Рей БРЕДБЕРІ

СМЕРТЬ — ДІЛО САМОТНЄ

«Всесвіт» 1988, № 9-11

перекладено за виданням:

Ray Bradbury. Death Is a Lonely Business. — Grafton Books, London, 1986.

© Ray Bradbury 1985. By arrangement with Marsh & Sheil Ltd., London.

З англійської переклав Володимир МИТРОФАНОВ[1]

Рей Бредбері

Рей Дуглас Бредбері (нар. 1920 р.) — один з найширше відомих сьогодні у світі американських письменників, автор близько 800 літературних творів мало не всіх існуючих жанрів: оповідань, романів, повістей, віршів, есе, п'єс для театру й радіо, кіно- й телесценаріїв, лібретто опер і мюзиклів. У його творчості органічно поєднуються фантастика й реалізм, казка й достеменний факт, ностальгія за минулими літами й допитливий погляд у майбутнє, — і це надає кожному творові письменника своєрідного, неповторного звучання. І, мабуть, недарма критики й на батьківщині Бредбері, і поза нею з рідкісною одностайністю вважають його унікальним явищем у сучасній американській літературі.

Ще в дванадцять років, живучи з батьками в тихому провінційному містечку Вокігені, штат Іллінойс, що згодом буде змальоване не в одному творі письменника як незабутній Грінтаун (Зелене місто), майбутній «фантаст № 1» починає писати оповідання про далеку, загадкову планету Марс. Не згасає це попервах дитяче захоплення й надалі, після того, як батько в пошуках заробітку переїздить із сім'єю до Каліфорнії, і там, на околиці величезного Лос-Анджелеса, зовсім недалеко від уславлених голлівудських «фабрик мрій», юний Бредбері закінчує середню школу, але, не маючи змоги вчитися далі й мусячи заробляти на життя продажем газет, він ні на день не полишає своїх літературних спроб. І водночас систематично відвідує бібліотеку, де жадібно всотує знання і стає в такий спосіб енциклопедично освіченою людиною (сам письменник напівжартома називає себе «бібліотечним випускником»).

Наполеглива праця зрештою дає свої наслідки: на початку 40-х років поодинокі оповідання Бредбері починають з'являтися друком, спершу в невеликих місцевих журналах, а там і в престижних виданнях, і в 1947 р. виходить перша збірка «Темний карнавал», яка, проте, не приносить авторові ні успіху, ні статків. Справжній успіх приходить до Бредбері, коли з'являються «Марсіанські хроніки», цей, за його словами, «негаданий роман», скомпонований з окремих оповідань про Марс і марсіан. (Цей твір, як і ряд оповідань письменника, вперше в Радянському Союзі опубліковано в журналі «Всесвіт» — 1962, № 5.)

Ім'я Бредбері стає відомим, і ось уже одна за одною виходять його нові книжки оповідань: «Ілюстрована людина» (1951), «Золоті яблука сонця» (1953), «Жовтневий край» (1956), «Ліки від меланхолії» (1959), «Машини радості» (1964), «Про тіло електричне я співаю» (1969), «Далеко за північ» (1976). А між ними, ще в 50-х роках, з'являються і твори «великої прози», що принесли авторові світове визнання: фантастична антиутопія «451° за Фаренгейтом» (з неї почалося знайомство радянського читача з творчістю Бредбері) і автобіографічна повість «Кульбабове вино».

І в цих, і в інших творах Бредбері майже незмінно присутня тема, що червоною ниткою проходить крізь усю його творчість, — гуманістична тема боротьби Добра із Злом, Світла з Мороком. Особливо виразно прозвучала вона в написаній у похмурі, ганебні для Америки роки маккартистської реакції повісті «451° за Фаренгейтом». Трохи в іншому, казково-алегоричному аспекті виникає ця ж таки тема в повісті «Щось лихе до нас іде» (1962), а в новому романі «Смерть — діло самотнє» (1986) вона вкладена в досить несподівану для Бредбері детективну форму, хоч, по суті, цей твір має виразний автобіографічний характер і певною мірою продовжує лінію «Кульбабового вина».

