— Ну й нехай женуться, Гелени їм не бачити! — мовив він сам до себе і зціпив зуби.

— У мене кінь спіткнувся! — удруге крикнув Заглоба.

— Не біда! — повторив Володийовський.

Тим часом вони в'їхали у ліс. Їх поглинула темрява. Але поодинокі татарські вершники були від них уже за кількасот кроків.

Проте малий рицар уже знав, як учинити.

— Жендзяне! — крикнув він. — Звертай із панною зі шляху на першу ж стежку.

— Гаразд, добродію мій! — відповів пахолок.

Малий рицар обернувся до Заглоби:

— Приготуй пістолі!

Водночас, ухопившись рукою за вуздечку Заглобиного коня, почав стримувати його біг.

— Що ти робиш?! — вигукнув шляхтич.

— Нічого! Притримуй, ваша милость, коня.

Відстань між ними і Жендзяном, котрий утікав із Геленою, дедалі збільшувалася. Нарешті вони дісталися місця, де битий шлях круто звертав на Збараж, а прямо йшла вузька лісова стежина, наполовину схована галуззям. Жендзян повернув на неї, і за хвилину вони з Геленою зникли у гущині й темряві.

Тим часом Володийовський зупинив свого коня і Заглобиного.

— Боже милосердний! Що ти робиш? — заревів шляхтич.

— Затримаємо погоню. Інакше князівни не врятувати.

— Ми загинемо!

— Ну й нехай. Стань, ваша милость, на узбіччя. Сюди! Сюди!

Обидва причаїлися у темряві під деревами. Тим часом страшний тупіт татарських бахматів наближався, аж увесь ліс гудів, як під бурю.

— От і кінець настав! — мовив Заглоба і підніс до рота бурдюк із вином.

Він пив і пив не відриваючись. Нарешті зупинився, тріпнувши головою.

— Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! — вигукнув він. — Я готовий умерти!

— Стривай! Стривай! — сказав Володийовський. — Троє вперед вирвалися — цього я й хотів!

І справді, на освітленому місяцем битому шляху з’явилося троє вершників: певно, під ними були найкращі бахмати, яких в Україні називали вовкодавами, бо в бігові вони наздоганяли вовків. За двісті-триста кроків від них мчали ще кільканадцять вершників, а далі все густо збите стадо ординців.

Коли перші троє порівнялися із засідкою, прогриміли два постріли, після чого Володийовський кинувся, як рись, на середину шляху і на млі ока, перш ніж пан Заглоба устиг глянути й збагнути, що сталося, третій татарин упав ніби громом уражений.

— На коней! — крикнув малий рицар.

Пан Заглоба не дозволив собі двічі повторювати, і за мить вони вже мчали шляхом як два вовки, за якими женеться запекла собача зграя. Тим часом наспілі ординці оглянули трупи і, визнавши, що переслідувані вовки здатні загризти на смерть, трохи притримали коней, чекаючи своїх товаришів.

— Бачиш, ваша милость! — мовив Володийовський. — Я знав, що вони зупиняться!

Але виграли рицарі лише кількасот метрів: погоня урвалася ненадовго, тільки тепер татари бігли великою купою і поодинці вперед не виривалися.

Проте коні втікачів були зморені довгою дорогою і бігли дедалі повільніше. Особливо стомився Заглобин кінь, що ніс на собі такий тягар, — він знову почав спотикатися. У старого шляхтича рештки волосся стали сторчма на думку, що буде, як упаде кінь.

— Пане Міхале, найдорожчий мій, не кидай мене! — розпачливо вигукував він.

— Не турбуйся, не покину! — відповідав малий рицар.

— Щоб цього коня вовки…

Не встиг він договорити, як перша стріла продзижчала у нього над вухом, а за нею, ніби жуки і бджоли, задзижчали, засвистіли, загули інші. Одна пролетіла так близько, що мало не зачепила оперенням Заглобиного вуха.

Володийовський обернувся і знову двічі вистрелив по переслідувачах із пістоля.

Та ось кінь пана Заглоби спіткнувся так сильно, що ледве не зарився мордою в землю.

— Боже праведний, у мене кінь падає! — крикнув розпачливим голосом шляхтич.

— Стрибай із сідла і в ліс! — заревів Володийовський.

Сказавши це, він зупинив і свого коня, зіскочив, і за хвилю вони із Заглобою зникли у темряві.

Але маневр цей помітили косуваті татарські очі, й кілька десятків бусурман, теж зіскочивши з коней, пустилися навздогін за втікачами.

