— Чи не зволите дати якісь накази, пане обер-лейтенанте? — гукнув йому вслід Швейк, тим часом як нещасний Балоун усе пхав собі пальця в горлянку.
Надпоручник Лукаш махнув рукою і попрямував до продовольчого складу. Йому спало на думку, що коли вже солдати поїдають печінкові паштети своїх офіцерів, то Австрія виграти війни не може.
Тим часом Швейк перевів Балоуна на другий бік залізничної колії. По дорозі він потішав його, мовляв, вони разом подивляться на місто і принесуть звідти пану надпоручникові дебреценських сосисок. Швейкове уявлення про головне місто угорського королівства, цілком природно, збігалося з уявленням саме про ці ковбасні вироби.
— Та ми ж поїзд прогавимо, — заскиглив Балоун, оскільки він був такий само ненажерливий, як і скупий.
— Коли їдуть на фронт, — заявив Швейк, — то ніколи не спізнюються, бо кожний поїзд, що їде на фронт, спочатку добре подумає, чи варто привозити на кінцеву станцію лише половину людей. А врешті, я тебе добре розумію, Балоуне. Ти за крейцер залюбки гнав би через Карпати вошу на мотузці.
Але вони не встигли нікуди піти, бо пролунала команда «по вагонах». Солдати окремих рот знов поверталися до своїх вагонів з порожніми руками. Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру який їм тут мали роздати, кожен дістав коробочку сірників і одну поштову листівку, видану комітетом у справі охорони солдатських могил Австрії (Відень, XIX, 4, вулиця Канізія). Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру кожен мав у руці західногалицьке військове кладовище в Седльцях з пам’ятником нещасним воякам крайової оборони. Його вирізьбив однорічник фельдфебель Шольц, який ухилявся від фронту.
Біля штабного вагона панувало надзвичайне пожвавлення. Офіцери маршового батальйону обступили капітана Сагнера, який їм схвильовано щось розказував. Він саме повернувся від коменданта вокзалу і тримав у руці дуже секретну, довжелезну справжню телеграму із штабу бригади з інструкціями і вказівками, як поводитися в тій новій ситуації, в якій опинилася Австрія 23 травня 1915 року.
Бригадне командування сповіщало, що Італія оголосила Австро-Угорщині війну.
Ще в Бруку-на-Лейті в офіцерському клубі дуже часто за обідами і вечерями говорилося на ситий шлунок про дивовижну поведінку Італії {176} , але взагалі ніхто не чекав, що здійсняться пророчі слова того ідіота кадета Біглера. Якось за вечерею він відсунув тарілку з макаронами і заявив: «Цього добра наїмся аж під брамою Верони».
Капітан Сагнер, вивчивши інструкції, одержані з бригади, наказав сурмити тривогу.
Коли зійшлися всі солдати маршового батальйону, їх вишикували в каре, і капітан Сагнер прочитав їм надзвичайно піднесеним тоном переданий телеграфом наказ по бригаді.
«Через безприкладну жадобу італійський король знехтував братерські зобов’язання, хоч повинен був дотримувати їх як союзник нашої монархії. У цій війні його обов’язком було стати пліч-о-пліч наших геройських військ, але зрадливий італійський король від самого її початку грав роль замаскованого саботажника, поводився двозначно, причому таємно домовлявся з нашими ворогами. Ця зрада завершилася в ніч з 22-го на 23 травня оголошенням війни нашій монархії. Наш головнокомандувач переконаний — наші мужні й славні війська нищівним ударом дадуть гідну відсіч нікчемному ворогові, і зрадник переконається, як, почавши ганебну — і зрадливу війну, він сам себе знищив. Ми непохитно віримо, що з божою поміччю незабаром настане день, коли італійські рівнини знову побачать переможців з-під Санта-Лючії, Віченци {177} , Новари {178} , Кустоцци. Ми хочемо перемогти, ми мусимо перемогти, і ми, безперечно, переможемо!»
Потім ішло звичайне «dreimal hoch!»[243], і батальйон, трохи збентежений, знову сів у поїзд. Замість ста п’ятдесяти грамів швейцарського сиру на голови солдатів звалилася війна з Італією.
У вагоні, де сиділи Швейк, фельдфебель Ванек, телефоніст Ходоунський, Балоун і кухар Юрайда, точилася цікава розмова про вступ Італії у війну.
