— Слухати гидко!

— Дай я тебе поцілую, бо в мене на серці весело, але зостанься. І ще одне, милостиві панове: бережіть усе в таємниці. Борони Боже, якщо піде чутка поміж жовнірами, а від них дійде до хлопів. Нікому ні слова!

— Ба, а князеві?

— Князя нема.

— А панові Скшетуському, якщо повернеться?

— А йому й поготів, бо відразу за нами навздогін кинеться. Матиме ще досить часу натішитися, а якщо, не дай Боже, знову не вдасться, він же збожеволіє. Тож присягніть, милостиві панове, що нічичирк.

— Присягаю! — сказав Підбип’ята.

— Присягаю, присягаю!

— А тепер подякуймо Богові.

Сказавши це, Заглоба перший упав навколішки, а за ним інші, й молилися вони довго і ревно.

РОЗДІЛ XXII

нязь кілька днів тому справді поїхав до Замостя набирати військо і назад мав бути не скоро, тому Вождийовський, Заглоба і Жендзян вирушили в дорогу, нікому нічого не сказавши, у глибокій таємниці, про яку із тих, хто лишився у Збаражі, знав тільки пан Лонгінус, але й він, давши слово, мовчав як зачарований.

Вершул та інші офіцери, знаючи про смерть князівни, не припускали, що від’їзд малого рицаря із Заглобою якось пов’язаний з нареченою нещасного Скшетуського, і гадали, що то радше до нього вирушили двоє приятелів, тим паче, що серед них був Жендзян, котрий, як відомо, служив Скшетуському. Вони ж поїхали просто у Хлебанівку і там почали готуватися до походу.

Передусім Заглоба на позичені у Лонгіна гроші купив п’ятеро рослих подільських коней, витривалих у довгих переходах. Їх залюбки використовувала і польська кавалерія, і козацька старшина: такий кінь міг цілісінький день гнатися за татарським бахматом, а в швидкості бігу перевершував навіть турецьких скакунів, за яких краще переносив зміну погоди, холодні ночі й дощі. Тож п’ятеро таких рисаків і купив пан Заглоба; крім того, для себе й товаришів, а також для князівни роздобув багаті козацькі свити. Жендзян складав в’юки, а коли все було передбачене і готове, приятелі вирушили в дорогу, віддавшись на волю Всевишнього і заступника незайманих святого Миколая.

Перевдягнених мандрівців можна було легко сплутати з козацькими отаманами; їх і справді частенько зачіпали жовніри з польських частин і сторожових загонів, розкиданих ген аж до Кам’янця, — але з тими просто знаходив спільну мову пан Заглоба. Довгенько їхали місцями безпечними, зайнятими хоругвами рейментаря Ланцкоронського, котрий поволі наближався до Бара, стежачи за козацькими ватагами, що підтягувалися туди. Усі вже знали, що з перемов нічого путнього не вийде; над країною нависла загроза війни, хоч головні сили ще ніяких дій не починали. Термін переяславського перемир’я вийшов на Зелені Свята. Окремі сутички, які, щоправда, ніколи не припинялися, тепер почастішали, і з обох сторін чекали тільки сигналу.

Тим часом у степу буяла весна. Стоптана кінськими копитами земля вкрилася килимом трав і квітів, що виросли на останках полеглих рицарів. Над бойовищами висіли у синій яснині жайворонки, у піднебессі тяглося з криком розмаїте птаство, широко розлиті води ряхтіли під теплим подихом вітру, а вечорами жаби, розкошуючи у нагрітій за день воді, допізна вели радісні розмови.

Здавалося, що сама природа прагне загоїти рани, вгамувати біль, могили сховати під квітами. Ясно було у небі й на землі, свіжо, легко, весело, а степ, мов намальований, блищав як парча, мінився як веселка або як польський пасок, на якому зугарною рукодільницею вміло поєднані усі найкращі барви. Степи повнилися пташиним щебетом, і вільний вітер гуляв по них, висушуючи води і вкриваючи смагою людські обличчя.

Чом же не зрадіти було серцям, не сповнитися безмежною надією! Така надія надихнула серця й наших рицарів. Пан Володийовський без угаву наспівував, а пан Заглоба потягався у сідлі й із насолодою підставляв сонячним променям спину, а якось, уже добре зігрівшись, сказав малому рицареві:

— Яке блаженство! Правду кажуть, що після меду й угорського нема нічого кращого за сонце для старечих кісток.

