Він ніколи не чує себе малим, сільським хлопчиною у подертих штанцятах. Ні. Ні. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Він чує себе володарем цього всього.

Гур! Гур-гур! Земля на сотні кілометрів тремтить від говору сталевих потвор. Ці згуки, мов музика, лоскочуть його неусвідомлене ядро душі.

І мало було «оцього навкруги». Це до огиди мало. «Руская победоносная армія», перед якою ще недавно схиляв у пошані чоло, стала так знайомою, сірою і навіть не «грандіозною», як стара обридла кімната. Хотілося пізнати далі туди «за фронт». Хто там? Уявляв собі «тамтих» вояків, старшин. Уявляв собі їх одяги, їх обличчя. Хотів знати, чи і вони вміють так само думати, бути такими великими й блискучими «офіцерами» з такими чортячо-гордими виразами, як «наші». Бачив речі тих вояків і кожну з них оглядав, як надзвичайну дивовижу. «Не така, як у наших». Може, ліпша, а може, гірша. Спочатку була безперечно гірша. «Наша» ліпша. Після вкрався сумнів. І разом з тим сумнівом зменшилась сила, велич, вартість «свого».

Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бік, людська комердяка. Дивився на неї без страху, без співчуття — з погордою. Не було на ній ні порядної «шинелі», ні чобіт. Черевики з обмотками, якась каптурка на голові.

Іноді хотів уявити собі тих у черевиках з обмотками, у смішних каптуриках людей при зброї, як вони ходять у себе, як говорять, їздять автами.

О, тоді вони, напевно, не такі вбогі. Тоді вони, хто знає… Може, вони тоді також вояки, що потраплять стріляти і навіть «бити рускіх».

Ах, як цікаво, як неймовірно цікаво.

Знов «набор». Одного сіруватого ранку, коли небо нагадувало наолієний папір, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвія Стратон і Кузьма.

— Ну, дядьку Матвію… Вже і ми йдемо…

Матвій бачить, що шкоруплі жовтаві Стратонові уста тремтять. Очі його вогкі, прищуплені, і від них, мов проміння, розсипаються тоненькі пряски. Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто супляться і натискаються на ями-очниці.

— Все одно «помірать», — витиснув скупі, відчаєні слова Кузьма — Раз чи два, тепер чи завтра… Все одно «помірать» прийдеться…

Цим Кузьма ніби підбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися. Найстрашніша смерть, але раз «все одно помірать», то чого і її клятущої боятися.

Меткій підняв незграбно ліву руку і положив шорстку долоню на чоло.

— Так тепер зовсім сам буду… — сказав він.

— Ах! Скільки людей… — кинув Стратон, хоча він добре розумів, що значить «сам». Розумів, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто і неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землі господарів. Ось ті руки, заковзані чепігою, косою, ціпилном, які вже форму особливу мають, які оковані якоюсь особливою крицею, ці руки мають, може, назавжди, відорватись від своїх речей і брати «вінтовку». Як незграбно лежатиме вона у тих руках. Як незручно візьме такий Стратон «ту западенну люшню», цупко затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дітвак чи п'яниця до землі, приплющивши ліве з прясками око. Він сам здивується що та «проклята люшня» — раз, другий, третій і бахне. Його налякає смертельно розквоктаний «знаряд», який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним заскавічать, «дум-дум», зацьвьогають, як по шнурі, скорострільні кульки. І тоді забуде він — не зовсім, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влізе в уста матюк.

«Котьолок» відучить від окремого «свого». Страх перед смертю наїжить його зовнішність і його уста, очі, зморшки чола стратять лагідність, скриту доброту… І тоді не стане Стратона Булія, а лишиться «москаль».

Матвій лишається на хуторах «сам». Сам з тих, що йшли колись з ним в одній лаві завойовників землі. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас Здоров. Лишається, мов обтятий від пасинків стовбур, Хома Ет-тоє. Бо другий син його — «моя кров», ет-тоє, якому хотів майстерство в руки дати і вчив «на коваля», також «пішов. Забрали його в кінноту.

