Найближчої неділі відбулися і хрестини, наїхало, як звичайно, повний двір гостей, усі свої, з нових приїхала лише Домаха з Півча, хрещена Володькова мати, приїхала, як казала, навмисне, щоб побачити свого хрещеника, якого так давно не бачила, була страшенно здивована, що Володько так виріс, що «такий гарний», і так була з того втішена, що дала Володькові цілого піврубля. Володько своїм очам не повірив, так сильно зніяковів, так почервонів, так розгубився, що навіть забув поцілувати маму в руку.
— Поцілуй же, смаркачу, маму в руку, — нагнала його мати.
Він поцілував, але ж, Боже! Хіба це можливо, щоб він дістав цілого піврубля? Де ж таке видано? То ж це такі гроші, що за них можна купити зовсім нові штани і кашкета навіть зі звіздою. Просто не вірилось.
Але піврубель лежав у його долоні як явний доказ, що це правда. Велика, срібна з головою царя монета, Володько не може надивитися, намагається розібрати, що там на ній написано. Великий, круглий, двоголовий орел, а під ним: «50 копєєк 1899 г.»; з другого боку голова царя з написом довкола: «Б. М. Ніколай І імператор і самодєржєц всєросс.» — слов'янськими літерами. Володько ще не розуміє, що то значить, але йому то подобається і він завчив це напам'ять. То були великі гроші і перші. Таких ще він ніколи не мав.
Хрестини пройшли дуже гарно, день видався прозорий і соняшний, було досить з'їджено і випито, а після гості розійшлись по дворі, по саду, по городі. Садок зародив, молоді яблуньки погнулись під плодами, деякі з них можна їсти, гості їх хвалять, Матвій оповідає, яку де знайшов, як защіпив, як посадив.
— Оту-о знайшов у нашому лішнику, приніс, защепив, а тепер бачите. А на ту дістав ножики з двора, добрі яблука, лежать довго і ціну мають…
Гуторили і гуторили, а потім до смерку гості роз'їхались. До рання залишились ночувати тільки тітка Зінька та повитуха Уляна…
А другого дня почались знов будні. Знов Настя в'язала, вибирала коноплі, мак, цибулю-сіянку, лише тепер вона, час від часу, мусіла бігти, бо виходив Хведот і казав:
— Мам! Дитина плаце…
І мати спішила «дитині цицьки дати».
Матвій з Василем возили копи, копиці, орали зяблю. Володько пас товар. Доходили останні тижні літа, поля почорніли, бабине літо поснувалось по скибах, зябля поросла горубкою, посходило розсипане зерно. Почалась сівба озимого. Скоро і осінні сльоти навинулись, у полі співають і мокнуть пастушки, що пасуть на цілий день, а між ними і Володько.
А одного ранку хуторян розбудила велика несподіванка. Отуди, як Юхимів хутір, зненацька забовхало, і Матвій означив одразу, що стріляють «з орудій». Бум! Бум! Бум! Ціла баталія розгорнулась, люди стривожені, зацікавлені, скрізь тільки й мови, що про ту стрілянину. Виявилося, що «москалі» розпочали якісь великі, осінні маневри, заговорили про можливість війни, але з ким, ніхто толком не знає, хіба що «з германцем» або «австріяками», хто там у тому тепер розбереться, «казет» ніхто не читає, а так лише «з чуток» люди довідуються і сердяться, що геть-чисто витовчують озимину оті москалі.
Володька це захопило неймовірно, він ризикнув піти геть отуди за ліс на дорогу, що веде з Мизоча до Острога, і там побачив багато москалів, що йшли дорогою пішки, зігнувшись під дощем, мокрі, мов кури, зі своїми рушницями. До-рожиною їхав відділ вершників, на дуже гарних конях, а дороги для них вузькі, деякі вози надто широкі і зовсім не вміщаються у звичайні колії, їхали через поля, де попало — чи там засіяно, чи не засіяно.
— А, то все німець бунтує, — казав на це Матвій, коли вернулися в неділю з церкви. — Але наші як йому наложать — буде знати.
