Я знайшов і сю книжку і, розгорнувши якраз на тім місці, де було надруковано, що дозволяється цензурою, - подав становому.

- Ага, і в сій дозвіл є? Ну й сю ставте на місце.

- Та в мене, - кажу, - безцензурних немає.

- Немає, кажете, - перепитав становий. - Се добре, що немає... Святе діло - ота цензура!.. Зразу видко, що книжка путяща... І скажіть мені: на якої лихої години все добивались, щоб оту цензуру одмінити? Скілько тепер без отії цензури усякого сміття печатається?.. Щоб довідатись, - як от тепер, приміром, мені доводиться, - чи путяща книжка, чи лиха, - треба всяку з їх прочитати... А коли ж його читати, як свого діла не обберешся?.. Трудне, скажу я вам по правді, наше служебне діло і, не доведи господи, яке трудне!.. Та ще й час такий лихий настав, що так і стережися... З одного боку - судом тебе стращають, а з другого - і начальство по головці не погладить, якщо проґавив. Як мине день благополучно, - то й слава тобі господи!.. Ну, та що ж робити? Узявся кажуть, за гуж, то не кажи, що не дуж. Служиш - треба й робити... Охо-хо-хо-о! - зітхнув становий і знову почав список перечитувати.

* * *

Він читав більше про себе, коли-не-коли стиха мугикаючи щось під ніс. Ми з Пищимухою сиділи й дивилися, як він виводив очима по писаному, як перегортав листок за листочком. У хаті було тихо та сумно; мене почав сон розбирати, а Пищимуха, сидячи на канапі, собі щось колихався.

Коли се зразу щось як писне! та так і розкотилося по хаті.

- «Да воскресне бог і розточа-а-аться вразі його!» - почулося серед нас.

Ми так з становим і кинулися. Глянемо, - а Пищимуха сидить, закривши очі, та колишеться. Потім лупнув очима, глянув на нас.

- Не лякайтеся. - промовив. - Се в мене в животі... Таки не помирилися вареники з уткою, - і, се кажучи, взявся за живіт руками.

- Болить? - усміхаючись, спитався становий.

Пищимуха тілько замотав головою і, підвівшись, напрямився виходити.

- Нельзя! - заступаючи йому дорогу, вимовив жандарм по-московському і вхопився за піхву шаблюки.

- Пусти, пусти!.. Можна, - приказав становий, здержуючись, щоб не зареготати.

Жандар одскочив, а Пищимуха, дрібненько ступаючи, мерщій подибав на кухонні двері. Як вийшов Пищимуха, то становий так і залився реготом.

- Ну й штукар осей Пищимуха! - промовив він, витираючи платком очі.

- Ми сьогодні таки справді добре пообідали, - кажу я становому, щоб вигородити товариша.

- Та тож-то й є! Досидівся, що далі вже й нікуди. А нема того, щоб раніше сказати? - промовив становий і знову почав список переглядати.

Я мовчки сидів та дослухався, чи швидко вернеться Пищимуха. З ним все-таки було якось охітніше, а без нього - так і здавалося мені, що от-от мій приятель, пан становий, повернеться до мене й почне прохати їхати з ним. А, правду кажучи, мені дуже не хотілося міняти свою теплу й обхідчасту хату на якусь невідому мені квартиру.

Коли чую, - щось тупає, тілько наче не одно, а двоє йде. Глянув я - огрядна постать Пищимухи з столової суне, а за ним - ще щось шкряботить. Пищимуха увійшов до нас, і я забачив у столовій Омелька, що з-за стола махав на мене рукою і викивував головою.

- Пане! пане! А йдіть лиш сюди! - гука на мене Омелько.

- Що тобі? - питаю його.

Становий собі повернувся.

- Тобі чого треба? - суворо обзвався становий.

- Се, - кажу йому, - мій кучер. Чого тобі треба? - знову питаю Омелька.

- Та йдіть сюди!.. Маю щось сказати.

- Кажи при всіх, а не перешіптуватись будеш! - приказав йому становий.

- Та я, бачте, до пана з просьбою... Щоб віддали мені гроші, що я заслужив у їх.

- Нащо тобі зараз гроші? - спитався становий.

- Та, бачте, стражник каже, що пана вже не одпустять, а заарештують... Хто ж мені тоді гроші віддасть? А їх не мала сума набралася - за півроку зажито! - каже, чухаючись у потилиці, Омелько.

