Изменить стиль страницы

Вогнем i мечем. Том другий im_014.png
оли пан Заглоба залишився сам зі своїм загоном, йому відразу стало якось незатишно і навіть страшно: дорого дав би він за те, щоб поруч були Скшетуський, Володийовський або пан Лонгін, котрими в душі він найбільше захоплювався і при котрих почувався цілком безпечно, безмежно вірячи у їхню спритність і мужність.

Тож спочатку їхав він на чолі свого загону мовчазний і понурий, і, підозріло озираючись навсібіч, подумки перебирав небезпеки, на які міг наткнутися, бурмочучи при цьому:

— Звісно, було б веселіше, якби котрийсь із них був тут. Яким Бог кого задумав, таким і сотворив, а цим трьом треба було Гедзями родитися, бо до крові вельми падкі. Їм на війні так, як іншим при дзбані меду або як рибі у воді. Їм битися — що гратися. Животи у них легкі, а руки важкі. Скшетуського я в січі бачив і знаю, що він peritus[9] Йому людину зітнути, що ченцеві молитву прочитати. Це його улюблене ремесло. Литвин, котрий власної голови не має, а трьох чужих шукає, нічим не ризикує. Найменше я цього малого жевжика знаю, але теж, мабуть, оса нівроку, судячи з того, що я під Старокостянтиновом бачив і що мені про нього Скшетуський розказував, — справжнісінький ґедзь! На щастя, він іде десь неподалік від мене і найліпше було б із ним з’єднатися, бо якщо я знаю, куди йти, то нехай мені грець!

Пан Заглоба відчув себе таким самотнім, що аж самого себе йому шкода стало.

— Отак-то, так! — бурчав він. — Кожен має до кого прихилитися, а я що? Ні товариша, ні батька, ні неньки. Сирота, та й годі!

Цієї миті до нього наблизився вахмістр Космач:

— Добродію командире, куди ми йдемо?

— Куди йдемо? — перепитав пан Заглоба, — так?

І раптом він випростався у сідлі й підкрутив вуса.

— До Кам’янця, якщо буде на те моя воля! Розумієш, добродію вахмістре!

Вахмістр уклонився й мовчки повернувся у стрій, не розуміючи, чому розсердився командир. А пан Заглоба, кинувши довкола ще кілька грізних поглядів, угамувався й бурчав далі:

— Якщо я піду в Кам’янець, хай мені всиплять сто київ по п’ятах на турецький манер! Тьху! Тьху! Хоч би один із трьох був при мені, я б почувався бадьоріше. Що можна зробити із сотнею людей? Волів би я краще бути сам, якось би вивернувся. А так нас забагато, щоб пускатися на хитрощі, і мало, щоб захищатися. Ох і недоречна сяйнула Скшетуському думка — розділити загін. От куди мені йти? Я знаю, що позад мене, але хто мені скаже, що попереду мене? Хто може поручитися, що два дияволи не влаштували там якоїсь пастки, Кривоніс і Богун? Славна парочка, щоб їх чорти облупили! Борони мене Боже принаймні від Богуна. Скшетуський прагне з ним спіткатися — почуй, Боже, його молитви! І я йому цього бажаю, чого він собі бажає, адже він приятель мені… амінь! Дістануся до Збруча й повернуся у Ярмолинці, а язиків приведу їм більше, ніж вони самі хочуть. Це не важко.

Аж тут до нього знову підскакав Космач.

— Добродію командире, якихось вершників видно за пагорбом.

— Нехай ідуть до дідька! Де? Де?

— Он там, за горою. Я значки бачив.

— Військо?

— Здається, військо.

— Собаки б їх кусали! А багато їх?

— Не відомо, бо далеко. Може, сховаємося за оті скелі й нападемо на них зненацька — вони все одно тут ітимуть. Якщо їх багато, пан Володийовський неподалік, постріли почує і прилетить на підмогу.

Панові Заглобі відвага зненацька ударила в голову, як вино. Можливо, це розпука спонукала його до дії, можливо, надія, що пан Володийовський іще близько, тож він блиснув оголеною шаблею, страшно повів очима й вигукнув:

— Сховатися за скелі! Нападемо на них несподівано! Покажемо цим гультяям!..

Вишколені князівські жовніри ураз повернули до скель і вмить вишикувалися бойовим строєм, готові до несподіваного нападу.

Спливла година. Нарешті почувся гомін натовпу, луна донесла уривки веселих пісень, а по хвилі до вух зачаєних жовнірів долинули звуки скрипок, волинок і бубнів. Вахмістр знову під’їхав до пана Заглоби і сказав:

— Це не військо, пане командире, не козаки — весілля.

— Весілля? — здивувався Заглоба. — Ну постривайте, я вам заграю!