А москалі все йшли та йшли і було їх багато. Ішли на Лебеді, на Остріг, через ліс, через Мартинову долину, на зрубі за отою долиною робили табір, там ночували, клали огні, співали. На другий день Володько вже там був, москалі відійшли, але Володько назбирав досить блискучих гудзиків, консервних бляшанок, ремінців, шнурочків, усе то дуже цінні здобутки і все то поніс додому. Придасться.
Уперто говорили про війну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять ті маневри і такі великі. Бувало, також робили іноді, але такого ще не було, щоб артилерія й кавалерія, і піхота, і всілякі там мости будували і везли ранених.
Але минула осінь, прийшла зима, а війни не було. Почали про те забувати. Життя пішло своєю чергою. На хуторі Матвія будні.
Володько мав іти цієї осені до школи. Батьки над цим говорили і радили і рішили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не такі міцні, щоб міг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за мешкання в Дермані поки що не годиться. Хай учиться дома» а на другу зиму вже напевно дадуть до школи.
Володькові таке ніяк не до смаку, він уже весь був у школі, школа його манила і тягла, мовби магніт.
— Там же ще менші ходять, — з плачем казав матері.
— Їм, дитино, близько, а тобі куди лізти в таку дорогу, хоч, щоб снігом замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались…
Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга і різне інше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов хата. Не ходить навіть на лід, ані до млина, бо все минуле заважало. Зате почав учитися. Василеві книги пішли в рух, тепер уже букварцем одним не обмежишся. Батькова Євангелія також придалася. Стрічка за стрічкою розлущував її зміст, і все те дивувало малого надзвичайно.
Та одного разу в його руки справжні скарби попали. І то випадково. На горищі, як відомо, стоїть ота таємнича, велика матірня скриня. У ній там повно всякої всячини, доступ до неї заборонений і замкнута вона на міцний замок. Як відомо, одного разу Василь усе-таки добрався до неї, і вони разом випили слив'янку, що там завжди хоронилася. Василеві тоді як слід дісталось, але ж то було давно, рани загоїлись, а в скрині, Василь це добре знає, появились нові бутлі слив'янки, і Василь уже віддавна ламає голову, як би туди краще дістатися.
Володька та скриня також дуже живо цікавила і не тому, що там ті бутлі, а зовсім чимсь іншим. Володько знає, що мама переховують там якісь стapi книжки і папери, ніхто не знає, що то за книжки і для чого вони там ховаються але вони там були, і скільки Володько не просив, скількх не молив, щоб йому то показали, мати все мала одну відповідь:
— Як підростеш — дістанеш! — І це все.
Як звичайно, в неділю батьки йдуть до церкви, а лишаються самі діти. І чого тільки тоді не видумується: і куряться цигарки з вати, і перевертається щось у коморі, і чіпається.? все заборонене. А найпаче завжди і завжди добивається до, тієї скрині. Але мати ніколи не лишала ключа від неї, і всі, Василеві намагання туди дістатися були даремні. Та одної неділі якось так сталося, що Василь знайшов біля старої ма-тірньої спідниці дорогоцінного ключа від скрині. Радість була велика, і вони обидва з Володьком негайно подались на горище.
Успіх їх підприємства був надзвичайний, сулії слив'янки і вишняку стояли, мов дві вежі, повні і урочисті, і Василь негайно взявся до їх відкривання, але Володько цим не вдовольняється, він якось не зважає на Василя, а копається далі в скрині, і наслідки його розшуків перевершили всі його сподівання. В його руках опинилася чудова, нова книжка з баским конем на обкладинці, на якому сидить лицар в гостроверхому шоломі і стріляє з лука в якогось бородатого діда, що заліз чогось на велетенського, широчезного дуба і дуже витріщив великі очі. Під тим лицарем Володько негайно вичитав: «Биліна про багатиря Ілью Муромця і Солов'я Разбойніка».
О, як це мусить бути страшенно цікаво! Володько негайно забрав ту книжечку, забув за все інше і поцупотів униз.
І весь той день до самого вечора читав ту книгу. І прочитав її майже половину. І не зважав ані на дрібні літери, ані на чужу мову. Читав і читав, не хотів навіть їсти, забув за все на світі, а як вернулись батьки, заліз на піч і читав далі. Мати спочатку ані не здогадалася, отже, він завжди з тими книжками возиться, але її все-таки дивувало, що він там найшов таке особливе, і вона все питала: