Дорнброк довго думав над цим листом. «Зрештою вони їй простять, це правильно, — роздумував він, — і Ганс дістане в спадщину багатство Дігонів. Хоча там є два сини. Але нічого, її частка — мільйонів двісті, це не так уже й погано. Це зовсім непогано».

Та раптом з фотографічною, нещадною точністю він згадав її кучерики біля скронь, довгі мигдалевидні очі, ніс із типовим, хоча й дуже красивим, горбочком — і гостре забуте почуття гидливості охопило його.

Дорнброк узяв листа Суламіф і пішов через анфіладу кімнат: у його замку було сімдесят кімнат — за кількістю років, прожитих ним на землі, — до сина. В кімнаті Ганса він не застав, але його костюм валявся на стільці, і Дорнброк зрозумів, що син зараз у гімнастичному залі.

— Ганс, — сказав старий Дорнброк, зійшовши на перший поверх, — вибач; що я відриваю тебе. Мені треба з тобою поговорити.

— Зараз, тату.

Ганс накинув халат, підійшов до батька й поцілував його в щоку; вони були одного зросту й дуже схожі.

— Сядь, синку. Я закурю, ти дозволиш мені закурити в твоєму храмі здоров’я?

— Категорично заперечую. Ти обіцяв мені не курити…

— Це буде передостання сигарета або ж перша в серії тих, які мені належить докурити… Все залежить від нашої розмови… Я прийшов пробачитися перед тобою. Ідіот Галес підсунув мені листа, адресованого тобі. Я прочитав його чисто автоматично. Пробач мені… Ось він…

Побачивши, як спаленів Ганс, старий зрозумів, що все це серйозно.

— Прочитай, синку. Прочитай при мені і скажи, що ти думаєш робити.

Ганс прочитав листа, і обличчя його засвітилося щастям, і від цього він став зовсім юний — ніколи не даси двадцяти двох…

— Я пошлю їй телеграму. Я її люблю…

Дорнброк докурив сигарету і, загасивши недокурок об підошву старого, підбитого третьою підметкою черевика, ткнув його в сірникову коробку…

— Синку, ти пригадуєш той час, коли я сидів у тюрмі, а тебе били за те, що ти син нациста?.. Ти пригадуєш, як тебе били? Збиралося чоловік десять — хіба один на один зміг би хтось із них справитися з тобою? — і били, нападаючи ззаду.

— Пригадую. Наче крізь серпанок… Немовби цього взагалі й не було.

— А я цього не забуду ніколи. Ти пам’ятаєш, як мене принижували в тюрмі, синку?

— Оцього я ніколи не забуду.

— Хто бив тебе? Хто принижував мене? Хто посадив мене в тюрму? Хто вимагав для мене в Нюрнберзі довічної каторги, синку?

— Як це «хто»? Люди…

Дорнброк заперечно похитав головою:

— Ні. Не люди. Це були євреї, які хотіли знищити нас…

— Я нe смію нав’язувати тобі своїх переконань, тату, але мені здається, що це все пережитки… Ти сам допомагаєш Ізраїлю…

— Це зовсім інша справа. Я їм допомагатиму доти, поки нам це буде вигідно.

— Але Дігон? Ви ж…

Дорнброк поклав на синове коліно свою ліву руку: суглоби вказівного пальця і мізинця були переламані й зрослися криво, і тому батькова рука викликала в Ганса гострий жаль.

— Це мені переламав підборами Дігон… У тюрмі… Коли я не міг захищатись…

Обличчя Ганса пересмикнулося, і він накрив батькову руку своєю долонею й тихо сказав:

— Ти ніколи мені не казав про це… Але ж вона дочка… Хіба дочка винна в злочині батька?

Дорнброк заперечливо похитав головою.

— НІ, — відповів він. — Вона ні в чому не винна…

— Але…

— Послухай, синку, я знаю твою доброту, ти успадкував її від матері, і це гарно — людина повинна бути доброю. Але я знаю твою твердість, це ти взяв у мене. Я не боюся, що, ставши чоловіком Суламіф, ти розповідатимеш їй про наше з тобою діло, а тобі пора починати працювати зі мною — крім тебе, в мене нікого немає… Коли за таємниці діла бояться керівники, це свідчить про їх слабкість або уразливість у відправній ланці. Нам з тобою ні того, ні другого боятися не доводиться… Вона чудова, і я розумію тебе, але вона дочка свого племені, а ти син свого народу. Не роби її нещасною, Ганс… І не завдавай мені горя — коли ти, звичайно, спроможний виконати це моє прохання. Хлопчику, я теж не люблю гучних слів, але хіба тобі не боляче читати про те, як окупанти з Америки гвалтують німецьких дівчат? Хіба не прикро тобі бачити їхні танкові маневри на нашій землі? Хіба ти не відчуваєш відповідальності перед нацією, ти, син Дорнброка?

Він підвівся й, згорбившись, повільно пішов до скляних дверей. Він ждав, що Ганс покличе його. Але син мовчав. Тоді він обернувся й сказав:

— Синку, я не переживу цього… Дігон вирішить, що ми отак підступно хочемо одержати частку майна Суламіф… Пощади мене, синку… І не ламай життя цій дівчині… Вона дівчина? Чого ж ти мовчиш, Ганс? Не треба мовчати, хлопчику… Якщо мені скажуть; що заради твого життя потрібне моє, я буду щасливий віддати моє безглузде життя… Хіба ти не впевнений у цьому?

— А хіба ти не впевнений у тому, що я віддам своє життя за тебе, тату? — глухо сказав Ганс. — Хіба ти не впевнений у цьому?

…Додому того дня Ганс не повернувся. Він провів ніч у якоїсь рудої старої повії біля вокзалу, а вранці надіслав телеграму в Нью-Йорк. Телеграма була коротка:

Айсман витер піт з лоба. Сорочка прилипла до тіла, та й труси також були зовсім мокрі.

«Бауер тут був, коли стояла холоднеча, — подумав він, — інакше він не говорив би, що тут терпима спека. А при моїй підозріливості мені раз по раз здається, що промокли штани і на них ззаду виступила чорна пляма. Слава богу, ніхто не знає про мою недовірливість до всього, на цьому мене можна було б сто разів зловити — я страшенно боюсь видатися смішним. Якби мені отак навчитися приховувати свій страх перед польотами, тоді я міг би вважати себе кращим лицедієм у Німеччині».