Нещасні посланці тоді полегшено зітхнули, гадаючи, що скінчилися їхні муки. Переправившись через Дніпро у Трипіллі, вони зупинилися ночувати у Воронкові, з якого було лише шість миль до Переяслава. Назустріч їм на півмилі виїхав Хмельницький, ніби цим самим виявляючи честь королівському посольству. Але як же він змінився відтоді, як удавав із себе несправедливо скривдженого, «quantum mutatus ab illo!»[49], як слушно писав воєвода Кисіль.

Гетьман з'явився у супроводі кількох десятків вершників, із полковниками, осавулами і військовою музикою, зі знаком, бунчуком і малиновим стягом — як удільний князь. Комісарський почет зупинився відразу, він же, підскакавши до головних саней, у яких їхав воєвода, певний час дивився у його обсіле літами обличчя, а потім, трохи піднявши шапку, сказав:

— Чолом вам, панове комісари, і тобі, воєводо! Треба було раніше почати зі мною перемови, коли я був слабший і сили своєї не знав, та якщо вже вас король до мене прислав, усім серцем радий вас прийняти у своїх землях…

— Вітаємо і ми тебе, милостивий гетьмане! — відповів Кисіль. — Його величність король послав нас засвідчити тобі свою ласку і встановити справедливість.

— За ласку дякую, а справедливість я вже сам оцим — тут він ударив рукою по шаблі — на ваших шиях установив і далі встановлюватиму, якщо ви мене не вдовольните.

— Неввічливо нас вітаєш, милостивий гетьмане запорозький, нас, королівських посланців.

— Не буду говорити на морозі, знайдеться на це ліпший час, — різко відповів Хмельницький. — Пусти мене, Киселю, у свої сани, я хочу вам честь виявити — поїду вкупі з вами.

Сказавши це, він спішився і підійшов до саней. Кисіль посунувся вправо, залишивши місце зліва від себе.

Побачивши це, Хмельницький насупився і крикнув:

— По праву руч мене саджай!

— Я сенатор Речі Посполитої!

— А що мені сенатор! Он пан Потоцький перший сенатор і коронний гетьман, а в мене зараз зв’язаний сидить разом із іншими — захочу, завтра ж на палю посаджу!

Бліді щоки Киселя спаленіли.

— Я тут особу короля репрезентую!

Хмельницький насупився ще дужче, але стримався і сів по ліву руч, бурмочучи:

— Най король буде у Варшаві, а я в Україні. Не сильно я, бачу, вам іще на горло наступив.

Кисіль нічого не відповів, тільки звернув очі до неба. Він передчував, що на нього чекає, і слушно подумав тієї миті: якщо дорога до Хмельницького була Голгофою, то перемови з ним будуть хресними муками.

Коні рушили до міста, де палили із двадцяти гармат і били в усі дзвони. Хмельницький, ніби побоюючись, аби комісари не подумали, що це тільки на їхню честь, сказав воєводі:

— Так я не лише вас приймаю, а й інших послів, яких до мене присилають.

Хмельницький казав правду — до нього, наче до удільного князя, вже присилали посольства. Повертаючись із— під Замостя під враженням виборів, засмучений звістками про поразки, завдані литовським військом, гетьман не мав у серці й половини тієї пихи, та коли Київ вийшов назустріч йому з вогнями й стягами, коли академія вітала його словами: «Tamquam Moisem, servatorem, salvatorem, liberatorem, populi de servitute lechica et bono omine Bohdan»[50] — Богом даний, коли, нарешті, його назвали «illustrissimus princeps»[51], — тоді, за словами сучасників, «піднісся цим бузувір» Відчув силу свою і ґрунт під ногами, чого раніше йому бракувало.

Чужоземні посольства були мовчазним визнанням як його могутності, так і удільності; постійна дружба з татарами, оплачувана переважно здобиччю і нещасним ясиром, який цей народний вождь дозволяв вибирати зі свого народу, обіцяла підтримку супроти будь-яких ворогів. Ось чому Хмельницький, котрий іще під Замостям визнавав королівську владу й волю, тепер, загорділий, переконаний у своїй силі, бачачи нелад, що панував у Речі Посполитій, недолугість її вождів, ладен був підняти руку й на самого короля, зараз уже мріючи у глибині своєї темної душі не про козацькі вольності, не про повернення Запорожжю давніх привілеїв, не про справедливість для себе, а про удільну державу, про княжу шапку і скіпетр. ляського, на добру прикмету названий Богданом (лат.).

