І вони зустрілись. Наталка була бліда, худа… Очі її ще збільшились. Здавалось, вона самі очі, як це часом малюють на образах святих. Вона намагалась усміхнутися. Від хвилювання бракувало їй слів. Вона підійшла до нього зовсім близько, дивилася в вічі й обома руками гладила його плечі. Це було в хаті при Насті, але вона не звертала на нікого уваги. Володько намагався бути веселий, та це йому не виходило.

— Що тобі сталося, Наталко? — питав. Вона не відрив, від нього очей і мовчки знизувала плечима, що значило знаю».

— Болить тебе що? — питав він знов. Вона, заперечую хитала головою. Він не знав, що її більш питати.

— А ти за мене згадував? — запитала вона. Це були перші її слова.

— Чи згадував? Певно! Завжди! Хотів тебе бачити… Але ти ж знаєш, як воно є? Ну, от… Але скажи: що тобі? Болить що?

Вона знов заперечила похитом голови.

— Нічого. Я буду здорова. Я вже починаю їсти. Була в лікаря, а той сказав: все буде добре. Мене боліли груди… Але все тяжке минуло, — закінчила вона. Цим ніби хотіла змінити розмову. Дивилася на нього своїми великими очима, в їх бездонній глибині світилася радість, щастя, кохання. Було це справжнє кохання. Те, що чарує… Те, що в'яже й манить… Те, що опановує й полонить, володіє над душами і серцями. Володько, вже трохи збайдужілий, торкнувся знов його променів і відчув, що знов є такий, як був. Він любить її, хотів би взяти її в обійми й нести кудись з собою. «Моя ти, люба, мила, хороша, добра!..» — кричала його захоплена істота. «Ти, що так полюбила… Що так віддалася… що так зріклася всього, крім мене…» Він посадив її на лаву, взяв її руку й підніс до своїх уст. Вона злякалася…

— Ні, ні, ні… Так не треба, — швидко заговорила вона. — Я ж не попадя… Я проста дівчина… Ти ж знаєш мене…

Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й відчула, що він її не забув. Повіки його очей здригалися. Самі очі горіли тим, що було в них колись. На щоках цвів рум'янець…

— Сьогодні я знову щаслива, — казала вона по часі. — А думала, що вже так догорю… Жила… Ах, як це сказати… Володю? Чи повіриш? Як ти відійшов… Чи маю тобі казати?

— Ну, ну.

— Я собі подумала: більше життя не може мені дати. Я все дістала. І тоді мені не захотілось жити… Все одно… Ні що… Я зробилась, як не своя. От так іду, а землі не бачу Здавалось мені, що лечу… Нічого не бачила… Навіть людей… Бог мені свідок, що правду кажу… Я ходила по полях… Руки ні до чого не піднімалися, а тут до мене з весіллям… Дайте мені спокій! Я не хочу! Відчепіться! Я ледве живу на світі. «Він» прийшов, а я йому кажу: «Іване! бачиш сам. Ліпше зречись мене. Я тебе не люблю». Потім… мати, батько… Ілько. Ет… Я лягла і… Я… — вона не знаходила висловів. Ціла її істота хотіла говорити, тільки не ставало слів. Володько чув її й без слів. — Я не була хвора… Я тільки ниділа. Мене не брала їжа, і я навмисне не силувала себе. У мене з'явився кашель… Мені кажуть: іди до лікаря, а я навіть не могла думати за лікування. Мати були сердиті, а потім і вони зм'якли… Привели Палажку, а та подивилась і каже: вона не хворіє, а в'яне. Так і сказала… Це мене. Господи, як здивувало…

Хвилина мовчанки. Потім вона дивиться й ніби сама собі не вірить:

— Невже це ти? — помацала його цілими долонями. — Все думаю, що це мені сниться… Мені не раз ти снився. Раз, чуєш… — і вона присунулась трохи ближче. Голос її став інтимніший. — Сниться мені, що я вийшла в поле за черешні… Сонце таке… Жита… А між житами дорожина… Тільки не та, що йде до двора, а якась інша… Йде десь туди, до діброви… Така довга, довга… А навкруги жита… Я, знаєш, іду й зустрічаю… тебе… — Вона подивилась йому в вічі, так ніби ще тішилася своїм сном. — Ти тоді був у тюрмі, а я лежала. Від того дня мені полегшало…

Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хаті стало тихо. До того в лампі вигоряє нафта, і її світло починає поволі згасати.

