— Гаразд. Я навіть, щиро признатися, радий, що ви його так захищаєте. Єдине тільки, чого ви не маєте права зробити, — це розповісти вашому сусідові про цю розмову.
— Це я обіцяю.
— Як ви ставились до Ольги Вінтер?
— Вона була чудова людина. Чудова.
— Дубов кохав її?
— Він добре до неї ставився.
— В нього бували тут інші жінки?
— Ми живемо в такий час, коли на це дивляться інакше. Я взагалі проти того, щоб людину за якийсь зв'язок, випадковий зв'язок, звинувачували в семи смертних гріхах.
— Я теж проти цього, повірте. Просто мене — чисто по-людськи — цікавить ваша думка: кохав він її чи ні?
— По-моєму, кохав. Він людина сильна, вольова, поклав собі — домогтися високого становища на роботі, через те, мабуть, часом був похмурий з нею, але не тому, що вона заважала йому, мені так здається. До того ж вона дуже… як би це правильніше сказати… демократична… була, чи що… Вміла розуміти молодого, розумного мужчину…
— А вона його кохала?
— Дуже. Тому й сприймала Дубова цілком.
— Невже цілком?
— Безперечно.
— Вам Дубов говорив, що Оля Вінтер померла від запалення легенів?
— Я це сам бачив, товаришу генерал.
— Тоді ознайомтеся, будь ласка, з висновком медиків….
Кавалер трьох орденів Червоного Прапора Сидоренко, у якого загинула під Бреславлем од власовської кулі дружина, дев'ятнадцятилітня сестра милосердя Ірочка, що була вагітна на третьому місяці, залишившись одинаком, дав рицарську присягу на вірність, він тридцять післявоєнних років шукав смерті: працював у карному розшуку, у відділі боротьби з бандитизмом, ліз під кулі, не дістав навіть подряпини; коли з бандитизмом покінчили, поїхав у Арктику; перший приземлявся в тайговій глушині, забивав кілочок — став будівельником; одержав за Тюмень «Знак Пошани», схопив інфаркт, дали кімнату в Москві, провели на пенсію. Коли його питали, чому не вступив до партії, відповідав, на перший погляд, дивно: «Тому що дружину не вберіг і мого маленького, вони прийняли мою кулю». Але одного разу додав: «Академік Туполєв добре якось сказав на мітингу: «Я хоч і безпартійний, але Батьківщину теж люблю».
— Ви думаєте, що Олю отруїв Дубов? — спитав Сидоренко після, важкої паузи.
— Повірте мені, я хотів би помилитися. Саме для цього мені й потрібно, щоб ви зараз поїхали з нашими товаришами, сіли за стіл і постарались відновити в пам'яті життя Дубова — день за днем, відтоді, як він повернувся з-за кордону.
В кімнаті Дубова був абсолютний, трохи навіть монастирський лад; письмовий стіл, на, якому стояв надпотужний приймач «Панасонік»; велика лампа — бронза й кістка; дивно дисонував з цими двома речами довгий китайський ліхтар — три двадцять, здебільшого продають у «Воєнторзі», дуже зручний на риболовлі й на полюванні.
Книги на полиці були старанно протерті, здебільшого класика, поставлено акуратно, за розмірами й кольором корінців. У томику Діккенса лежали три тисячі карбованців хрусткими сотенними купюрами.
За день до цього розмовляли з племінником Дубова, той розповів, який «Серьожа пунктуальний», коли позичає гроші: «Взяв у мене сто карбованців, йому їх завжди не вистачає, то віддав протягом трьох місяців — по тридцятці з кожної зарплати і точно в строк».
У столі теж був порядок — скріплені аркушики оплати за світло й газ, — ні листів не було в його столі, ні адрес чи телефонів, ніби жила тут людина, яка знала, що до неї можуть прийти, і тому заздалегідь готувалась до візиту: «Дивіться, будь ласка, все відкрито, ось я перед вами — увесь наскрізь».
Ніяких зачіпок, не те що доказів, у кімнаті Дубова не було. Три тисячі, сховані в книзі? Це нюанс, а не доказ.
