Юрайда відчинив духовку і витяг звідтіля одну кров’яну ковбаску.

— Жери, Балоуне, — сказав він приязно, — жери, поки не луснеш, щоб ти подавився, ненажеро.

В Балоунових очах заблищали сльози.

— Дома, коли ми кололи свиней, — плаксиво тяг Балоун, уминаючи ковбаску, — я перш за все з’їдав чималий шмат вареного ошийка, кусень буженини, рило, серце, вуха, кусень печінки, нирки, селезінку, шматок боку, язик, а потім… — І тихим голосом, немов розповідаючи казку, додав: — А потім приходила черга на ліверні ковбаски — шість, десять штук, на пузаті кров’яні ковбаски з крупами і з булкою, навіть не знав, за яку хапатися раніше: чи з булкою, чи з крупами. І все це аж тане в роті та так пахне! А я напихаюся, напихаюся…

Я думаю, — нарікав далі Балоун, — мене кулі не візьмуть, але голод доконає, і навряд чи я ще колись у житті засяду біля сковороди з ліверним фаршем, як бувало вдома. А от щодо холодцю, то я його не так полюбляв, бо це таке: тільки труситься, а наїдку ніякого. Жінка моя, так та аж побивалася за ним, сердешна. Але я не дозволяв їй узяти на холодець ані шматочка свинячого вуха, бо прагнув усе зжерти сам і так, як мені це було найбільше до смаку. Я тоді не шанував ні тих розкошів, ні того достатку, а тестеві, якого я зобов’язався утримувати до старості, я відмовився одного разу дати свиню, що по праву належала йому, заколов її й сам зжер. Навіть пошкодував послати старому бідоласі бодай невеликий шматок на гостинець. І він мені ще тоді наврочив, що я буду колись із голоду здихати.

— І справдилось, брате, — сказав Швейк, у якого сьогодні мимоволі спливали з вуст самі рими.

Кухар Юрайда раптом утратив усяке співчуття до Балоуна, бо той щось дуже швидко підсунувся до печі, витяг з кишені шматок хліба і хотів умочити його в підливу, в якій на великій сковороді лежали чималі шматки свинячої печені.

Кухар ударив Балоуна по руці, і скибка хліба впала в підливу, достоту так, як на пляжі плавець плигає з містка в воду. Не давши йому витягти цей делікатес із сковороди, Юрайда вхопив нещасного ненажеру за комір і виштовхав за двері.

Пригноблений Балоун бачив крізь вікно, як Юрайда витягає виделкою цю скибку хліба, просочену золотавою підливою, як подає її Швейкові, як додає до цього ще шматок м’яса і ласкаво каже:

— Їжте, мій скромний друже.

— Мати божа! — зойкнув за вікном Балоун. — Пропала моя скибочка, своїми руками кинув її собаці під хвіст. — І, вимахуючи довгими руками, пішов до села добувати хоч що-небудь на зуб.

Швейк, доїдаючи великодушний дарунок Юрайди, промовив з повним ротом:

— Я щиро радію, що знову між вами. Мені було б дуже прикро, якби я не зміг і надалі бути корисним для своєї роти.

Утираючи з підборіддя краплі підливи й жиру, він закінчив:

— Не знаю, не знаю, що б ви тут робили без мене, якби мене десь там затримали, а війна ще тривала б кілька років.

Фельдфебель-рахівник Ванек зацікавлено спитав:

— Як ви гадаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме?

— П’ятнадцять років, — відповів Швейк. — Це очевидна річ, бо вже одного разу була Тридцятилітня війна, але тепер ми вдвічі мудріші, ніж раніше, отже, тридцять поділити на два — буде п’ятнадцять,

— Денщик нашого капітана, — озвався Юрайда, — розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини й далі вже не рушимо ані кроку. Після цього росіяни почнуть переговори про мир.

— Заради такого не варто було й воювати, — сказав твердо Швейк. — Коли вже війна, то хай і буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо в Москві й у Петрограді. Інакше яка з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки хвостами метляти біля кордонів. Візьміть, наприклад, шведів під час Тридцятилітньої війни. Звідки ж вони прийшли, а добралися аж до Німецького Броду і Липниць, де все так перевернули догори ногами, що там ще й сьогодні по шинках після півночі говорять по-шведському й одне одного не розуміють. Або наприклад, пруссаки. Ті також прийшли не з-за перелазу, а в Липницях після них залишилося стільки пруссаків, що хоч гатку гати. Дісталися аж до Єдоухова і до Америки, а потім вернулися назад.