— Треба йти, — майже пошепки говорить Володько.

— Чого. Сиди.

Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:

— То нічого… А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селі. Ще не можу… А ти прийдеш? — повторила вона… — Прийди. Скорше. Я буду чекати… На наших не дивись. З Ільком я не говорю. Я в нього все одно не буду.

Вона провела його в сіни, потім до порога, далі на двір, хотіла ще далі, але він не пустив.

— Змерзнеш… Вернися…

Але вона тримала його обома руками…

— А ти трошки мене обійми, і я не змерзну… Ну, от… Боже мій, Боже мій!.. — І вона урвала слова. Він горнув її до себе щиро, обережно. Вона тулилася ціла, мовчки, з запертим диханням, підсилена й одночасно непевна.

Ніч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане великими зорями. Густі обриси дерев закривали обрії, робили затишок і творили спокійний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось спалахнути ще небувалою пожежою.

Після того Володько мав добрий настрій, І дні були гарні. Світило сонце, гинув не тільки сніг, а й лід. Місцями земля, протряхала й сіріла. Горобці радісно цвірінькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Півні виводили свої родини на городи, високо піднімали горді, оздоблені голови й дивилися, чи все кругом в порядку. Час від часу вони уважали за потрібне затріпати крилами, витягнути шию й голосно на цілу околицю затягнути своє «кукуріку». Це для того, щоб і сусід його чув і заздрив йому… А заспівавши, довго вслухались, чи не почують гідної відповіді, й при тому кидали оком на всі боки та похитували «коралями»…

Люди почали ходити говіти. Ті, що мали більше часу, й побожніші не бажали тягнути сповіді до останнього тижня. Йшли «до запису», чекали своєї черги й кожного вечора слухали вечірню… Настя також говіла. Потім буде тіснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого критого чорним сукном кожуха-бекешу і йшла до церкви. Сповідав молодий піп, що заступав хворого о. Клавдія.

Матвій все вів своє господарство. Як добрий капітан корабля, так і він не покладав ні на кого надії, а вів сам свій корабель. Він думав за те й за інше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, він ішов кожний день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись ні на болі, ні удари, що сипались на його стару голову. Він ішов спокійно, певно й рівно. Хай там що робиться, а він тут на своєму… господар і пан. Його око завжди дивиться за господарською машиною й тільки помітить маленьку перешкоду — він іде, торкається вправною рукою й усуває її.

А Володько, крім читальні, куди кожного вечора ходив, зайнявся писанням. Що він писав? Хто може сказати. Пише. Папір, чорнило, перо… Щось там, на краєчку стола сидить і пише. Чи є хто в хаті, чи нема, найкраще ввечері. Ні батько, ні мати, ні тим більше Хведот не питали, що то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав. Хай, зрештою, пише. Іноді він пише від самого ранку… Прилипне до того столу й не відірвеш. Аж вечором якось встане — червоний, майже п'яний, нічого не говорить, їсть, що дадуть, і відходить…

— Ах, Боже, Боже… — таке зітхання виривається в Насті і, коли вона в церкві, вона дуже довго молиться за сина. Так так… Дуже довго… Вона так за нього боїться, бо ж… Господі Та ж що з нього вийде? У цілому селі нема такого. І то власний син… Мати Божа, з тим чорним, скорботним обличчям! Охорони його й поведи по добрій дорозі Хай не зійде на безпуття. Мати Господа мого, — благаю тебе я, грішна й недостойна!..

Молитва матері мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув її… Мати… Вона вкладає в молитву огонь своєї могутньої любові, краплини крові свого серця, свої гарячі сльози, цілу, як є, себе… Нема більшої істини, як та, що вложена в слово Мати, з якої відходить навкруги все, обняте життям.

Одного дня Володько захотів до міста. А чого? Іду і вже… Він потребує на пошту… А що дорога розбита, що грязюка по коліна й що дома нема зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в своїх хустинках, де хороняться вузлики з грошима… Потім дав синові відчепного півзлотка. Син подивився, взяв, але не сказав нічого. Він переконаний, що це йому мало, а хто йому дасть ті десять чи кілька грошів, що будуть йому бракувати. Але казати щось батькові нема відваги. Батько за нього вже стільки наплатився, що йому прикро.