але часи змінились. Урочисті зустрічі вже не були такі, як на початку війни, коли солдати на кожному вокзалі об’їдалися, а дівчата в безглуздих білих сукенках з ідіотськими мінами подавали їм на привітання безнадійно дурні букети, а ще дурніші були промови тих дам, чоловіки яких тепер, по війні, вдають із себе великих патріотів і республіканців.

Відень привітав їх в особі трьох дам — членів Товариства Австрійського Червоного Хреста, двох дам з якогось Військового товариства віденських дам і дівчат, одного офіційного представника віденського магістрату і представника армії.

На їхніх обличчях було видно втому. Військові ешелони перли вдень і вночі, санітарні вагони з пораненими проїжджали щогодини; на вокзалах з колії на колію перекидали вагони з полоненими, і при цьому мусили бути присутні члени всіх цих корпорацій і товариств. Так тяглося день у день, і початкове піднесення перетворилося в позіхання. На зміну одним приходили інші, і кожен, кому припадало на якомусь віденському вокзалі зустрічати ешелони, мав такий самий змучений вигляд, як і ті, що тепер чекали на поїзд з будейовицьким полком.

З телячих вагонів виглядали солдати з виразом чорної безнадії, немовби їх везли на шибеницю.

До вагонів підходили дами й роздавали медяники з цукрованими написами: «Sieg und Rache», «Gott, strafe England», «Der Osterreicher hat ein Vaterland. Er liebt’s und hat auch Ursach fur’s Vaterland zu kampfen»[123].

Кашперські горяни, як можна було бачити, напихалися медяниками з таким самим виразом безнадії.

Потім було дано наказ по ротах вирушати по обід до розташованих за вокзалом польових кухонь.

Там була і офіцерська кухня, куди пішов Швейк виконувати розпорядження старшого фельдкурата, а однорічник чекав, поки його нагодують, бо два конвоїри пішли по їжу для всього арештантського вагона.

Швейк сумлінно виконав наказ. Переходячи колію, він побачив надпоручника Лукаша. Той ходив сюди й туди по колії й чекав, чи не залишиться в офіцерській кухні щось і для нього.

Його становище було дуже неприємне, бо тимчасово він мав з надпоручником Кіршнером одного денщика. Той піклувався тільки про свого офіцера, а обов’язки щодо надпоручника Лукаша зовсім саботував.

— Кому це ви, Швейку, несете? — спитав нещасний надпоручник, коли Швейк поклав на землю загорнуту в шинелю цілу купу всячини, яку виманив на офіцерській кухні.

Швейк на хвилину збентежився, але відразу ж опам’ятався. Його обличчя засвітилося радістю і спокоєм, і він відповів:

— Це, насмілюсь доповісти, для вас, пане обер-лейтенанте, тільки не знаю, де ваше купе, а потім, мені невідомо, чи пан комендант поїзда не матиме нічого проти того, аби я перейшов до вас. Він така свиня.

Надпоручник Лукаш допитливо поглянув на Швейка, але той добродушно і по-дружньому провадив:

— Він справді свиня, пане обер-лейтенанте. Коли перевіряв наш вагон, я йому доповів, що вже одинадцята година, і оскільки я відбув кару, то зобов’язаний перейти або до телячого вагона, або до вас. А він мені на це коротко відрубав, щоб я залишався там, де сиджу, принаймні, мовляв, по дорозі не нароблю вам, пане обер-лейтенанте, ніякого сорому. — Швейк скривив мученицьку міну: — Нібито я вас, пане обер-лейтенанте, коли-небудь осоромив.