А в гарнізонній тюрмі трійця — штабний тюремний наглядач Славік, капітан Лінгарт і фельдфебель Ржепа, якого прозвали катом, — виконували свою роботу. Скільки людей вони затовкли на смерть по тюремних одиночках! Можливо, капітан Лінгарт і в республіці залишається капітаном. Я бажав би тоді, щоб йому зарахували роки служби в гарнізоні. Славічкові і Клімі державна поліція ці роки вже зарахувала. Ржепа повернувся до Цивільного життя і свого давнього ремесла майстрамуляра. Можливо, він член якоїсь патріотичної організації в республіці.

Штабний тюремний наглядач Славік у республіці прокрався і сидить у тюрмі. Не вдалося йому, бідоласі, в республіці пристосуватися так, як це пощастило іншим панам військовим.

Тюремний наглядач Славік, приймаючи Швейка, кинув на нього погляд, сповнений німого докору.

— І в тебе підмочена репутація, коли вже потрапив сюди. Ми тут, хлопче, підсолодимо тобі життя, як і всім, хто потрапить до наших лап. А наші лапи, звичайно, не дамські ручки.

Щоб додати ваги своїм словам, він тицьнув м’язистий грубезний кулак Швейкові під ніс і сказав:

— Понюхай, негіднику!

Швейк понюхав і зауважив:

— Таким кулаком я б не хотів дістати в ніс, відгонить кладовищем.

Спокійна, розсудлива мова Швейка сподобалася тюремному наглядачеві.

— Ану, — сказав він, штовхнувши Швейка у живіт, — стій струнко. Що в тебе у кишенях? Якщо маєш сигарети, можеш залишити, а гроші давай сюди, щоб не вкрали. Більше нема? Справді нема? Тільки не бреши! За брехню карають!

— Куди його? — спитав фельдфебель Ржепа.

— Запхаємо в шістнадцяту, — вирішив тюремний наглядач, — до тих, у підштанках. Хіба не бачите, що написав на паперах пан капітан Лінгарт: «Streng behuten, beobachten»[28]. Так, так, — урочисто заявив він Швейкові, — з бандитами треба по-бандитському. Якщо хтось бунтується, ми затягуємо його до одиночки, там переламуємо йому всі ребра і залишаємо, хай лежить, поки не здохне. Це наше право. Так ми зробили з тим різником, пам’ятаєте, Ржепо?

— Та що тут казати. Попотіли ми над ним, пане штабний наглядачу, — відповів замріяно фельдфебель Ржепа, — ото був бик! Я топтав його хвилин із п’ять, поки в нього почали тріщати ребра й хлинула кров з пащеки. А він ще десять днів жив. Просто гідра невмируща.

— Ось бачиш, харцизнику, як у нас буває, коли хто є дибки або намагається втекти, — кінчив свою педагогічну лекцію Славік. — Це те ж саме, що й самогубство, а воно в нас теж карається. І боронь боже, щоб тобі, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде інспекція і спитає, чи є якісь скарги. Ти, негіднику, повинен, виструнчившись, козирнути і відповісти: «Насмілюсь доповісти, нема. Я з усього задоволений». Ну, як це ти скажеш, мерзотнику? Повтори.

— Насмілюсь доповісти, нема. Я з усього задоволений, — повторив Швейк з такою милою міною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурні, сприйнявши це за щиру відданість і чесність.

— То скидай штани і чимчикуй в підштанках до шістнадцятої, — лагідно сказав він, проти своєї звички не додаючи вже ні «паскудника», ні «негідника», ні «мерзотника».

В шістнадцятій Швейк зустрівся з дев’ятнадцятьма чоловіками без штанів. Це були ті, про яких зауважено в паперах: «Streng behuten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпонули.

Якби підштанки були чисті, а на вікнах не було грат, то могло б на перший погляд здатися, що ви потрапили в роздягальню якоїсь лазні.