… Після того як повернувся з Сандунів, Лісник поставив на двері своєї кімнати другий замок, який купив, повертаючись із лазні, потім спустився в двір, завів машину «Волга» номерний знак 27–21 і виїхав на Садове кільце. Коло метро «Парк культури» він розвернувся і, залишивши машину біля Інституту міжнародних відносин, сів у метро, доїхав до станції «Бібліотека імені Леніна» і вийшов із станції на Калінінському проспекті. Тут, не вступаючи ні з ким у контакт, він підійшов до магазину «Мелодія» і зупинився, поглянув на годинник. О 17. 20 до нього підійшла дівчина, невисока на зріст, чорноока брюнетка, в синьому джинсовому костюмі, разом з якою Лісник сів у метро на станції «Арбатська» і повернувся до машини о 17. 59. Разом з Чорненькою Лісник поїхав у ресторан «Русь», де замовив вечерю — чотири порції зернистої ікри, салат із свіжих овочів, масло, підсмажений чорний хліб, філе з шампіньйонами і червоним вином та каву з морозивом. З алкогольних напоїв Лісник замовив сто грамів коньяку марки «КВ», яким почастував Чорненьку, сам же нічого не пив. О 21. 45 Лісник повернувся з дівчиною додому, де вони й ночували…
ТЕМП
«Дорогий друже, нас, як і раніше, цікавлять питання, пов'язані з тим, що нового відомо Москві про ситуації на кордонах з Нагонією, про групу Огано, про його плани. Треба сказати, що ваша інформація про поставки Нагонії дуже допомогла нам зробити ряд зустрічних кроків. Чи не знаєте ви такого Віталія Славіна? Якщо чули про нього, то що саме? Ми просили б вас протягом цього місяця виходити з нами на зв'язок не два рази, як це було досі, а принаймні чотири. Про інформацію, яку ви передали позавчора, доповіли найголовнішому керівникові. Він дав їй високу оцінку. Від усього серця поздоровляємо вас.
Ваші друзі Д. іЛ.».
«Пентагон.
Помічникові міністра оборони.
День «Факел» призначено наступної суботи. На цей час 9 підводних човнів, а також авіаносець повинні бути в пункті X., що дасть змогу завдати несподіваних ракетно-бомбових ударів по столиці Нагонії.
Помічник директора ЦРУ С. Перемен».
«Державний департамент, відділ досліджень та розробок.
На ваше прохання пересилаємо вам деякі папери, пов'язані з проблемою Нагонії. Оскільки в цих матеріалах викладено найважливіші таємниці ЦРУ, тому дуже просимо сьогодні ж повернути їх, ознайомивши з ними лише деяких працівників, а також апарат посла для особливих доручень.
З найкращими побажаннями
Майкл М. Велш, заступник директора ЦРУ».
З виступу посла для особливих доручень:
— Розширення російської допомоги Нагонії викликає тривогу в серцях африканців, у серцях людей усього світу. Ми певні того, що уряд Грісо, який посадили в палац під охороною багнетів, не зможе серйозно правити країною протягом будь-якого періоду; ми певні, що режим, котрий не представляє інтересів країни, кане в минуле, поступившись місцем справжнім представникам народу, обраним внаслідок широких, демократичних виборів; ми певні, що справедливість рано чи пізно переможе.
Однак моя країна дотримується послідовного й сталого нейтралітету в Африці. Нам може не подобатись пан Грісо, але до тих пір, поки він президент, ми маємо з ним справу, з ним, а не з кимось іншим. Ми можемо симпатизувати генералові Огано, але він — вигнанець, а ми підтримуємо дипломатичні стосунки з режимом, який прирік його на вигнання. Тому — я хочу повторити це з усією відповідальністю — будь-які звинувачення, кинуті на нашу адресу з приводу того, що ми начебто підтримуємо містера Огано, не мають ніяких на те підстав.
«Центр.
Прошу дозволити розмову з Глеббом.
Славін».
«Славіну.
Утримайтесь.
Центр».
«Центр.
Удруге прошу дозволити розмову з Глеббом. Його можна приперти до стіни на скандалі в Гонконзі і на тих даних, які вдалося про нього зібрати. Переконаний, що після завершення операції в Москві, Глебба можна буде примусити, щоб він негайно допоміг визволити з-під арешту Зотова.
Славін».
«Славіну.
На розмову з Глеббом згоден, але поведіть її так, щоб створити враження, ніби ми повірили в те, що саме Зотов в агентом Лоренса.
Центр».