«Смерть — діло самотнє» — чи не найбільш ексцентричний з відомих нам творів Рея Бредбері. Ексцентричний його сюжет, ексцентричні персонажі, більшість яких — самотні неприкаяні диваки, що не знайшли свого місця в «найдемократичнішій країні світу», де проста людина — ніхто. Разом з тим це твір, як уже зазначено, великою мірою автобіографічний, сказати б, такий собі ліричний спомин автора про свою письменницьку молодість і про давніх друзів. Бредбері сам визнав це в одному з недавніх інтерв'ю і наголосив: «Мою нову книжку, як і всі мої твори, робить дійовою „мистецтво повороту“, мистецтво змінити тему розмови, відвернути увагу читача на щось інше. В ній важлива не основна інтрига, а те, що час від часу я відходжу від сюжету й кажу читачеві: ось мої відчуття, спробуй і ти це відчути». А говорячи в іншому інтерв'ю про свою творчість узагалі, він ніби підсумовує: «Я передаю людям свою любов до життя. Я навчаю їх усвідомлювати: ось що означає любов. Починаєш з малого, а збуджуєш у людях дуже високі почуття».

Пропонуючи читачам новий твір видатного письменника-гуманіста, редакція складає щиру подяку авторові за надане «Всесвіту» право першої публікації роману в Радянському Союзі.

СМЕРТЬ — ДІЛО САМОТНЄ

В ті давні дні наша каліфорнійська Венеція мала багато чого до послуг людей, схильних удаватися в зажуру. Майже щовечора містечко повивав туман, від прибережних нафтових свердловин линув стугін машинерії, а коли знімався вітер, тужно виспівуючи на пустирищах та безлюдних вулицях, у шибки із сичанням мело піском.

То були дні, коли прогулянковий поміст у Венеції занепадав і осідав у море, і там-таки можна було побачити схожу на кістяк величезного динозавра естакаду «Крутих гірок», яку заливало хвилями припливу.

У кінці одного довгого каналу ви могли натрапити на старі циркові фургони з клітками, не знати вже й коли скинуті у воду, і, придивившись до них опівночі, побачити, що там точиться своє життя: з припливом у клітках з'являлась риба та раки, і здавалося, що загинути отак від іржі приречені цирки всіх часів.

А ще був гримкий і навальний, як гірська лавина, великий червоний трамвай, який щопівгодини мчав до моря, а опівночі востаннє виписував коло на розвороті, сиплючи іскрами з високих дротів, і гнав назад з таким стогоном, з яким, мабуть, перевертаються мерці в домовинах, — наче й самі трамвайні вагони, й самотні вагоноводи, що, погойдуючись у своїх кабінах, правили ними, вже знали: наступного року їх тут не буде — колію заллють асфальтом, а високе павутиння дротів змотають на величезні котушки й повезуть геть.

І ото тоді, в одне з тих самотніх літ, коли не пересідалися тумани й не вщухало жалісливе квиління вітру, якось, їдучи пізнього вечора під гуркіт громовиць старим червоним трамваєм, я, сам того не відаючи, зіткнувся з повірником Смерті.

Надворі дощило, я сидів з книжкою в руках на котрійсь із задніх лав старезного вагона, що з гуркотом і стогоном мчав від одної безлюдної, всіяної конфетті зужитих квитків зупинки до іншої. Тільки я, та великий рипучий дерев'яний вагон, та вагоновод попереду, що орудував мідною рукояткою швидкості, попускав гальма і, коли треба, давав різкий сигнал.

Та ще чоловік у проході позад мене, що якимсь чином з'явився у вагоні, а я того й не помітив.

Зрештою я відчув його присутність, бо він усе хитався та хитався з боку в бік, уже довгенько стоячи там, так наче не знав, де сісти: перед ним було сорок вільних місць і належало спинити вибір на одному, а це серед такої опівнічної пустки річ нелегка. Та кінець кінцем я почув, як чоловік сів, і зрозумів, що він просто позаду, бо на мене війнуло його духом, як ото віє від берега духом припливу. Від нього тхнуло заношеним одягом, а ще дужче — надміром спиртного, випитого за короткий час.