Він почувався господарем України. Запорожжя стояло за нього, бо ніколи, ні під чиєю булавою не купалося так у крові й здобичі; дикий за своєю натурою люд горнувся до нього, бо, коли мазовецький чи великопольський селянин без ремствування ніс цей тягар переваги й утиску, який в усій Європі гнітив «нащадків Хама», українець разом зі степовим повітрям вбирав у себе любов до волі такої ж безмежної, дикої і буйної, як і самі степи. Невже йому охота була ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі Божій, а не панській, коли із-за порогів Січ кликала його: «Покинь пана і йди на волю!», коли жорстокий татарин навчав його воювати, призвичаював його погляд до пожеж і мордувань, а руку до зброї? Невже йому не ліпше було нишпорити під проводом Хмеля і панів різати у аніж гнути горду спину перед підстаростою?..

А ще люд горнувся до Хмеля тому, що хто не горнувся, той ішов у ясир. У Стамбулі за десять стріл давали невольника, за лук, гартований у вогні, — трьох, така їх сила була. Тому чернь не мала вибору — і лише дивна з тих часів збереглася пісня, яку довго потім співали по хатах наступні покоління, дивна пісня про цього вождя, прозваного Мойсеем: «Ой, щоб того Хміля перша куля вхопила!

Зникали містечка, міста і села, край ставав пусткою і руїною, суцільною раною, якої не могли загоїти віки, та цей вождь і гетьман цього не бачив чи не хотів бачити, бо він ніколи нічого далі себе не бачив, — і ріс, і жирів кров’ю, вогнем, і у власному потворному самолюбстві утопив свій народ, свій край; і ось тепер увозив комісарів до Переяслава під гул гармат і бамкання дзвонів, як удільний володар, господар, князь.

Похнюпившись їхали у лігво лева комісари, й рештки надії в них гасли, а тим часом Скшетуський, знаходячись у другому ряді саней, пильно придивлявся до полковників, що прибули із Хмельницьким, сподіваючись побачити серед них Богуна. Після безплідних пошуків над Дністром, аж за Ягорликом, у душі в пана Яна, як останній і єдиний спосіб, давно визрів намір відшукати Богуна й викликати його на смертельний двобій. Щоправда, наш нещасний рицар ризикував, бо у такому гармидері Богун міг без бою зарубати його або віддати татарам, але він був про отамана кращої думки: знаючи його мужність і шалену відвагу, Скшетуський майже був упевнений, що, поставлений перед вибором, Богун вийде на герць за князівну. Тож він укладав у своїй страдницькій душі цілий план, як зв’яже отамана клятвою, щоб у разі його смерті той відпустив Гелену. Про себе пан Скшетуський уже не турбувався. Припускаючи, що Богун скаже: «А коли я загину, хай вона не буде ні моєю, ні твоєю», — він ладен був і на це пристати й у свою чергу присягнути так само, аби лиш вирвати її з ворожих рук. Нехай вона ліпше у кляшторі знайде спокій до кінця своїх днів. Він теж спершу на бойовищі, а потім, якщо не доведеться полягти, під чернечою сутаною в келії пошукає умиротворення, як шукали його у ті часи всі скорботні душі. Шлях такий здавався Скшетуському простим і зрозумілим, а коли ще під Замостям йому одного разу підказали думку про двобій із Богуном, коли пошуки князівни у наддністрянських очеретах закінчилися невдачею, — шлях цей видався і єдиним. Ось чому із берегів Дністра одним духом, ніде не зупиняючись на спочинок, він поквапився навздогін за комісарами, сподіваючись або в оточенні Хмельницького, або в Києві неодмінно знайти Богуна, тим паче що, як казав у Ярмолинцях Заглоба, отаман збирався їхати до Києва брати шлюб при трьохстах свічках.

Та марно шукав його тепер Скшетуський поміж полковниками. Натомість він побачив безліч інших, іще з давніх, мирних, часів знайомих: Дедялу, котрого зустрічав у Чигирині, Яшевського, який приїздив із Січі послом до князя, Яроша, колишнього князівського сотника, Довколопальця, Грушу і ще багатьох, і вирішив у них розпитати про отамана.