— Щось не спиться, — відповів Швейк на других нарах, — роздумую.

— Про що ж ви думаєте, друже?

— Та про ту велику срібну медаль за відвагу, що її дістав один столяр, на прізвище Млічко, з Ваврової вулиці на Виноградах. Йому першому з усього полку ще на самому початку війни гранатою відірвало ногу. Столяр одержав безкоштовно штучну ногу й почав усюди чванитися своєю медаллю. Він, мовляв, перший з найперших калік із свого полку. Одного разу в шинку «Аполлон» на Виноградах він зчепився з різниками. Ті так розлютувалися, що відірвали штучну ногу і тріснули нею його по голові. Той, хто відірвав ногу, не знав, що вона штучна, і з переляку зомлів. У поліції столярові ту ногу знову причепили, але відтоді Млічко розсердився на свою велику срібну медаль «За відвагу» і пішов у ломбард, щоб заставити. Там його й згребли разом з медаллю. І почалися великі неприємності, бо існує якись особливий суд честі для військових інвалідів. Цей суд виніс вирок відібрати в нього медаль, і, крім того, присудили відібрати й ту нещасну штучну ногу.

— Як це?

— Дуже просто. Одного дня прийшла до нього комісія і повідомила, нібито він недостойний носити штучну ногу; відстебнули її та й забрали. Або, — вів далі Швейк, — це теж смішна історія, коли родичі якогось загиблого на війні дістануть раптом таку медаль з припискою, що ось їм наділяють цю медаль, хай повісять її кудись на видному місці. На Божетеховій вулиці, на Вишеграді, один розлючений батько, подумавши, що військові установи глузують з нього, повісив цю медаль у клозеті, а якийсь поліцай, що жив по сусідству і теж ходив у той клозет, доніс на нього за державну зраду. І це вилізло тому бідоласі боком.

— З цього випливає, — сказав однорічник, — що вся людська слава, як трава зів’яла. Нещодавно у Відні видали «Записник для добровольців-однорічників». Там уміщено такий хвилюючий вірш у чеському перекладі:

Трохи помовчавши, однорічник сказав:

— Мені здається, що наш бойовий дух переводиться на циганський пшик. Отож, милий приятелю, пропоную в нічній пітьмі, в тиші нашої в’язниці заспівати пісню про артилериста Ябурка. Від цього наш бойовий дух підніметься. Але треба горлати так, щоб було чути по всіх закутках Маріанських казарм. Тому раджу стати біля Дверей.

І за хвилину з тюрми розлягалося ревіння, аж у коридорі забряжчали шибки:

На подвір’ї почулися кроки й голоси.

— Це наглядач, — сказав однорічник, — а з ним лейтенант Пелікан. Він сьогодні чергує. Це офіцер запасу, мій знайомий з «Чеської бесіди» ^{114} . В цивільному житті — статистик одного страхового товариства. У нього роздобудемо сигарет. Ану, давай затягнемо ще раз.

І вони знову заревли:

Двері відчинились, і наглядач, підбадьорений присутністю чергового офіцера, розкричався:

— Тут вам не звіринець!

— Пардон, — відповів однорічник, — тут філіал Рудольфінума ^{115} , концерт на користь ув’язнених. Саме скінчився перший номер програми «Воєнна симфонія».

— Припиніть це, — сказав поручник Пелікан з удаваною суворістю. — Сподіваюсь, вам відомо, що ви повинні о дев’ятій годині вже лежати й не галасувати. Ваш концертний номер чути аж на площі.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, — сказав однорічник, — ми як слід не підготувались, і якщо якась дисгармонія…

— Таке він витіває кожного вечора, — намагався наглядач нацькувати офіцера на свого ворога, — і взагалі поводиться страшенно неінтелігентно.

— Прошу вас, пане лейтенанте, — сказав однорічник, — я хотів би поговорити з вами віч-на-віч. Хай наглядач почекає за дверима.

Коли вони лишилися самі, однорічник по-приятельському сказав:

— Сипни-но сигарет, Франто. «Спорт»? Теж мені ще лейтенант! Хіба нічого кращого не маєш? Ну, гаразд, дякую й за це. Ага, і сірники також… «Спорт», — зневажливо сказав він, коли поручник пішов. — Людина і в біді повинна тримати себе достойно. Закуріть, приятелю, на добраніч. Завтра нас чекає страшний суд.

Перед сном однорічний доброволець не забув заспівати:

Відрекомендувавши Швейкові полковника Шредера як нелюда, однорічник помилився, бо полковникові Шредерові до деякої міри було властиве почуття справедливості, що виразно виявлялося після нічних розваг у готелі, коли полковник Шредер повертався додому вельми вдоволений з товариства, в якому провів час. Та коли не був задоволений…

Коли доброволець піддавав нищівній критиці умови життя в казармах, полковник Шредер сидів у готелі в товаристві офіцерів і слухав, як надпоручник Кречман, що повернувся з Сербії ранений у ногу (його там корова кольнула рогами), розповідав про атаки на сербських позиціях; він з приміщення штабу, до якого його призначили, стежив за ними.

— Так от, повискакували з окопів. По всій лінії на відтинку лінії двох кілометрів, лізуть уже через дротяні перешкоди і кидаються на ворога. За поясом ручні гранати, маски, гвинтівки напереваги, готові стріляти, готові кинутись у багнети. Кулі свищуть. Один солдат вистрибує з траншеї і тут же падає, другий падає на бруствері, висадженому в повітря, третій — за кілька кроків, але їхні товариші, як повінь, женуть із криком «ура» вперед у хмарах диму і пороху. А ворог стріляє з усіх боків: з окопів, з ямок, виритих гранатами, — і націлюється на нас із кулеметів. Знову падають солдати. Стрілецький рій намагається підібратися до ворожого кулемета. Одні гинуть, але інші вже вирвалися наперед! Ура! Впав офіцер. Уже не чути рушничних пострілів, готується щось страшне. Знову гине цілий рій, тріскотять ворожі кулемети: «тра-та-та-та…» Впав… Пробачте, я вже далі не можу, я п’яний.

Офіцер з пораненою ногою замовк і сидить з тупим виглядом у кріслі. Полковник Шредер ласкаво всміхається і слухає, як капітан Спіра, немовби з кимось сперечаючись, грюкає кулаком об стіл і щось без угаву повторює, щось зовсім безглузде, і незрозуміло, що він цим хоче сказати і що воно означає.

— Будь ласка, добре подумайте! У нас австрійські улани-ополченці, австрійські ополченці, боснійські єгері, австрійські єгері, австрійські піхотинці, угорські гонведи, тірольські цісарські стрільці, боснійські піхотинці, угорські гусари, артилеристи, обоз, сапери, санітарна служба, моряки. Розумієте? А Бельгія! Перший і другий призов до армії становить оперативну частину армії, третій призов виконує службу в тилу… — Капітан Спіра вдарив кулаком об стіл. — Крайова оборона ^{116} виконує службу в країні у мирний час.

Один молодий офіцер наполегливо намагався переконати полковника в твердості свого воїнського духу й дуже голосно запевняв свого сусіда: