— Я не заважав вам. Я навіть привітав вас.

— Мені це невідомо.

— Принаймні про себе.

— В наш час треба виступати уявки, пане бургомістре. Його величність сам сказав: хто не зі мною, той проти мене! Хай наші громадяни, нарешті, прокинуться від свого сну і самі візьмуться за боротьбу проти крамольних елементів.

Тут доктор Шеффельвейс опустив очі. Тим величніше випростався Дідеріх.

— Та де ж бургомістр? — спитав він, і його запитання лунало в грізній тиші доти, поки доктор Шеффельвейс не наважився підвести на нього очі. Заговорити він не зміг; Дідеріхове обличчя — блискучий погляд, надуті щоки і світле, настовбурчене волосся — відібрало йому мову. «З одного боку, з другого боку», — розгублено і гарячково думав він, не відводячи моргаючих очей від цього речника нової молоді, яка знає, чого вона хоче, — речника прийдешніх суворих часів!

Дідеріх, опустивши кутки губ, приймав цю данину подиву. Він тішився однією з тих хвилин, коли переростав самого себе і діяв від імені іншого, когось вищого. Дідеріх був нижчий на зріст від бургомістра, але дивився на нього згори вниз, наче з трону.

— Незабаром у нас вибори до магістрату, тут усе залежить від вас, — зичливо і коротко зауважив він. — Процес Лауера створив злам у громадській думці. Ці люди бояться мене. Хто хоче допомогти мені — ласкаво прошу, хто ж заважає мені…

Доктор Шеффельвейс не дочекався кінця цього речення.

— Я цілком з вами згоден, — поквапливо зашепотів він. — Букових друзів більше обирати не слід.

— Це у ваших власних інтересах. Недобромисні елементи підкопуються під ваше добре ім’я, пане бургомістре! Що буде з вами, якщо добромисні не повстануть проти огидних наклепів?

Запала тиша, доктор Шеффельвейс весь тремтів; потім Дідеріх підбадьорливо повторив:

— Це залежить тільки від вас.

Бургомістр пробурмотів:

— Я не маю сумніву щодо вашої енергії та шляхетних поглядів…

— Моїх вельми шляхетних поглядів!

— Певна річ… Але в політиці ви гаряча голова, мій молодий друже. Місто ще не дозріло для вас. Як ви усправуєтеся з ним?

Замість того щоб відповісти, Дідеріх раптом ступив крок назад і низько вклонився. В дверях стояв Вульков.

Плавно погойдуючи животом, він підійшов до них, поклав свою чорну лапу на плече доктора Шеффельвейса і грізним голосом сказав:

— Ну, бургомістрику, чому в такій самотності? Ваші радники вигнали вас?

Доктор Шеффельвейс у відповідь тихо захихотів. А Дідеріх стурбовано озирнувся на двері зали, які були ще відчинені. Він став перед Вульковим так, щоб президента не можна було побачити звідти, і сказав йому пошепки кілька слів, внаслідок чого той відвернувся і привів до ладу свій туалет. Потім він сказав Дідеріхові:

— А ви справді дуже корисна людина, докторчику.

Дідеріх утішено всміхнувся.

— Я щасливий, що заслужив ваше схвалення, пане президенте.

Вульков зичливо зауважив:

— Ви, звичайно, можете знадобитися і в інших справах. Ми ще поговоримо про це.

Він витяг шию, наблизив до Дідеріха своє веснянкувате вилицювате обличчя і доти витріщав на нього свої вузенькі монгольські очі, в яких світилася несамовита, підступна жорстокість, поки Дідеріх не засопів. Такий наслідок, очевидно, задовольнив Вулькова. Він розчесав перед люстром бороду, але відразу ж знову зім’яв її на шемізетці, бо тримав голову, як бик, і сказав:

— Ходімо! Ця нудота, певно, вже почалася?

І в супроводі Дідеріха з одного боку і бургомістра з другого приготувався відвернути увагу від вистави своєю поважною персоною. Але тут з буфету почувся тихий голос:

— Ах, господи, Оттохен!

— А-а, от і вона, — пробурмотів Вульков і пішов назустріч своїй дружині. — Я так і думав: коли до діла дійде, вона злякається. Більше кавалерійської відваги, дорога Фрідо!

— Ах, господи, Оттохен, я так боюся, так боюся! — І, звернувшись до супутників Вулькова, вона швидко, хоч і з тремтінням у голосі, забелькотіла: — Я знаю, треба було б іти на битву з радіснішим серцем.

— Особливо тоді, — кмітливо сказав Дідеріх, — коли вона виграна заздалегідь. — І він по-рицарському вклонився. Пані фон Вульков торкнулась його віялом.

— Доктор Геслінг розважав мене тут під час першої дії. Він любить і розуміє красу, навіть може давати корисні поради.

— Я це зауважив, — сказав Вульков і, поки Дідеріх вдячно вклонявся то йому, то його дружині, додав: — Лишімося краще в буфеті.

— Такий був і мій план битви, — базікала пані фон Вульков. — Тим паче, що тут, виявляється, є невеличкі двері до зали. Таким чином, можна здаля від подій тішитися повною самотністю, якої я так потребую, і все ж таки бути в курсі справ.

— Бургомістрику, — сказав, прицмокнувши язиком, Вульков, — ви б замовили салату з омарів. — Він потягнув доктора Шеффельвейса за вухо і додав: — У справі з міською біржею праці магістрат знову відіграв жалюгідну роль.

Бургомістр покірно їв і покірно слухав, тимчасом як Дідеріх поруч з пані фон Вульков стежив за тим, що діялося на сцені. Там Магда Геслінг брала урок музики, і вчитель, темнокучерявий віртуоз, пристрасно цілував її, що вона, очевидно, приймала не без прихильності. «Добре, що Кінаст цього не бачить», — подумав Дідеріх, але відчув, що ображений і за себе самого. Він зауважив:

— Ви не вважаєте, пані графине, що вчитель музики грає занадто натуралістично?

Пані фон Вульков здивовано відповіла:

— Це входило в мої наміри.

— Я лише хотів сказати… — непевно почав Дідеріх і злякався, бо в дверях на сцені з’явилася чи то пані Геслінг, чи то якась інша дама, схожа на неї. Звідкись узялася й Еммі, і парочку застукали на гарячому, знявся крик і плач.

Тим голосніше заговорив Вульков:

— Ні, бургомістрику. За старого Бука ви цього разу не сховаєтеся. Хай він протягнув проект про міську біржу праці, але здійснення його — це вже ваших рук справа.

Доктор Шеффельвейс хотів щось сказати, але Магда закричала, що вона й гадки не має виходити заміж за вчителя, з нього досить і покоївки.

Авторка зауважила:

— Вона повинна вимовляти це ще вульгарніше. Вони ж парвеню[7].

І Дідеріх співчутливо посміхнувся, хоч був дуже збентежений подібними порядками в домі, такому схожому на його власний. Душею він був на боці Еммі, яка заявила, що із скандалом треба зразу ж покінчити, і покликала покоївку. Але коли дівчина ввійшла — тьху, чорт! — виявилося, що це була таємна графиня. В тиші, спричиненій її виводом, пролунав бас Вулькова:

— Відчепіться від мене з вашими дурощами про соціальні обов’язки. Руйнувати сільське господарство, на вашу думку, соціально?

В публіці багато хто обернувся; авторка перелякано зашепотіла:

— Оттохен, бога ради!

— Що сталося? — Він підійшов до дверей. — Ану, хай спробують освистати!

Ніхто не свистав. Він знову звернувся до бургомістра:

— Вашими біржами праці ви віднімаєте робітників у нас, поміщиків Східної Пруссії, це безперечно. Далі: в цих біржах є навіть представники робітників, — але ж ви посередничаєте й для сільського господарства. До чого ж це призведе? До об’єднання сільських робітників. От бачите, бургомістрику? — Його лапа опустилася на податливе плече доктора Шеффельвейса. — Ми викриємо ваші таємні наміри. Нічого у вас не вийде!

На сцені небога Вулькова говорила, в публіку, бо фабрикантова родина не повинна була нічого чути.

— Як? Мені, графовій дочці, вийти заміж за вчителя музики? На це я не пристаю. Ці люди обіцяють мені посаг, але хай інші принижуються заради грошей. Я ж знаю, до чого мене зобов’язує моє благородне походження!

Залунали оплески. Пані Гарніш і пані Тіц утирали сльози, викликані благородством душі графині. Та в обох сльози потекли знову, коли небога сказала:

— Але — о горе! — де я, звичайна служниця, знайду собі чоловіка такого ж високого роду?

Бургомістр, певно, наважився щось заперечити, бо Вульков загримів:

— Я не хочу мати збитки заради того, щоб було менше безробітних! Мої гроші — це мої гроші!