Швейка прийняв від фельдфебеля Ржепи староста — неголений паруб’яга в розхристаній сорочці. Записав його прізвище на клаптику паперу, прибитому на стіні, і сказав:

— Завтра у нас буде театр. Нас поведуть у каплицю на проповідь. Ми стоятимемо в підштанках якраз під амвоном. Ото буде сміху!

Як і в усіх тюрмах, у гарнізонній тюрмі була каплиця — улюблене місце розваги в’язнів. І зовсім не тому, Що всі ці примусові відвідини тюремної каплиці зближували відвідувачів з господом богом або прилучали в’язнів до чесноти. Про такі дурниці не могло бути й мови.

Просто служби божі й казання розганяли тюремну нудьгу. Тут ішлося не про те, чи станеш ближчим до бога, чи ні, а просто тішила надія знайти на дорозі — в коридорах або у дворі — кинутий недокурок сигарети або сигари. Невеличкий недокурок, який валявся в плювальниці чи десь на землі в пилюці, відсував бога далеко на задній план. Ця невеличка смердюча річ здобувала перемогу над богом і спасінням душі.

А вже саме казання — що то була за комедія, що за сміхота! Та правди ніде діти — фельдкурат Отто Кац був, зрештою, дуже симпатична людина. Його надзвичайно цікаві проповіді чарували, розсіювали тюремну нудьгу. Він умів так гарно розводити теревені про нескінченне милосердя боже та морально підтримувати занепалих духом і нечестивих в’язнів, умів так віртуозно лаятися з амвона і, стоячи біля вівтаря, чудово заводити своє «Ite, missa est»[29]. Службу він відправляв оригінальним способом, перемішуючи весь порядок відправи, а коли бував дуже п’яний, — вигадував зовсім нові молитви й нову відправу, та й весь обряд — щось таке, чого ще доти ніхто не чув і не бачив.

А вже й цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться і гепнеться з чашею святих дарів або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених, що той, мовляв, йому навмисне підставив ногу, а тоді перед святими дарами засуджує його до карцера або до «шпангле»[30].

Покараний тішиться, адже цей номер входив у програму всієї комедії в тюремній капличці, і він майстерно виконав тут свою відповідальну роль.

Фельдкурат ^{56} Отто Кац, один з найкращих військових священиків, був єврей. В цьому, власне, не було нічого дивного. Архієпископ Кон ^{57} також був єврей, і до того ж приятель Махара ^{58} .

Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатіше минуле, ніж славний архієпископ Кон.

Отто Кац учився в торговельній академії й пішов до армії як однорічник[31]. Він так добре знався на вексельному праві та на векселях, що за рік довів торговельну фірму «Кац і К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виїхати до Північної Америки, зробивши якісь грошові комбінації зі своїми кредиторами без їхнього відома і без відома свого компаньйона, якому довелося виїхати в Аргентіну.

Безкорисливо наділивши в такий спосіб Північну і Південну Америку фірмою «Кац і К°», молодий Отто Кац опинився в становищі людини, якій немає звідки чекати спадщини і яка не знає, де прихилити голову. Отже, залишався єдиний вихід — вступити на військову службу.

Однак перед тим однорічник Отто Кац устругнув надзвичайно оригінальну штуку. Він вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допоміг йому зробити кар’єру. І звернувся до нього з повною довірою, розцінюючи цей крок як комерційну угоду між ним і сином божим.

Каца урочисто хрестили в Емавзах. Сам отець Альбан занурював його в купіль. Це було надзвичайне видовище. Присутні були один побожний майор з полку, де служив Отто Кац, одна стара панна з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь пикатий представник консисторії, що був за хрещеного батька.

Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладко. Він навіть намірявся вступити на штабні курси.

Але одного дня впився й пішов у ченці, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції у архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «домику з жіночою обслугою» на Вейводовій вуличці і прямо з виру розпусти й гульні попрямував на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня й почав гасати по Празі, беручи участь у всіх пиятиках з офіцерами свого полку.