— На Таборській вулиці в Празі був теж такий випадок, — почав Швейк, — там жив один купець, на прізвище Горжейший, а трохи далі від нього напроти була крамниця купця Пошмоурного. А між ними обома мав свою крамницю дрібний крамар Гавласа. Так от, спало якось на думку купцеві Горжейшому об’єднатися з крамарем Гавласою проти купця Пошмоурного, і він почав з ним умовлятися, щоб об’єднати свої крамниці під одною фірмою: «Горжейший і Гавласа». Але крамар Гавласа пішов до купця Пошмоурного і каже, що Горжейший дає йому дванадцять сот за всю його крамницю з дрібним товаром і хоче, щоб він, Гавласа, разом з ним торгував. Але якщо він, Пошмоурний, дасть йому вісімнадцять сотень, то він охоче ввійде з ним у спілку проти Горжейшого. Так і умовились. Гавласа ще якийсь час крутився коло Горжейшого, вдаючи, нібито він найліпший його друг. А коли заходила мова про те, коли ж вони нарешті об’єднаються, відповідав: «Та це не за горами. Я тільки чекаю, коли повернуться з дач клієнти». А коли ці клієнти поприїздили, то й справді все було готове. Одного разу вранці Горжейший пішов відчиняти крамницю і бачить над крамницею свого конкурента велику вивіску з назвою фірми: «Пошмоурний і Гавласа», — написану величезними літерами.
— У нас, — докинув пришелепуватий Балоун, — теж був раз такий випадок: я хотів купити у сусідньому селі ялівку, навіть уже вмовився, та вотицький різник вихопив її в мене з-під носа.
— Отже, коли почалася нова світова війна, — вів далі Швейк, — коли в нас на одного ворога побільшало, коли знову утворився новий фронт, то, будь ласка, поводьтеся з боєприпасами ощадніше. «Чим більше дітей у родині, тим більше різок ламається», — говорив, бувало, дідусь Хованець з Мотолі, що за невеличку плату від батьків шмагав сусідських дітей.
— Я тільки боюся, — висловив свої побоювання Балоун, тремтячи всім тілом, — що через цю Італію нам зменшать порції.
Фельдфебель Ванек замислився й серйозно сказав:
— Все можливе, бо тепер наша перемога трохи відтягнеться.
— Тепер би нам здався новий Радецький, — додав Швейк. — Той добре знав ту країну, знав, де слабке місце італійців і що треба штурмувати та з котрого боку. Воно ж справа нелегка — влізти кудись. Влізти кожен дурень зуміє, але вилізти звідтіля — оце справжнє військове вміння. Коли вже хто кудись улізе, то він повинен знати, що навколо діється, щоб не потрапити в халепу, яку звуть катастрофою. Ось, наприклад, у нашому будинку, ще на старій квартирі, якось на горищі спіймали злодія. Але той гультяй, коли ліз туди, помітив, що муляри саме ремонтують задню ліфтову клітку. Так він вирвався з рук, проштрикнув двірничку і по риштуванню спустився вниз у клітку, але звідтіля вже не міг видряпатися. Отак і наш татуньо Радецький: він знав усі ходи та переходи в Італії, його ніхто не міг ухопити. В одній книжці від початку до кінця описано, як він чухрав з-під Санта-Лючії і як він, тому що італійці також дали дмухача, лише на другий день відкрив, що переміг власне, він, бо італійців навіть у бінокль не було видно. Тоді він повернувся і зайняв покинуту Санта-Лючію. Саме за це він і одержав звання фельдмаршала.
— Авжеж. Чудова країна ця Італія, — втрутився в розмову кухар Юрайда. — Я був раз у Венеції і знаю, що італієць кожного називає свинею. Коли він розхвилюється, у нього кожен «porco maladetto»[244]. І папа римський у нього «porco», i «madonna mia e рогса», «рара e porco».
Фельдфебель-рахівник Ванек, навпаки, дуже прихильно висловився про Італію. Він у Кралупах, у своїй аптекарській крамниці, виготовляв із гнилих цитрин сік, а найдешевші і найгниліші цитрини він завжди купував у Італії. Тепер уже кінець постачанню цитрин з Італії до Кралуп. Нема сумніву, війна з Італією принесе різні несподіванки, бо Австрія схоче помститися.