— Не пригадую, але це не так важливо. Далі?
— Я дізнався, що тут, у підвалі, працює якийсь слов'янин з американо-французьким прізвищем. Так ось, тому що я заговорив про цього чоловіка, а ваші служби пронюхали про це, чоловіка сьогодні вбили.
— Не верзіть нісенітниці.
— Як знаєте.
— Мабуть, ваш агент?
— Якби ж то, — посміхнувся Славін. — Було б чудово, якби він був нашою людиною, він же знає так багато таємниць, а найбільше про кондиціонування машин у вашому «Хілтоні»…
— Як його прізвище?
— Белью. Айвен Белью. Якщо розмовлятимете з Глеббом, не посилайтесь на мене — добре?
— Чому? Симптоми російської хвороби — кругом шпигуни?
— Все ви про нас знаєте… Прошу, запам'ятайте одне: як тільки ви спитаєте його про Белью, він зразу ж запитає вас: «Коли про це дізнався Славін?» Правда, не зразу, через півгодини, ніби між іншим, але запитає неодмінно.
— На парі?
— Пляшка горілки.
— Згоден. Я вам подзвоню.
— Краще зайдіть. Де ви сьогодні обідаєте?
— Ще не знаю.
— Поїдемо в «макдоналдс», на околицю? Там просто цікаво подивитися на людей.
— Добре, зустрінемося в холі. О другій — вас це влаштовує?
Дівчина в бюро по аренді машин знайшла нарешті «фіат»: Славін не хотів брати ні «форда» (дорогий, бензин їсть по двадцять літрів), ні «Мерседеса»; вважав, що до «фіата» він звик, не треба буде «вживатися» в машину, пристосовувати себе до неї, все-таки «жигулівський» батенько, сідай собі й жени.
Перед тим, як вирушити до міста, Славін поговорив з механіком гаража.
— Я ще ніколи не їздив тут у вас, в Африці, — сказав він. — Навчіть мене, як не потрапити до рук ваших фараонів.
— Вони в нас мирні, сер. Коли, звичайно, дуже переп'єтесь — права заберуть. З вас, ви ж білий, здеруть доларів сто — тут така такса в поліції, — але неодмінно поморочать вам голову, бо ще не навчилися елегантно брати хабарі.
— Що ж іще треба знати білому водієві?
— Та начебто більше нічого, сер. Якщо вночі візьмете дівку й захочете з нею побавитись, то не дозволяйте їй роздягатися. У нас тепер дівки стали розумними, дають себе роздягти, а потім кричать пробі, що їх грабують. За те, щоб погасити такий скандал, здеруть триста баків, не менше…
— Спасибі, запам'ятаю, — пообіцяв Славін. — Більше боятися нема чого?
— Нема. Окуляри носите?
— Ношу.
— Не забудьте взяти з собою. Ви помітили, як багато людей у нас ходять в окулярах? Зір нікудишній, наші діди та бабусі їли не те, що треба, тому й авітаміноз і все таке інше, отже, поліція й на цьому гріє руки, правда, беруть не дорого, доларів двадцять, для вас це, може, й невеликі гроші, а для наших людей страшнішого за штраф нічого не може бути.
«Для мене теж, — подумав Славін. — Спасибі тобі, механіку. Зараз мені треба діяти. Тільки б не напився Пол. Він не продасть мене Глеббу. Не повинен. А якщо й продасть, то що ж, нічого не зробиш, це тільки прискорить темп нашої гри. А те, що вона почалася, й почалася з нападу Глебба, — очевидно. І все-таки не слід йому було шукати мене в підвалі, не треба було так одверто святкувати перемогу».
Славін виїхав на широку авеніду, що простяглась понад берегом океану, випробував машину «фіатик», відчував ногу; гальма мертві, різкі.
Славін подивився в дзеркало: чорний «Мерседес» їхав слідом, у ньому сиділо чотири чоловіки.
«Ну що ж, — подумав він, — давайте поганяємося, хлопці. Даремно тільки ви це затіяли. Даремно. Краще б турнули звідси Глебба з його компанією, тоді і я не прилітав би сюди, й не розшукував би Айвена Белью, і не гасав би по місту, щоб дізнатися про те, про що мені треба дізнатись, і я дізнаюся, це вже я вам обіцяю, неодмінно дізнаюся».
Біля бензозаправної станції він раптом загальмував, повернув так круто, аж шини завищали. «Мерседес» не встиг повернути, проскочив мимо, зупинився біля газетного кіоска; дверцята довго не відчинялися, мабуть, луїсбурзьке спостереження думало, що Славін розверне машину й поїде назад. І лише тоді, коли він попросив залити йому бензин, і робітник, відкривши пробку, увімкнув лічильник, з «Мерседеса» виліз високий хлопець, підійшов до кіоскера і взяв газету.
— Перевірте, будь ласка, як підкачано шини, — попросив Славін, пристібаючи себе товстим ременем до сидіння.
— Все нормально, — відповів робітник, глянувши на колеса.
— Я просив перевірити, а не подивитись, і поторгати кожне колесо — чи добре закріплено болти. — Славін дав робітникові долар, той якимсь невловимим порухом узяв його і, немов фокусник, присів навпочіпки.
— Ей! — засміявся Славін, коли «фіатик» заходив ходором. — Я ж не просив вас перевертати машину!
— Вона міцно стоїть, сер. Я хочу переконатися на всі сто, — відповів робітник. — Правий передній балон перекачали, може рвонути, я спущу до одної дев'яносто, у вас два сорок.
Славін точно розрахував, як тільки на далекому перехресті спалахнув сигнал і ринув потік машин, він увімкнув швидкість, рвонув з місця і вивернув у зворотному напрямі; люди в «Мерседесі» розгубилися — розвернутися не було ніякої змоги, йшов зустрічний потік; Славін помчав у провулок, заїхав на подвір'я невеличкого готелю, зайшов у бар, замовив каву й тільки через півгодини сів за кермо — на хвості вже нікого не було. «Ви самі винуваті, хлопці, — думав про спостереження Славін, — то й винуватьте самі себе. На мене не сердьтеся, не треба, я без ніякого зухвальства, просто повернув назад… Наступного разу залишайте машину позаду, навіщо ж поперлися вперед? Не треба так однолінійно думати про того, за ким вас поставили стежити…»
… Славін порушив правила уже п'ятий раз, коли нарешті поліцейський зупинив його. Спека була страшенна, сонце розігріло автомобіль, асфальт плавився, здавалося, ніби йдеш напровесні по тонкій кризі, на останній риболовлі, коли добряче клюють щуки коло Завидова, тільки там відчуваєш холод і пахощі свіжовипраної білизни, а тут дихати нічим і в п'яти пече через підошви черевиків, хай йому грець, цьому екваторові…
— З якою швидкістю ви їхали, сер? — ледь торкнувшись козирка, запитав спітнілий поліцейський.
— З перевищеною, — відповів Славін.
— Добре, що ви зразу визнали свою провину. Покажіть ліцензію водія, будь ласка…
Славін поляскав себе по кишенях:
— Хоч на смерть карайте — забув…
— Смертну кару скасовано в республіці, — відповів поліцейський.
«А на наших регулювальників вуличного руху ці слова вплинули б зразу, — машинально подумав Славін. — Можливість помилувати притаманна національному характерові, правду говорив Федір Михайлович, правду».
— Що ж робити? — спитав Славін.
— Поїдемо в поліцію, сер. Я повинен з'ясувати, хто ви.
Цього Славіну й треба було.
В поліції він з півгодини просидів у темному коридорі; кондиціонер не працював, задуха була нестерпна, старий поліцейський, що виконував, очевидно, роль чергового, насилу долав дрімоту.
— У вас завжди доводиться так довго чекати? — запитав Славін.
— Відпочиньте, — одказав старий. — Тут не так пече сонце.
— Але ж повітря немає.
— Повітря є повсюди, — заперечив старий. — Навіть у морі, як каже мій онук, теж є повітря.
— А коли я попрошу офіцера, щоб він зараз поговорив зі мною, — запитав Славін, — він не розсердиться на мене?
— Він на вас не розсердиться, бо лікар все одно обідає.
— Мені лікар не потрібен, я ж не був у аварії.
— Лікар потрібен усім, сер, хто потрапляє до нас. Лікар повинен доповісти, чи не п'яні ви, чи добре бачите, чи не приймали снотворних таблеток напередодні…
Лікарем виявилась молоденька африканка; ходила вона швидко, і водночас ніби пританцьовуючи, мовби тіло її було на шарнірах, від чого кожен її жест здавався задано пластичним навіть тоді, коли вона вказала Славіну на стілець у кутку медичного кабінету, де панувала ще більша задуха, бо два невеличкі віконця були зашторені цупкою чорною матерією.
— Пили алкоголь? — спитала лікарка. — Скільки? Коли?
— Вчора пив віскі.