У мене так мурав'ї й заходили поза спиною від отих Омелькових речей; аж дух у грудях сперло, в очах пожовтіло!.. «Пропало, - думаю собі, - все пропало!.. Прощай, мій тихий упокою! Уже як стражник казав оте Омелькові, то то вже певно».

- Дурний твого стражника піп хрестив, коли він отаке каже! - одказав Омелькові становий.

- Може, його й дурний піп хрестив, - не знаю, бо не був при тому; а тілько бачу, що воно не на добро йдеться, бо навіщо ж повнісінький двір стражників нагнали? - каже Омелько.

- Не базікай, дурню, та йди звідціля, не перебивай нам діла робити! - скрикнув на нього становий.

- Ні, я звідси не піду, поки мені до копієчки не буде заплачено, - рішуче одказав Омелько... Я не за чужим прийшов, а за своїм! - додав він з притиском у голосі.

Глянув я, а пан становий все червоніє та червоніє на виду, брови насупились, очі вирячились, - трохи він ними вогню не креше. «Ох, буде ж тепер, - думаю, - Омелькові!» Та, щоб угамувати гнів пана станового, я повернувся до його й почав стиха казати:

- Якщо ви дозволите мені взяти в столі гроші, то я йому зараз віддам, щоб його заспокоїти.

- Не треба! - сердито відказав становий і, повернувшись до Омелька, ще сердитіше замовив до нього:

- Поклич мені зараз того стражника, що оту несенітницю плів тобі!

Омелько вертнувся і мерщій зник.

- Ох, діла-діла! - зітхнувши і одкидаючись на спинку стула, мовив становий.

- Якби мені такого клопоту, то я б і службу залишив! - промовив Пищимуха.

- А ще кажуть: що там становому робити? Яка з його робота? Йому нема ніякої роботи! - почав скаржитись становий.

Коли се - і Омелько з стражником увіходять.

- Я - нічого, ваше високородіє, - одказує той.

- Нічого? - перепитав становий. - А не казав ти, що його пана заарештують?

- Так тошно... говорив. Но се було в шутку... чтоби, значить, попугать хахла.

- Яке там в шутку? Навсправжки казав... От і Параска чула! - увернув Омелько.

Пан становий, сердито глянувши на стражника, промовчав і, ковтнувши слину, суворо до його промовив:

- Тебе на сторожі поставлено?

- Так тошно! - випалив той.

- Ну, то й знай своє діло: сторожи, а не розпускай язика! - грізно наказав становий.

- Слухаюсь! - одказав стражник.

- Іди собі!

Стражник, як справжній москаль, на одній нозі крутнувся та й пішов із хати. Омелько зостався.

- А ти чого зостався? Іди й ти! - повернувся до нього становий.

- То пана, значить, не арештують? - спитався Омелько. - Якщо пан зостанеться дома, то нащо ж мені гроші? їм у їх безпечніше буде!.. Ну, а, звісно, як пана заберете з собою, то краще буде, як гроші будуть при мені. Я їх сам як-небудь приховаю, - базікав Омелько.

- Іди, кажу, а не базікай тут! - гукнув на нього становий.

- От дивіться, - здивувався Омелько. - Хіба мені довго піти? Ступив раз-два та й вийшов з хати... Мені аби пана мого не зачіпали... Такого пана, як наш, і цілий світ сходи, то не знайдеш... Добрий пан... справедливий! - одно товче Омелько, аж мені ніяково стало від його похвальби.

- Ну, та йди вже! - наказує йому становий. - Як скінчимо діло, тоді виясниться, - додав наприкінці.

- То тоді мене кликнете? - нерішуче спитався Омелько. - Бо пан хоч і добрий... справедливий пан, а й своїх зажитих грошей жалко...

- От причепа! - скрикнув становий. - Йди, кажу, поки в три шия не дали! Покличемо, як треба буде.

- І защо його в три шия? Я й сам піду... Мене аби кликнули... щоб значить, моє не пропало... от чого я добиваюся! - виходячи з хати, бубонів сам до себе Омелько.

Тілько, що він вийшов і пан становий знову почав вичитувати мій список, як знову до нас донеслося чиєсь нестямне верещання.

- Пусти, кажу! Бодай тебе чортяка отак цупив, як ти мене цупиш! - лементував надворі різучий жіночий голос.

- Нельзя! Сказано тебе: нельзя! Не велено нікого пускать, - чувся другий - чоловічий.

- Хто ж не велів? Хто не велів? - ще з більшим притиском желіпав жіночий.

- Хто б не звелів, а сказано тебе: нельзя, значит - нельзя! Не пущу! - рішуче гукав чоловічий.