— Можливо, але іншого виходу немає. До того ж, тепер у нас є переваги — нам відомо, що за всім стоїть людина, і ми знаємо, що розмови з моєї квартири пишуться. Цим і скористаємося.

— Благо, хоч у привида більше не віриш — уже плюс! — висловився Павло, поставивши крапку в сьогоднішній розмові.

13

Оголосити війну виявилося просто, а виграти — нелегко, особливо, коли не знати, з ким воювати.

На квітковому ринку, що через дорогу від будинку, бабусі вже торгували підсніжниками, а наша справа ні на йоту не зрушила з місця, хоча обрана стратегія здавалася геніальною. З ініціативи Гримчака ми налагодили відеонагляд за дверима квартири номер вісім і парадним входом. Викриття таємничого сусіда було справою часу, принаймні ми так вважали.

Моя квартира перетворилася на штаб. Камери конектились із ноутбуком, презентованим для справи Павлом. Я практично не покидав пост, за винятком тих моментів, коли була необхідна моя обов’язкова присутність в університеті. Хтось із хлопців, включно з Ростиком, постійно знаходився поруч і вдень, і вночі, тому стеження здійснювалося майже безперервно. Ми пам’ятали про мікрофон у домівці, тож розмовляли, уникаючи тем про привидів і ситуацію, що склалася довкола мене. Усе виглядало так, ніби друзі живуть зі мною.

Якось мама викликала Петра збирати березовий сік, а Павло повіз вуйкові у Славське відремонтовані черевики. Єдиним кандидатом на нічну варту виявився Ростик. Хлопці попередили його, і він дав згоду.

Стрілки годинника ще рухалися за зимовим часом, і о восьмій вечора ніч проковтнула день, не кліпнувши оком. Відсутність Гримчака о такій порі викликала занепокоєння, але не хотілося турбувати його передчасно. Зрештою, за п’ятнадцять хвилин однокурсник сам відгукнувся, зателефонувавши на мобільний.

— Привіт, погранцям! Як служба?

— Нічого, усе тихо.

— Слухай, твої попередили мене, я приїду. Але десь близько півночі, о’кей?

— О’кей, — безрадісно відповів я, але вмовляти товариша покинути справи не наважився, тільки поцікавився: — На гульки зібрався?

— Ага. Пам’ятаєш оту кралю з Підгірців, через яку ми відгребли під клубом?

— Ну! — інтонуючи здивування, процідив я.

— Здибалися випадково в центрі, оце йдемо в кіно.

— Ну й щасливчик ти, Гримчак! Добре, не затримуйся довго, — відповів я і додав, пам’ятаючи про мікрофони у квартирі: — Вечеря в холодильнику.

— Сигнал прийняв. У разі чого — з тобою мій друг.

Я вимкнув телефон і намацав за поясом травматичний пістолет, залишений Ростиком, — зброя додавала сміливості. Озброєний я рушив у вечірній обхід, який включав перевірку шпингалетів на всіх вікнах і ланцюжка на вхідних дверях.

Я досі не знайшов відповіді, яким чином невідомий ворог зумів накинути його в паз і замкнути при цьому двері, адже вікна були зачинені. Та що казати, коли з кожним кроком питань у цій справі ставало щораз більше. Наприклад, якщо в цій грі задіяна людина, то звідки їй відомо про минуле Ельзи Олександрівни? Якщо зводили рахунки з нею, то до чого тут я? Навіщо записувати мої розмови? Схоже, Павло мав рацію, стверджуючи, що хтось поклав око на квартиру, а я зовсім випадково перейшов йому дорогу і тепер розплачуюся. Ваги цій версії додавало й те, що всі надприродні явища цієї історії поступово матеріалізувалися. Тож усе це — лишень вдала постановка. І якщо згадати, мені зустрічався на сходах якийсь чоловік і з вікна я бачив незнайомця, без сумніву, то — одна й та сама особа — фізична особа! Звісно, без містики тут не обійшлося: два послання зі світу мертвих трималися в пам’яті, але ці факти я виніс за дужки всього, що відбувалося. Для мене вони були беззаперечними!

У роздумах очі залипли на моніторі, де транслювався четвертий поверх. Як завжди, картинка демонструвала статичний спокій, присипляючи пильність. Поступово інтерес до спостереження згас, з’явилася сонливість, тож я вирішив розігнати її кавою. Помірний вогонь під туркою заколисував, і коли все поринуло в абсолютний спокій, згори загриміло, мов громом ударило!