Сказавши це, він рушив конем, за ним виїхали жовніри і вишукувалися на дорозі.

— За мною! — грізно крикнув Заглоба.

Вершники припустили клусом, потім чвалом і, обігнувши скелі, враз зупинилися перед самісінькою юрбою людей, збентежених і стривожених несподіваною появою загону.

— Стій! Стій! — пролунало з обох боків.

Це й справді було селянське весілля. Попереду їхали на конях волинник, бандурист, скрипаль і двоє довбишів, трохи вже напідпитку, утинаючи веселих коломийок. За ними наречена, гожа дівчина у темному жупані, з розпущеним по плечах волоссям. Її оточували дружки, які співали весільних пісень; у кожної із них на руках було по кілька віночків. Усі дівчата, що по-чоловічому сиділи на конях, ошатно вбрані, заквітчані польовими квітами, й справді здалеку скидалися на загін вродливих козаків. У другому ряду їхав на баскому коні наречений в оточенні дружб, котрі тримали вінки на довгих жердинах, схожих на списи; останніми у почті були батьки новоженців і гості, усі верхи. Тільки барила з горілкою, медом і пивом їхали на легких, вимощених соломою візках, смачно булькаючи на нерівній кам'янистій дорозі.

— Стій! Стій! — знов залунало з обох боків, після чого весільний почет перемішався. Дівчата, зчинивши з переляку крик, сахнулися назад, хлопці ж і старші дружби метнулися вперед, щоб грудьми затулити їх від несподіваного нападу.

Пан Заглоба підскочив до них і, вимахуючи перед очима у переляканих селян шаблею, заверещав:

— Ха! Негідники, собаче охвістя, заколотники! Бунтувати вам закортіло! Кривоносові служите, лайдаки! Шпигувати їздите? Дорогу військові перепиняєте? На шляхту руку підіймаєте? Я вам покажу, собачі душі безчесні! У кайдани звелю закувати, на палі посадити, шельми, нехристі! Зараз ви мені за всі злодійства заплатите!

Старий і сивий як голуб дружба зіскочив із коня, підійшов до шляхтича і, покірливо узявши його за стремено, почав кланятися в пояс і благати:

— Змилуйтеся, ясний рицарю, не губіть бідних людей, Бог свідок, що ми не винні, не до бунтівників ми йдемо, а з церкви вертаємося, з Гусятина, родича нашого Дмитра, коваля, з бондарівною Ксенею повінчали. Тож на весілля йдемо, з короваєм…

— Це не винні люди, пане, — прошепотів вахмістр.

— Іди геть! Це шельми! Від Кривоноса на весілля прийшли! — закричав Заглоба.

— Хай би його трясця мордувала! — вигукнув старий. — Ми його й у вічі не бачили, ми бідні люди. Змилуйтеся, ясновельможний пане, дозвольте проїхати, ми нікому зла не чинимо, а свою повинність знаємо.

— До Ярмолинців у путах підете!

— Підемо, куди скажете, пане! Вам наказувати, нам слухати! Тільки зробіть нам ласку, ясний рицарю! Накажіть панам жовнірам у щоб вони нам зла не чинили, а самі — даруйте вже нам, простакам, — ось, б'ємо вам чолом покірно: випийте з нами за щастя повінчаних… Випийте, ваша милость, на радість простим людям, як Бог і Святе Євангеліє велять.

— Тільки не думайте, що я дам вам потачку, коли вип'ю! — суворо мовив пан Заглоба.

— Ні, пане! — з радістю вигукнув дід, — ми й не думаємо. — Гей, музики! — крикнув він, — утніть для ясного лицаря, бо ясний лицар добрий, а ви, молодці, скочте по мед, по солодкий для ясного лицаря у він бідних людей не скривдить. Хутчій, хлопці, хутчій! Дякуємо, пане!

Молодці щодуху кинулися до бочок, а тим часом задзвеніли бубни, запищали бадьоро скрипки, волинник надув щоки і ну м'яти міх під пахвами, а дружби махати вінками на жердинах. Бачачи таке, жовніри почали підступати ближче, крутити вусами, усміхатися і через плечі молодців на дівчат поглядати. Знову залунали пісні — і страх де й подівся, навіть де-не-де почулося радісне: «Ух-ха! Ух-ха!»

Але пан Заглоба повеселішав не відразу — навіть коли йому подали кварту меду, ще бурчав тихо: «От шельми! От лайдаки!'' Навіть коли вже вуса занурив у темний напій, брови його ще лишалися насупленими. Відхиливши назад голову, мружачись і плямкаючи губами, він покуштував трунок — і на обличчі в нього з’явилося спершу здивування, а потім обурення.

вернуться

9

Досвідчений, розумний (лат.).