— Я сам, — повторив Гельтофф. — Чи ви хочете, щоб це був вирок? Розстріл?

— Цього ми не хочемо. Більше того, ми принесли тобі чек. Ось. Як і обіцяв Айсман. На десять тисяч марок. Напиши, що ти залишаєш ці гроші сім'ї. Решту вони одержать з твого рахунку, коли стануть спадкоємцями…

— Штірліц так і не з'явився в місті?

— Ні. Скажи правду: ти нічого не сказав йому?

— Я ж бачив — ви стежили за кожним моїм кроком.

— Якщо ти залишив у якомусь тайнику ім'я таксиста, то за це доведеться відповісти твоїм дітям…

— Якого таксиста?

— Гроса. В якого «мерседес»…

— Який «мерседес»?

— Ти що? Все забув? Що з тобою?

— А що буває з людиною, яка мусить убити себе? «Мерседеси», айсмани, дорнброки, гітлери, кізінгери — будьте ви всі прокляті… Що я повинен написати за ці десять тисяч?

Шорнбах шепнув у мікрофон:

— Лейтенанте Ловер, оточуйте будинок. Беріть їх. Алло, «третій», продовжуйте записувати розмову… Лейтенанте, якщо вони тікатимуть, стріляйте по ногах, вони нам потрібні живі…

Коли лейтенант Ловер стрибнув у кімнату, Курт, рвучко обернувся і, вихопивши пістолет, вистрелив у лейтенанта. Потім він вистрелив тричі, куля за кулею, в груди Гельтоффа і після цього в люстру.

Він біг через сад і не відчував, як листя шмагало його по обличчю, не відчував холоду роси, тому що біг він, низько пригнувшись. Це й коштувало йому життя: сержант Ухер, помічник убитого Ловера, вистрелив по ногах, але куля ввійшла в хребет, і Курт упав, переламавшись навпіл.

Коли Берг приїхав до Гроса, він застав у будинку лише напівсліпу стару жінку, його далеку родичку, яка нічого не знала, бо жила в темній кімнаті, зовсім ізольовано від двоюрідного брата…

«Мерседес» із старанно завареним кульовим отвором на задніх правих дверцях зі слідами крові на підлозі знайшли в гаражі.

Опитавши службовців аеропорту, Берг зробив висновок, що Грос вилетів до Італії. Через три години «Інтерпол» повідомив його, що Гроса знайшли і взяли під нагляд у Неаполі, на віллі німецького комерсанта Проце, який продавав «мерседеси» східноафриканським країнам.

Одержавши всі ці дані, Берг попросив секретарку замовити квиток на перший же рейс до Рима, але виявилося, що всі квитки на літак «Пан Амерікен» уже продано: наступний рейс, який виконувала «Айр Індіа», був тільки ввечері. Секретарка замовила одне місце на ім'я Берга і послала в Темпельгоф нарочного.

Сховавши квиток у кишеню, Берг відчув тяжку, гнітючу втому. Він заїхав додому, переодягся, зайшов у снек-бар і випив каву з шматочком сиру.

«Найважче почнеться, коли я привезу сюди Гроса, — подумав він, розплачуючись за каву. — Тут включаться великі сили, якщо тільки вони не вколошкають його до мого приїзду. Вони, мабуть, сподіваються, що він сам вип'є якусь гидоту, коли зрозуміє, що попався. Тому братимемо його вночі, не стукаючи в двері. Але мені чомусь здається, — вони поки що не вб'ють його. І потім, я ж сказав секретарці, що для всіх я ліг на два дні в госпіталь з приводу загострення виразки дванадцятипалої кишки».

Про те, що його телефон — і в прокуратурі, й дома — прослухується, Берг не подумав. Він вважав, що це можуть зробити лише з санкції відділу юстиції західноберлінського сенату, який — Берг був переконаний — зараз на це не піде; він не зважив тільки на те, що телефонну мережу міста обслуговували дві компанії, в одній з яких концерн Дорнброка мав контрольний пакет акцій. («Усі революції, — казав Дорнброк, — провалювались або перемагали в залежності від того, чи вдавалося бунтівникам оволодіти засобами зв'язку»).

«Так, треба ж заїхати до Марії, — подумав Берг. — Дивно, чому вона просила подзвонити саме сьогодні?»

Він витяг записну книжку й підійшов до телефону, що стояв на столику, біля виходу із снек-бару.

— Здрастуй, Маріє, це говорить стара жирафа…

— Боже мій, здрастуй! Я вирішила, що мій дім уже зовсім перестав бути твоїм!