— Усім воно приємне, — відповів пан Володийовський, — бо зверни увагу, добродію, що всі animalia[60] люблять вилежуватися на сонечку.

— Це щастя, що в таку пору ми їдемо по князівну, — вів далі Заглоба, — бо взимку під мороз тікати з дівчиною важко.

— Тільки б вона нам у руки дісталася, і дзуськи вже потім хто у нас її відбере.

— Скажу тобі, пане Міхале, — признався Заглоба, — я тільки одного боюся: щоб у разі війни татарва у тих краях не заворушилася і нас не оточила, бо з козаками ми дамо собі раду. Простолюду взагалі нічого не будемо казати. Ти завважив, вони нас за старшину мають, а запорожці пірнач шанують, та й Богунове ім’я щитом нам буде.

— Знаю я татар, у нас на Лубенщині ми з ними постійно зчіпалися, а вже нам із Вершулом ніколи не було спочинку, — відповів пан Міхал.

— І я їх знаю, — мовив Заглоба. — Пам’ятаєш, розповідав тобі, що провів серед них чимало років і міг заслужити великої шани, але збусурманитися не схотів — довелося на все махнути рукою, а вони ще й до мученицької смерті засудити мене хотіли за те, що я їхнього найголовнішого муллу у справжню навернув віру.

— А ти колись казав, добродію, що це було в Галаті.

— У Галаті було само собою, а в Криму теж. Бо якщо ти гадаєш, що на Галаті світ кінчається, то, певно, й не знаєш, де козам роги правлять. Нечестивців на цьому світі більше, аніж християн.

Тут у розмову втрутився Жендзян.

— Не лише татари можуть нам завадити, — зауважив він. — Я забув сказати вашим милостям, що мені повідав Богун: яр цей пильнує нечиста сила. Гладуха, котра стереже князівну, найбільша чаклунка і з чортами дружбу водить — не відомо ще, чи вона їх про нас не попередить. Правда, я маю одну кулю, яку сам над свяченою пшеницею відлив, бо ніяка інша відьми не візьме, але там іще, здається, охороняють підходи цілі полчища упирів. Доведеться вже вашим милостям подбати, щоб зі мною нічого не сталося, а то ще моя нагорода пропаде…

— Ах ти, трутню! — вигукнув пан Заглоба. — Ще б у нас боліла голова про твоє здоров’я! Не скрутить тобі чорт в’язів, а хоч би й скрутив, усе одно, бо ти й так за свою зажерливість варитимешся у пеклі. Я стріляний горобець, мене на полові не проведеш, тож зарубай собі на носі: якщо Горпина найбільша відьма, то я сильніший від неї чаклун, бо в Персії чорної магії вчився. Вона чортам служить, а вони мені, я міг би ними, як волами, землю орати, та не хочеться — треба ж думати про спасіння душі.

— Це добре, ваша милость, але цього разу все-таки скористайтеся своєю силою, бо завжди ліпше почувати себе у безпеці.

— А я більше вірю у нашу добру справу і сподіваюся на ласку Божу, — мовив Володийовський. — Нехай Горпину з Богуном охороняють чорти, а з нами хай будуть янголи небесні, супроти яких не встояти навіть найдобірнішій сатанинській раті; про всяк випадок я поставлю святому Михаїлові-архангелу сім свічок із білого воску.

— То вже і я одну поставлю, — мовив Жендзян, щоб мене їхня милость, пан Заглоба, пеклом більше не страхав.

— Я перший тебе у пекло запроторю, — відповів шляхтич, — якщо тільки виявиться, що ти дороги не знаєш.

— Як це не знаю? Нам би тільки до Валадинки дістатися, а там я уже із зав’язаними очима втраплю. Якщо поїдемо берегом до Дністра, яр буде по праву руч, а впізнати його легко: вхід до нього валуном загороджений. На перший погляд здається, що туди взагалі попасти неможливо, але в камені є дірка, крізь яку двоє коней упритул проходять. Тільки б добратися, а там ніхто від нас не втече, бо лише один до цього яру вхід і вихід, а стіни довкола такі височенні, що ледве птахи перелітають. Чаклунка вбиває усіх, хто туди без дозволу пхається, довкола чимало скелетів валяється, але на це Богун велів не зважати, а тільки їхати і кричати: «Богун! Богун!..» Тоді вона нас прихильно зустріне… Опріч Горпини, там є іще Черемис, котрий із пищалей добряче стріляє. Обох мусимо вбити.