Черга за молодесенькими «хлюстами», яким ще «молоко на губах не обсохло», Матвієвим Василем та Стратоновим Максимом. Це «один рік». Нестор Ониськів пішов і невідомо, що з ним. Два місяці перед відходом «на якусь повітру» оженився, дівці світ зав'язав, живота їй лишив, а сам пішов.

Більше нема кого брати. Навіть білобілетчик безребрий Микола Гнидка, і той потерпав. Не лишать і його, в обоз запруть і скажуть картоплю оббирати.

Так, так… Матвій попрощався зі Стратоном та Кузьмою. Прощався «раз-другий-третій», щоб забули взаємно все зло, яке один одному міг коли вчинити. Провів їх полями, оглянули «може, востаннє» свої володіння, говорили про Бога, про його незмінну волю. Раз їм суджено так, значить, так і буде, бо ніхто не в силі змінити «волі Його».

Їм здавалося, що бачать це все дійсно останній раз. Раз ідуть на війну… Раз там з гармат, з кулеметів човпуть людей, раз там газами душать… Боже, хто вернеться звідтам? Дивно… Йдеш і знаєш: там тебе вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але «все одно, раз мати родила, раз і помирать»…

Так міркували дядьки, прощаючись з Матвієм, з полями, з родинами…

III

Наближався час школи. Чи буде вона в цьому році? Володько по довшому часі порішив відвідати учительку. Прийшов. Зійшов на ганок, застукав. Тихо. Ніхто не відповідає. Застукав ще. Після ще й ще, але в школі пустка.

Пішов до сторожа.

— Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.

Це зовсім Володькові не до вподоби. Значить, цілу зиму дома, І Ганки не буде бачити. І так не бачив її ціле літо. Раз один у церкві помітив, але не дивився на неї. Здавалося, що всі люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, він майже забув її. Вона зв'язана в'нього зі школою. От сидів собі на лавиці другої групи і не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цікаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх. Здебільша безвиразні, бліді й очі нецікаві. Тільки одно зупиняло увагу — Ганчине. Ті «шельми» очі. Ті очі такі рухливі і такі блискучі. Хочеться на них дивитися. Чоло цікаве і ніс розумний. Навіть ластовиннячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась більше притяглива.

Але це тільки в школі. Коли вийшов з неї, коли пішов у поле, зжився з працею… Де там згадувати Ганку. І тільки натяк на школу, тільки місяць серпень доходив досередини, мимохітно згадалася Ганка. Ах, як би хотів знов зустріти її, вийти в поле за ліс туди, на те місце, де колись сидів на пеньочку і дивився на озеро. Приємно було тоді. Відчував соковите життя, відчував весну.

Вертаючись зі школи, Володько помітив в долині великий рух. З західного боку з гори поволі тягнувся обоз. Ні, то вже не «галіціяни». То справжній обоз — москалі.

По селі піднявся гамір. В скорім часі кожне подвір'я мало гостей. Обоз розташувався «по хатах». У школі зупинився штаб. На вивісці крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивізіону. Загицали по селі вершники. На долині зупинилися кухні та санітарні вози.

Володько дивився на все зацікавленими очима, а після квапився додому, щоб побачити, чи й «у нас є». А що, як нема? Володькові надзвичайно хотілося, щоб і до них заїхало кілька підвод. Нові веселі люди. Співи, гармонія, вояцький «суп» значно смачніший від своєї юшки, коли їсти його з «котьолка» широкою вояцькою ложкою.

На жаль, «до нас» обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної підводи. Тому, коли настав вечір, Володько, Хведот і ціла армія їм подібних подалися у село на вигін. Там гамору, мов на ярмарку. Саме діставали «москалі ужін». Зі всіх боків села йшли в долину з відрами по «суп і порцію» волов'ячого м'яса. Коло кухні велетенські балії «порцій», нанизаних на маленькі дерев'яні патички. Кожний вояк дістає у своє відро кілька черпаків юшки, ложку масткої гречаної каші і порцію яловичини.

Деякі діставали просто «в котелок» і зараз сідали на землі й їли. Здебільшого не доїдали.

— Ей, малиші! Кто желает єсть суп?..