— Варто було не подзвонити якихось десять років, і вже такі страшні висновки… Коли б ти зараз потерла кілька морквин, я заїхав би до тебе.

— Я потру тобі не тільки кілька морквин, а й устигну зварити твій буряк.

— Тоді я не поїду в метро, а подамся на таксі.

Він їхав по вулицях, і перед ним раз по раз з'являлося обличчя дружини. Він бачив її усміхненою, тихою й ніжною. Вона завжди була такою, навіть коли він без просипу пив. Марія була її подруга.

Чоловік Марії Карл був його товаришем по університету. Він вступив у НСДАП 1939 року. Вони тоді зібралися в Карла: Ільзе, Марія, Берг і Ваггер, який поселився в Гонконзі і, прийнявши англійське підданство, спокійно приїжджав у рейх як юрисконсульт музейного відомства домініонів і колоній. Ваггер виїхав з Німеччини в тридцять третьому році і дивився на них тепер з якимось жалем. Він завжди привозив продуктові подарунки, які принижували Берга щедрістю.

Марія поставила пластинку, але ніхто не танцював. Усі мовчки сиділи за столом і не дивилися одне на одного, бо Карл запросив їх на цю вечірку, сказавши по телефону:

— Це з нагоди важливої події в моєму житті… В партію ж вступають лише один раз…

І ось вони сиділи за столом, не підводячи очей. Берг ще на вулиці дорікав Ільзе за те, що вона купила на останні гроші три червоні гвоздики. Дружина знизала плечима: «Незручно до друзів іти без подарунка».

Мовчанка затяглася. Берг налив собі «Ергешютце» і випив, не чекаючи, поки всі наллють собі по другій.

— Георг застудився, — як завжди всміхаючись, пояснила Ільзе, — йому треба як слід прогрітися.

— Еге ж, я застудився… Я весь обледенів ізсередини… — сказав Берг, — але сьогоднішнє торжество мене відіграє. Мені вже стало тепліше! Навіть краска заливає лице від внутрішнього тепла!

— Зараз у нас буде пиріг з рибою, — сказала Марія.

— Вам уже добавили карток? — спитав Берг. — Чи збільшили утримання? Членам НСДАП треба бути сильними…

За столом запала гнітюча тиша.

— Добавили карток, — сказав Карл. — І збільшили зарплату. Це правда. Треба ж підгодовувати членів руху, щоб ми тримали в руках таких, як ти, слинявих інтелігентів. Ти ж знаєш, що я вже давно мріяв примкнути до руху. Ще коли ми з тобою відвідували збори соціал-демократів і виходили на демонстрації з червоними прапорами. І ось нарешті моя мрія здійснилась! А хіба ти не мрієш примкнути до нас? Хіба тебе не надихають великі ідеї фюрера?!

— Давайте потанцюємо, — квапливо сказала Ільзе, — яка чудова музика! Це англійська пластинка? Знову нас балує добрий Ваггер?

— Мені ненависні ідеї нашої сволоти, і, якщо ти тепер донесеш на мене, тобі видадуть ще кілька карток на два фунти риби на тиждень, — сказав Берг.

— Ти дурень, — кинув Ваггер, — раніше я цього за тобою не помічав, Берг.

— Виходить, і ти емігрував за завданням Гіммлера? — здивувався Берг. — А я думав, ти справді не можеш жити в цьому смердючому багні. Ти ж розвідник, Ваггер? Напиши й ти донос, га?

— Ти дуже смілива людина, Георг, — сказав Карл. — Ти так грізно викриваєш нацизм за столом! Ти обрав собі найлегший шлях — пити, ображати друзів і співчувати самому собі. Тільки живемо ми не в смердючому багні, а в Німеччині. Хоч би якою вона зараз була, вона залишиться Німеччиною, а не смердючим болотом.

— Коли б я був певен, що моя граната підірве Гітлера, я прив'язав би гранату до грудей, — сказав Берг люто, — Ясно тобі?! Скажи, що ти мені не віриш, ну скажи!

— Я вірю тобі, тільки де ти добудеш гранату?

— Сам зроблю.

— З чого? Всі речовини, які можна використати як вибухівку, вилучено з продажу. Може, й справді, твої дружки з вайнштубе пообіцяють тобі гранату, а гестапо простежить за тобою, і в них виникне цікава ідея про змову, яку інспірують англійці, — Карл кивнув головою на Ваггера, — а підтримують перевертні, що пробралися в партію, — і він тицьнув пальцем себе в груди.

— Отже, ти вважаєш мене провокатором?