— До речі, — сказав Юрайда, якого сьогоднішній «свинячий бенкет» зовсім вивів з рівноваги і вкрай спантеличив, — усі люди походять від коропів. Возьміть, приміром, друзі, еволюційну теорію Дарвіна.

Дальші його міркування перервала несподівана поява однорічника Марека.

— Рятуйтеся хто може! — вигукнув він. — Щойно до штабу батальйону під’їхав на автомобілі поручник Дуб і привіз із собою засраного кадета Біглера. З Дубом коїться щось страшне, — інформував далі Марек. — Тільки-но вийшли з автомобіля, він як скажений ускочив до канцелярії. А я, коли пам’ятаєте, йдучи звідси, сказав вам, що трохи посплю. Отож я розлігся в канцелярії на ослоні й почав так гарненько засинати, коли раптом, як грім серед ясного неба, хтось нагло напав на мене. Дивлюсь — стоїть біля мене кадет Біглер та ще й верещить: «Habacht!» А поручник Дуб стяг мене за ноги й почав: «Вам, мабуть, дивно, що я спіймав вас на гарячому? Ото так ви виконуєте свої службові обов’язки? Спати дозволено аж після вечірнього відбою!» А тут і кадет Біглер додав: «Розділ шістнадцятий, параграф дев’ятий казарменого статуту». Потім поручник Дуб як грюкне кулаком об стіл та як загорлає: «Ви, може, хотіли мене з батальйону позбутися, не думайте, що це був струс мозку, мій череп і не таке витримає». Кадет Біглер тим часом гортав на столі папери й уголос прочитав з одного документа: «Наказ по дивізії номер двісті вісімдесятий». Поручник Дуб, гадаючи, що Біглер глузує з його останніх слів, що, мовляв, його череп і не таке витримає, почав докоряти кадетові за недостойну й нахабну поведінку щодо старших офіцерських чинів. Він, Дуб, негайно, зараз же піде до капітана скаржитись.

Згодом Дуб і Біглер прийшли на кухню, через яку треба було пройти, щоб потрапити нагору, де зібралися всі офіцери й де, наївшися смаженої свинини, череватий прапорщик Малий співав арію з опери «Травіата», раз у раз гикаючи після капусти й жирного обіду.

Коли поручник Дуб увійшов, Швейк вигукнув:

— Habacht! Встати!

Поручник Дуб упритул підійшов до Швейка, щоб глянути йому просто в обличчя, і теж вигукнув:

— Тепер радій! Тепер тобі амінь! Я накажу зробити з тебе опудало на спогад дев’яносто першому полку.

— Zum Befehl, пане лейтенанте, — козирнув Швейк. — Я одного разу читав, насмілюсь доповісти, що колись була велика битва, в якій поліг один шведський король із своїм вірним конем. Обидві здохляки відвезли до Швеції, зробили з них опудала, і тепер ті два трупи стоять у Стокгольмському музеї.

— Звідки в тебе такі відомості, лайдаче? — вереснув поручник Дуб.

— Насмілюсь доповісти, пане лейтенанте, від мого брата, вчителя гімназії.

Поручник Дуб відвернувся, плюнув і, підштовхуючи поперед себе кадета Біглера, пішов нагору. Але в дверях не забув обернутися до Швейка. З невблаганною суворістю римського цезаря, який вирішував у цирку долю пораненого гладіатора, він зробив жест великим пальцем правої руки й гукнув Швейкові:

— Великий палець униз!

— Насмілюсь доповісти, — крикнув йому вслід Швейк, — буде виконано!

Кадет Біглер був кволий, як муха. За цей час він побував у кількох холерних лазаретах і, цілком природно, після всіх маніпуляцій, які з ним робили, як з підозрілим на холеру, призвичаївся мимоволі раз у раз пускати в штани. Аж нарешті в одному з лазаретів натрапив на якогось спеціаліста. Той, не знайшовши в екскрементах Біглера ніяких холерних вібріонів, скріпив йому кишки таніном, як швець розбиті шкарбани дратвою, і відіслав кадета до найближчого етапного управління, визнавши невагомого, як пара над горщиком, кадета Біглера «frontdiensttauglich»[347].

Той лікар був дуже сердечною людиною.

Коли кадет Біглер звернув його увагу на свою кволість, лікар усміхнувся й сказав: