Великдень цього року пізнім видався, до свят зовсім з сівбою закінчили. Та й що там тієї роботи — три-чотири дні і скінчено. Але щось знов напало на того Матвія. Прийде ввечері, сяде за стіл, затисне своїми долонями, що подібні на брили землі, своє обшльогане вітрами червоне лице і щось думає. І хто зна, що він думає. А думає він про свої злидні. Ось іде свято, а в хаті голодно. У хліві одна хвостина і пара малих конят. І як тут жити і з чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зі злиднями, ломай свої кості, а що з того маєш? І приходить на думку Матвієві — чи не кинути все то та йти у світ шукати для себе іншого місця. Землі треба! Простору! Росія ж велика — степи, далечі, землі широкі. І чого тут тиснутись, як у горшку…

А до того, прочув якось Матвій, що десь там в кацапії землі багато і вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити можна. І це спокусило Матвія, думав, думав і одного разу промовив до Насті:

— А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали — га?

— Що, тобі сниться чи що? — каже Настя.

— Не сниться. Он у кацапії, кажуть, земля дешева. Готуй-но мені торбу з хлібом — поїду оглянути.

— Чи ти, бува, з глузду з'їхав? — сіпнулась Настя. — Чи ж би ми покинули наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у світ за очі? І церкву, і рідню, і могили. О, ні! Це вже нізащо. Тут родилась, тут і вмирати хочу! Уже й так виволік нас бозна-куди на безлюддя.

— Дурна ти, бабо… Рідня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з голоду вічно пухнути? А що буде, коли кості мої відмовляться працювати?

— Ай, нагодують! Усе-таки свої є — свої, а не чужа-чужиниця. Ми постаріємось — діти виростуть, а то тільки цей рік такий видався, бо он усе на землю видав, а прийде другий… Ну, як собі хоч, а я присягну тобі, що нікуди в такий світ не піду. Хтозна-що там за люди, може, у них і церкви нема, і мова їх якась така дивна. Не піду!

Що там з бабою про такі речі розважати, думає Матвій, і на цьому розмова їх скінчилася. План свій обдумує далі. Ходив у село, радився з поважними мужиками, шукав спільників в дорогу. Земля та десь аж у Смоленській губернії, десь отуди на північ.

І вже на перший день Великодня, коли скрізь люди святочні ходять, коли без перерви дзвони видзвонюють та цвітуть черешні і все довкруги радіє, Матвій враз заявив, щоб Настя готувала йому харчі на дорогу. І ніяких бурчань! Післязавтра іду і все!

Ціле свято не свято. Настя і сюди, і туди, і сльози, і ахи, і всім оповідає, як то «він» хоче «їх» кудись у світ за очі волокти, але на Матвія це не діє. Грошей нема, але і це не перешкода. Звідти-звідти, щось там за камінь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка, щось позичив, і третього дня Матвій, як слід, по-святочному, одягнувся, назув чоботи, закинув на плечі торбу, палицю в руки, попрощався і почимчикував самий до станції Мизоч пішечком сім верстов. Добре ще, що ту чугунку підвели до тієї Мизоцької цукроварні, все-таки, як не кажіть, вигода, до Озеран п'ятнадцять верстов не треба пішки тріпати…

І залишилась Настя сама. І городу пильнуй, і худобу порай, і за дітьми приглянь, і кури насади, і ціле господарство на оці май. Василь — той усе в школі та школі і толку з нього небагато, а найгірше Насті той город, грядки, цибуля, часник, бурячки і капуста сіянка, і всяка та всячина. Корову — виведе на луг, прив'яже до кілка, і хай там крутиться, а телиця біля неї також там ганяє. Інколи Хведот посидить кілька хвилин, а потім каже, що він «колову пас». Хведотові тепер самому скучно, не виходить у нього так, як то у Володька, не має він думки такої, а як зробить щось, то горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг, улізе в багно і обличчя його не впізнаєш.

А Володько все лежав. Найтяжчі дні минули, ноги помітно гояться, але ходити ще не міг. А тут весна, усе цвіте, все розвивається, усе манить, усе соковите, барвисте, свіже, а Хведот ще прибіжить, і принесе кілька квіток жовтих з болота і оповідає: «Володьку! Насі висні тааак цвітуть!» — і при тому аж очі приплющить, щоб ще краще показати, як ті вишні цвітуть.

