Півня дома не було; а може, він мене й обчистив? Він такий, шакал; загострювати стосунки не варто, лише один він в силі мені допомогти, більше поткнутися нема до кого, тупик!
Ждав його годин вісім; діждався; той зрадів — без гри, від душі:
— А я тебе в «Жемчужині» шукав, Варево!
— Мене лярви обікрали…
— Невже?! Крупно?
Варенов знизав плечима:
— Крупно, мілко, тепер не вернеш… Не «мусорам» же заяву писати… Мені один друг винен п’ятдесят косих, треба взяти, хочеш увійти в долю?
— Діло чисте?
— Я по мокрому ніколи не ходив, сам знаєш…
— Зараз усе перемішалося, Варево…
— Я не мішаюсь… До речі, як Артиста знайти? Записну книжку залишив у Москві…
— Артист давно зав’язав…
— Зсучився?
— Він великий авторитет, Варево… Таким немає резону сучитись… Стомився, мабуть… Та й потім, казали, в нього любов…
— Ну, це його клопіт… Ходімо, жахнемо, холодно мені чомусь. Тільки спочатку дізнайся його номер, га? Чи адресу, я краще до нього без дзвінка під’їду, навіщо зайвий раз каляти людину…
…Півень подзвонив до Москви; розповів про прохання Варева; адресу Артиста йому дали; інформація про цей дзвінок пішла двом адресатам: Сорокіну — по одних каналах, Костенкові — по інших.
…Варенова і двох озброєних бойовиків, що прийняли його в спостереження наступного ранку у Внукові, взяли в під’їзді будинку, де жив Артист. Операція вступала в останню фазу: Айзенберг завтра відлітав до Берліна — туди не потрібна західна віза, навіщо світитися біля посольства, гласність гласністю, а Чека всіх на плівку знімає, контора працює, він це розумів як ніхто…
А втім, ніхто не знав, що в нього був квиток на поїзд Москва — Берлін, який відправлявся з Білоруського вокзалу післязавтра ввечері, а в кишені до того ж лежав другий паспорт, на ім’я Андрія Григоровича Суконцева…
Строїлов зламався; відправивши батька на розтин, повернувся додому, ліг на вузенький шкіряний диванчик, укрився пледом, підтягнув гострі коліна до грудей і завмер, боячись поворухнутись. На телефонні дзвінки не відповідав, і не тому, що не було сили простягти руку, а тому, мабуть, що знав заздалегідь, хто дзвонить і що говоритимуть.
На душі стало порожньо, як у квартирі, звідки винесли всі речі жильці, що від’їжджають назавжди…
Чим далі, тим загостреніше він відчував, що батько худенький, немічний, насилу шкандибаючи у магазин зі своєю олімпійською пластиковою сумочкою, готуючи вечері (часто пересмажував, бідолашненький, зовсім став сліпеньким), — є остання рідна істота, яка зв’язує його з сотнями Строїлових, що жили колись на землі; він був тією пуповиною, котра давала змогу капітану відчувати своє родство з минулим, без якого життя можливе лише тоді, коли в тебе є дружина, діти, брати й сестри, добрі тіточки, старенькі дяді, рідня, одним словом. А коли ти лишився сам-один, утворилася така лунка тиша в самому собі, що кожен рух страшив, як у дитинстві, коли прокидався у спецбудинку і з жахом слухав безутішні схлипування тих, хто разом з ним був ув’язнений у цю тюрму — хіба що тільки без колючого дроту, але з гратами на вікнах.
…Посадивши в машину затриманого Варепова, ткнувши йому в рот сигарету, Костенко знову набрав номер Строїлова, знаючи заздалегідь, що ніхто не відповість.
— Здогадуєшся, куди я дзвоню, Варево?
Той похитав головою.
— До тієї людини, у якої твій хазяїн батька вбив…
— У мене немає хазяїв, — відповів Варенов, ставши зовсім спокійним, як тільки закінчилася виснажуюча душу непевність; до цього він весь час ждав, що йому хтось підкаже, вірив, що в останній момент щось допоможе йому, хтось візьме під захист, не можна йому гинути, несправедливо це, все життя попереду, здихають ті, кому судилось, а я ж приречений на довге й щасливе життя, не марно ж тринькав тисячі на ворожок?!
