Так розмовляючи, сидів пан Заглоба на порозі хліва й чекав.

Тим часом удалині на рівнині показалися жовніри, що поверталися після розгрому ворога. Попереду їхав пан Володийовський. Побачивши Заглобу, малий рицар пришпорив коня і, спішившись, попрямував до нього.

— Невже я вашу милость живим бачу? — здалеку спитав він.

— Таки мене, ще й власною персоною, — відповів пан Заглоба. — Нехай винагородить тебе Господь, що із підмогою прибув.

— Дякуй Богові, що вчасно, — сказав малий рицар, радісно потискаючи руку панові Заглобі.

— Але звідки ти, ваша милость, дізнався, що я опинився у скруті?

— Хлопи із цього хутора повідомили.

— О! Я думав, вони мене зрадили.

— Де там, це добрі люди. Молодий із молодою ледве втекли, а що з рештою весільних гостей сталося, вони не знають.

— Якщо не зрадники, то всіх козаки порішили. Он, господар лежить біля хати. Ну годі про це. Кажи хутчій, ваша милость: Богун живий? Утік?

— Невже це був Богун?

— Атож! Той, без шапки, у сорочці й шароварах, котрого ти, ваша милость, із коня звалив.

— Я його в руку поранив. А хай йому лихо, як же це я його не впізнав!.. Ну а ти, милостивий пане Заглобо, ти що тут учинив?

— Я що вчинив? — перепитав пан Заглоба. — Ходімо зі мною, пане Міхале, тільки дивись добре!

Сказавши це, він узяв Володийовського за руку і повів у хлів.

— Дивися, — повторив пан Заглоба.

Пан Володийовський якусь хвилю не бачив нічого, бо ввійшов зі світла, та, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що непорушно лежали на гною.

— А цих хто перебив? — здивовано спитав він.

— Я! — відповів Заглоба. — Ти питав, ваша милость, що я вчинив? От маєш!

— Гм! — мгукнув молодий офіцер, хитаючи головою. — А в який же це спосіб?

— Я там, нагорі, оборонявся, а вони штурмували мене знизу і через дах. Не знаю, як довго це було, — у бою час минає швидко. Це був Богун, сам Богун із чималою силою — молодці всі один в один. Згадуватиме він тепер тебе, ваша милость, та й мене пам’ятатиме! Іншим разом я тобі розкажу, як у полоні опинився, що витерпів і як Богунові утер носа, — ми ще з ним і кількома словами перемовилися. Але сьогодні я так fatigatus[12], що ледве на ногах стою.

— Гм, — повторив іще раз пан Володийовський, — нічого не скажеш, відважно ти, ваша милость, тримався. Тож зауважу тобі: рубака з тебе ліпший, ніж отаман.

— Пане Міхале, — промовив шляхтич, — не час зараз розводитися. Краще подякуймо Богові, що нам обом сьогодні послав таку велику звитягу, пам’ять про яку довго житиме в людських серцях.

Пан Володийовський здивовано глянув на Заглобу. Йому досі здавалося, що він один одержав цю перемогу, якою старий шляхтич, певно, хотів із ним поділитися.

Але пан Міхал тільки глянув на співрозмовника, покивав головою і сказав:

— Нехай буде й так.

Через годину обидва приятелі на чолі об’єднаних загонів вирушили на Ярмолинці.

Із Заглобиних жовнірів майже всі були цілі, позаяк, заскочені сонними, не чинили спротиву; Богун же, котрого було послано тільки по язика, велів жовнірів не вбивати, а брати живими.

РОЗДІЛ VIII

огунові, хоч яким він був мужнім і обачним вождем, не поталанило в тому поході, у котрий його відправили стежити за уявною дивізією князя Ієремії. Він тільки утвердився в переконанні, що князь справді вирушив усією дивізією супроти Кривоноса — так йому казали узяті в полон жовніри пана Заглоби, що самі свято вірили, ніби Вишневецький іде за ними слідом. Тож бідолашному отаманові не лишалося нічого іншого, як вертатися чимшвидше до Кривоноса, але й це завдання не було простим. Ледве на третій день зібралася біля нього ватага із трохи більш як двохсот козаків, інші ж або полягли в бою, або залишилися, поранені, на місці сутички, або блукали ще ярами й очеретами, не знаючи, що діяти, як обернутися, куди йти. Та й ті, хто зібрався біля Богуна, мало на що були здатні: люди його після розгрому були перелякані, деморалізовані, ладні при першій же тривозі дременути. А молодців же він зібрав один в один: ліпших у всій Січі важко було б знайти. Та козаки не знали, що пан Володийовський ударив на них із такою малою силою і завдав поразки завдяки тому, що напав на сонних і не готових боронитися. Вони були переконані, що як не із самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, у кілька разів більшим загоном.

Богун кипів гнівом: поранений у руку, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога з рук випустив, і славу свою заплямував, бо ці ж молодці, котрі напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя сліпо за ним пішли б, тепер утратили в нього віру, підупали духом і думали тільки про те, як би вийти з битви живими. А Богун же зробив усе, що мав зробити отаман, нічого не занедбав, оточив хутір вартою, а на нічліг зупинився тільки тому, що коні, які з-під Кам’янця ішли майже без спочинку, далі рухатися не могли. Але пан Володийовський, молодість котрого минула в ловах татар і хитрощах на них, як вовк підкрався уночі до вартових, скрутив їх, перш ніж вони встигли крикнути чи вистрелити, — і напав так, що він, Боїун, у самих тільки шароварах і сорочці зумів утекти.

Варто було отаманові про це подумати, як світ чорнів йому в очах, у голові паморочилося і розпач, як лютий пес, рвав душу. Він, котрий на Чорному морі безстрашно кидався на турецькі галери, котрий гнав татар аж до Перекопу, наступаючи їм на п’яти і на очах у хана підпалював улуси, він, котрий у князя під носом, під самісінькими Лубнами, вирізав у Василівці цілий реймент, — змушений був тікати в сорочці, без шапки і без шаблі, бо і їх утратив у сутичці з малим рицарем. Тому, коли ніхто не бачив, на нічлігах і привалах, отаман хапався за голову і кричав: «Де моя слава молодецька, де моя подружка шабля?!» Від цього крику впадав він у дике божевілля і напивався до того, що втрачав людську подобу, після чого на князя рвався йти, на всю його рать ударити — і загинути, і пропасти на віки.

Він хотів — молодці не хотіли. «Хоч убий, батьку, не підемо!» — понуро відповідали вони на його вибухи, і марно погрожував він у нападах шаленства голови їм постинати, стріляв із пістолів так, що їм порохом обсмалювало обличчя, — не хотіли вони, не йшли.

Можна сказати, земля хиталася під ногами в отамана, але це ще не був кінець його нещастям. Боячись через можливу погоню йти просто на південь і, гадаючи, що, може, Кривоніс уже зняв облогу з Кам’янця, він повернув на схід і наткнувся на загін пана Підбип’яти. Чуткий, як журавель, пан Лонгінус не дав себе заскочити, перший ударив на отамана і розбив тим легше, що козаки не хотіли битися, а потім погнав назустріч панові Скшетуському, той же остаточно його розгромив, отож Богун після довгих блукань у степах, лише з кільканадцятьма вершниками, знеславлений, без здобичі й без язиків нарешті дістався до Кривоноса.

Але дикий Кривоніс, нещадний до підлеглих, котрим не усміхнулося щастя, цього разу зовсім не розгнівався. Він із власного досвіду знав, що таке мати справу з Ієремією, тож іще й приголубив Богуна, втішав його і заспокоював, а коли отамана здолала лиха пропасниця, наказав доглядати його, лікувати і берегти як зіницю ока.

Тим часом чотири князівських лицарі, нагнавши переляку у цілому краї, щасливо повернулися в Ярмолинці, де затрималися на кілька днів, щоб дати перепочити людям і коням. Зупинилися всі на одній квартирі, й там кожен по черзі звітував Скшетуському про те, що з ними сталося і що вдалося зробити, а відтак гуртом усілися за дзбаном меду, аби в дружній розмові вилити душу і задовольнити взаємну цікавість.

Але тут уже пан Заглоба мало кому дав сказати слово. Він не хотів слухати інших і прагнув, аби слухали тільки його; проте виявилося, що йому таки найбільше є про що розповісти.