Володькові страх надвір хочеться, йому тепер гірше лежати, ніж раніш, коли все боліло. А інколи мати винесе його з постіллю надвір, і тоді він лежачи спостерігає, як ластівки літають, як бджілки десь там гудуть, як рокоче на стрісі лелека, як шпориш з землі витикається і застеляє подвір'я… Лежав безпорадно, заздростив здоровим людям, що ходять, що бігають… Над ним глибоке, чисте, синє, ласкаве небо, інколи по ньому білі ковтуни хмарин пливуть повільно із заходу на схід, іноді знов летять двоє лелек, або знов десь високо під синім склепінням тягнуться довгим ключем дикі гуси, що звучно і лагідно курличуть… А потім вечором цілою долиною розлягаються жаб'ячі скреготи. Все, здається, там кричить, навіть дерева, навіть сама земля.

І коли так Матвія не було дома, почали навідувати Настю рідні з Дерманя. То, диви, несподівано появляється дід Уліян, приносить за пазухою якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тітка Зінька. Бували і Василь дядьків зі Запорожжя, і тітчина Катерина. Василь і Катерина найбільша радість для Володька. Василь дуже любив Володька, пестив його як тільки міг, а як почув, що він хворіє, то завжди щось йому принесе. Раз булку, раз якихсь цукорків, раз ще чогось, що робило Володькові приємність. А тітчина

Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало інакшим. І співи, і танці, і жарти, а що вже того Володька напестила — страх один. Сяде ото біля нього і починає щось оповідати про Залужжя, про своїх знайомих. Розмовляє з ним, ніби він великий, ніби він їй рівня…

— О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бігати, прийдеш до нас. А як виростеш… Хмм! Отакий великий, як твій батько, отакий дужий будеш… А гарний, гарний! А дівчата бігатимуть за тобою! Ах, Володьку, мій ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?

— Ні, — зовсім тихо, соромливо вимовляє Володько.

— О, ні! О, ні! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! — і цілувала Володька у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володькові соромно і разом так радісно, так приємно, що анітрохи не відчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що хотілось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як відважувався, обіймав Катерину за шию, цілував її, а очі при тому загорялися і були такі сині, як і небо.

На Проводи Настя не пішла мертвих відвідати, не було на кого «отого гниляка» покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна, сумно, здалека видно гору, що на ній могилки, там тепер видимо-невидимо люду, і все то бавиться, веселиться — живі і мертві разом, співають «Христос Воскрес» разом з «чарочкою медовою». Богу дякувати, Зінька навинулась надвечір і все, як там було, оповіла, казала, що цього року люду було, як того маку, і куми, і свати, і сусіди, і навіть Домаха з Півча. Володькова хресна мати була, «їх» шукала, не знайшла і ось передала Володькові дві крашанки та п'ятака. Володько був дуже втішений, що мати хрещена про нього пам'ятає, а йому здавалось, що його так зовсім люди забули. Шкода, шкода, що Насті не було на Проводах, велика шкода!

А на Юрія, у вівторок раненько, вернувся Матвій. А що тобі невиспаний, а замучений, а брудний. Зі станції знов тьомбав пішки від півночі, торбу порожню зачовгану викинув надвір — «щоб висмерділась». І чи їв що, чи не їв — одразу спати завалився.

Зрання Василь ходив до церкви і пустив між ріднею чутку, що батько з кацапщини вернувся. І як наїхало гостей…! Єлисей з дядиною, і дід Уліян, і його син Володьків хресний батько Макар, і залужці обоє. А що в такий час не годиться їхати в гості з порожніми руками, то кожне щось привезло. Знайшли і півока горілки, і запіканки, і настоянки. Тітка Зінька і за макітру вареників, і за гладишку сметани не забула.

Розбудили Матвія. Бідака мусів зволікатися, продирати заспані бали, митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, і в хаті, і надворі, всі хочуть на жито… А жита цього року вже он як виросли, скоро в палки будуть вбиватися. «Як на Стрітення, кажуть, півень під порогом нап'ється, то на Юрія віл напасеться». А цього року дійсно на Стрітення не тільки півень, а й віл міг напитися, така була тоді одлига. А тепер ось жито, справді, по коліна. А гарно, а гоже, а зелено… На жито!