Зараз, сидячи з тим, чию фотографію йому показував Бос (коли ж це було? зовсім недавно, а здається, уже ціле життя минуло!), Варенов бачив обличчя Еміля й чув його слова: «Тепер такий час настав, Ісай, що треба все заперечувати, ніяких іграшок, вони до суду без доказів не підуть, отже — випустять, а коли ні — ми тебе викупимо, рукасті…»
Він немовби зубами тримався за ці слова, як за рятівний круг тримався, і тому відчував спокій, що входив у нього.
— У мене є твій палець, Варенов, ти знаєш, де ми його знайшли, немає смислу опиратися… Тим паче ти там, мабуть, не головний був… Говори правду, в мене часу мало, краще зразу визначимо позицію, гляди, і допоможемо в чомусь…
— Ось вони, мої пальці, — Варенов кивнув на кисті, стягнуті наручниками. — Кожна людина має пальці, вони для того й дані, щоб сліди залишати…
— Не прикидайся дурнем… Я тобі не про пальці кажу, а про палець… І не питаю, звідки в тебе при затриманні був пістолет у кишені… Все одно скажеш… Я тебе питаю про хазяїна, він мене цікавить.
— А я кажу, що немає в мене ніякого хазяїна! А пістолет ви мені самі у кишеню запхнули…
— У нас кіно є, як ти цей пістоль у підвалі на Лісній брав.
— Ви суду кіно покажіть, нехай посміються.
— Знай міру, Варево…
— І ви — теж… Вп мені вину доведіть… Я вам свою чесність доводити не зобов’язаний… Ваш час тепер кінчився, по закону житимемо…
Костенко кивнув:
— Правильно. І житимемо по закону, але й розстрілюватимемо — по закону — також.
Він знову закурив, сказав сищикам, які сиділи поряд з Вареновим, щоб везли його оформляти на Петровку, і, подивившись нарешті на арештанта, неголосно сказав:
— Думай про те, Варево, яке алібі виставиш на ту ніч, коли Людку вбивали… Бачиш, я роблю все по закону, сильце не ставлю, даю шанс…
…Сорокінські бойовики мовчали; заперечували геть чисто все; і фінки не їхні, вперше бачать, і Варенова ніякого не знають, та й годі! На жодне запитання не відповідали; круті хлопці, нічого не скажеш, школа…
Костенко заїхав додому, взяв зі свого НЗ дві пляшки «Посольської», написав Маші записку, щоб не ждала, залишиться спати у Строїлова, вигріб у кульок з холодильника все, що було, й подався на Кутузовський проспект — стукатиму, закричу, відкриє, не може не відкрити…
…Він піднявся на четвертий поверх строїловського будинку, спинився біля квартири генерала, поклав кульок на підлогу й припав вухом до дверей. У сусідній квартирі хтось бездарно-дерев’яно розучував гами, в іншій верещали діти; в крайній біля телефону надривалася глуха бабуся, повторюючи крикливо-байдужне: «Голосніше, Лід, не чутно! Говори голосніше, в трубці тріщить, теперя, кажуть, усіх підслухують!»
Поклавши долоню на двері, Костенко поплескав кілька разів: кісточками стукати зараз йому здавалося неможливим, будь-який різкий звук для Строїлова ножем по склу…
Ніхто не відповідав.
Костенко нахилився до замкової щілини, припав губами, відчувши нудотний присмак міді:
— Андрію, відчини, у мене справа…
У квартир все ще було тихо.
— Андрію, не примушуй мене видиратися по драбині…
Все одно ввійду, вікно ж на кухні відчинено…
Він не чув кроків; двері відчинилися раптово; на порозі стояв зарослий, зовсім змарнілий Строїлов; на ньому були товсті вовняні шкарпетки, поверх джемпера натягнув старенький армійський ватник; випрасовані в стрілочку переливчасті брюки здавалися чужорідними, ніби з другої людини.
— Дуже спішно? — спитав він погаслим, охриплим голосом.
Костенко взяв кульок з гостинцями, ввійшов до квартири, ввімкнув світло й тільки тоді відповів:
— Дуже.
Строїлов стояв нерухомо, до кімнати не запрошував!
— Доповідайте тут.
— Я приніс горілку… Вам треба розслабитись.
— Я не п’ю.
— Та й я не алкаш… Так треба… По-християнськи…
— По-християнськи треба було попередити мене, що за татом почали полювати… А не грати в самодіяльність…
— Можна пройти на кухню?