Галуззя зірвало з голови у Заглоби шапку, било його по обличчю, чіплялося за жупан, але шляхтич, узявши ноги в руки, мчав, ніби скинув із себе років тридцять. Часом він падав, але, підвівшись, летів іще швидше, сопучи як ковальський міх, аж поки скотився у глибоку яму від вивернутого з корінням дерева і відчув, що звідси вже не вилізе: він геть знесилився.

— Де ви, ваша милость? — тихо покликав Володийовський.

— Тут, у ямі. Гаплик мені. Рятуйся ти, пане Міхале.

Але пан Міхал, ані на мить не вагаючись, стрибнув до нього у яму і поклав руку йому на уста.

— Тихо, ваша милость! Може, вони повз нас проскочать! А ні, будемо оборонятися.

Тим часом татари наблизилися. Одні із них справді проскочили мимо, гадаючи, що втікачі побігли далі, другі йшли поволі, обмацуючи дерева й розглядаючись навсібіч.

Рицарі затамували дух. «Упав би сюди котрийсь із них, — у розпачі подумав Заглоба, — я б йому показав!..»

Та ось у всі боки посипалися іскри — татари почали викрешувати вогонь…

Спалахи освітлювали дикі вилицюваті обличчя з випнутими губами, що роздмухували трут. Певний час татари, схожі на зловісні лісові привиди, бродили довкола за кілька десятків кроків від ями і підступали дедалі ближче.

Та ось якийся дивний шум, звуки і нерозбірливі окрики почали долинати з битого шляху, будячи приспані лісові глибини.

Татари перестали кресати й застигли як укопані. Пальці Володийовського впилися у Заглобине плече.

Крики дужчали, зненацька спалахнули червоні вогники й водночас із цим пролунали мушкетні залпи — один, другий, третій, а за ними вигуки: «Алла!», дзвін шабель, кінське іржання. Тупіт коней змішався із зойками — на шляху кипіла битва.

— Наші! Наші! — крикнув Володийовський.

— Бий! Убивай! Мордуй! Січи! Ріж! — ричав Заглоба.

Ще мить — і повз яму пробігли у страшному переполосі кілька десятків татар, які тепер щодуху мчали до своїх. Пан Володийовський, не витримавши, кинувся навздогін — він мчав за ними по п'ятах серед гущини й темряви.

Заглоба лишився сам на дні ями.

Він спробував вилізти, але не зміг. Усі кістки у нього боліли, він ледве тримався на ногах.

— От лайдаки! — мовив він, вертячи навсібіч головою. — Втекли! Шкода, що сюди жоден не вскочив — була б мені компанія та й показав би я йому, де раки зимують! От поганці! Наріжуть вас там зараз, як худоби! Боже правий, галас дедалі наростає! Як би я хотів, щоб це був сам князь Ієремія, він би вас нагрів. Кричіть, кричіть «Алла!», скоро вовки над вашим стервом те саме кричатимуть. А пан Міхал теж утнув — самого мене тут покинув! А втім, нічого дивного! Молодий він, от і жадібний до крові. Після того, що сталося сьогодні, я із ним хоч у пекло піду, бо він не з тих, хто приятеля в біді лишає. А як він отих трьох умить поклав! Зачудуєшся! Ех, був би зараз при мені бурдюк… Його вже, мабуть, чорти взяли… розтоптали коні. Ще якась гадюка мене вкусить у цій ямі… Ой, що це?

Крики й мушкетні залпи почали віддалятися у бік поля і першого лісу.

— Ага! — сказав Заглоба. — Вже наші їм на п’яти наступають! Не витримали, собачі діти! Хвала Господові всемогутньому!

Крики дедалі слабшали.

— Добряче вони їх! — бурчав собі далі шляхтич. — Але, видно, доведеться мені посидіти у цій ямі. Бракувало ще тільки вовкам на зуби попастися. Спершу Богун, потім татари, а наостанку вовки. Пошли ж, Боже, Богунові палю, а вовкам сказ — про татар уже якось наші подбають! Пане Міхале! Пане Міхале!

Тиша була відповіддю панові Заглобі, тільки бір шумів та здалеку долинали дедалі слабші окрики.

— Либонь, мені тут і спати доведеться лягати. А нехай йому грець! Гей, пане Міхале!

Однак на терпіння пана Заглоби чекало ще довге випробування, бо вже розвиднялося, коли від битого шляху знову долинув кінський тупіт, а потім у лісовому мороку заблищали вогні.

— Пане Міхале! Я тут! — заволав шляхтич.