Перестрашене серце змусило скочити на ноги. Кава збігла, загасивши полум’я. Газ зашипів, вириваючись із конфорки. Я — застопорився. Повторне падіння важкого предмета випередило думку, що попередній шум наснився. Згодом поверхом вище зашаркотіли чиїсь ноги. Вони різали слух, мов звук пінопласту, яким труть по склу; вони штрикали вени страхом — наркотиком, що викликає параною і від якого я вже відвик. Вони не мали нічого спільного з тими кроками, що лунали досі, і передусім відрізнялися відкритістю. Хтось вільно пересувався, не боячись бути викритим сусідом знизу.

Кроки деякий час чулися в кухні, потім вони посунули коридором до кімнати над спальнею хазяйки, перейшли до сусідньої і повернулися назад. Утворений ними звук просочувався крізь стелю й, посипаючи мене магнітним пилом електронів, змушував рухатись із задертою головою, дублюючи маршрут. Апогеєм гучного безчинства стало побрязкування ключів і відкривання дверей восьмої квартири — хтось вийшов до коридору!

Я згадав про камеру й кинувся до ноутбука з однією лише думкою — встигнути роздивитися нахабного незнайомця. За три секунди я був за комп’ютером, але застав на моніторі лише тінь, що зникла на очах. «Чорт!» — вирвалось у мене, і я помчав до дверей, аби на слух пересвідчитися, що то був не міраж. Вухо налаштувалось уловити найменші звукові коливання. Я мріяв почути бодай щось! Секунди, що збігали, позбавляли надії дізнатися правду, і все, що мені залишалося, то — друга камера, спрямована у внутрішній дворик. Наявність іще одного шансу підняла мене з колін. Аж раптом «магнітне поле», яке щойно пересувало мене квартирою, виникло зовсім поруч — просто за дверима! Повітря наелектризувалося страхом, викликаючи неконтрольований напад паніки. А вже наступної миті у двері постукали.

Той відгомін прошив мене нервовими судомами. Від повторного стукоту серце мало не зупинилося. Намацавши за поясом зброю, я наважився запитати:

— Хто там?

За дверима відкашлялись і твердо відповіли:

— Я — ваш новий сусід, мені потрібна ваша допомога.

Від такої зухвалості я дещо розгубився. Схоже, це відчули по той бік дверей, бо наступні слова пролунали м’якше:

— Я тут нова людина, а мені протягло спину.

Голос незнайомця звучав упевнено, із відповідним тактом, як того вимагала ситуація. Але показова толерантність лише пробудила нові підозри, і я подумки вилаяв Гримчака, який покинув мене напризволяще цього вечора.

— Ви не могли б попросити когось іншого? — бовкнув я перше, що спало на думку.

— Ваш сусід, пан Любомир, уже люб’язно погодився, але без вас ми не впораємося.

Слова чужинця отримали підтримку чоловіка з п’ятої квартири.

— Доброго вечора, Андрію, — пролунало з-за дверей.

Ідентифікувати бас сусіда не становило проблеми — притаманну йому хрипоту вже доводилося чути. Стискаючи пістолет за спиною, я відчинив перед нічними візитерами двері, залишивши ланцюжок у захисному положенні.

Тьмяне коридорне світло завадило відразу добре роздивитися чоловіка, який видавав себе за новоспеченого сусіда. Він був мого зросту, але шия та плечі виглядали значно кремезнішими, як в атлантів, що підпирають вхід до Гранду. Попри міцну, спортивну статуру, чоловікові на вигляд було далеко за п’ятдесят. Його очі ховалися за тонованими скельцями окулярів. Загалом він справляв враження особи, від якої варто триматися якнайдалі. Прискіпливо розглядаючи обличчя гостя, я занепокоєно обдумував свою роль у цій ситуації. Мої очі не ховалися за склом парного лорнета, тому, виявивши в них вагання, чоловік перепитав:

— То допоможеш?

Зміст його слів дійшов згодом, коли спантеличений Любомир повторив їх.

— Зачекайте, — буркнув я і зачинив двері.

Не гаючи часу, я схопив телефон і настрочив повідомлення Гримчаку про матеріалізацію Привида і про те, що йду у восьму квартиру. Передбачаючи емоційний вибух товариша, я вимкнув звук і залишив телефон біля ноутбука, як слід замаскував пістолет і рушив у коридор.