— К сожалєнію, ми винуждєни і вас обєзоружіть, — сказав я, звільняючи його кобуру від кілограмового тягаря (саме стільки важить парабелум з усіма набоями). — І докумєнтікі пожалоста.

«Черговий по станції» виявився доволі кмітливим, хоча зовні мені не сподобався. Людям, у яких щелепи ширші за лоба, я ніколи не довіряв.

— Пачєму мєня нікто нє прєдупрєділ? — око чекістакумедно сіпнулося. Спершу навіть здалося, що він, сучий син, мені підморгує.

— Ето строжайшая тайна. Нікто нє должен засомневаться в подлінності нашей банди. Ви мєня понялі?

— Кажется, да.

— Тогда слушайте меня внимательно.

Щоб усе було схоже на правду, я наставив на нього наган і наказав покликати начальника станції та касира з усіма грішми, що є в касі. Його око знов кумедно сіпнулося, але сучий син прочинив двері й гукнув:

— Лєдяєв! Капула! Ка мнє!

До кімнати вони вкотилися разом і, вгледівши «бандита» з наганом, усе зрозуміли. Касир Капула швидко приніс брезентову торбу із грішми.

— Ви можете дать нам распіску в том, што забралі дєньгі? — раптом спитав чекіст.

— Канешно, — сказав я. — Дайте карандаш і бумагу.

Я зробив це з великою радістю. Письмово засвідчив, що касу реквізував сотник Завірюха, оскільки серед шкурників гроші ходять і на тому світі.

Прочитавши розписку, чекіст подивився на мене, як пес на висівки.

— Ви что, іздєваєтєсь?

— Пожалуй, да, — сказав я і, діставши з піхов австрійський тесак, різонув по телефонних дротах.

— Ви настаящій бандіт, — «підморгнув» мені сучий син.

— А ти сумнівався? — Я увігнав тесака йому в ліву нагрудну кишеню. Він незграбно сповз зі стільця на підлогу.

Начальник станції і касир підняли руки.

— Службовців ми не чіпаємо, — пояснив я. — Якщо не показуватимете носа надвір, то будете живі.

А надворі все відбувалося швидко і злагоджено: козаки не лише роззброїли охорону й міліцію, але встигли вже всіх роздягнути і, як овець, загнати до пристанційної комори із заґратованими віконцями. Зробили це без жодного пострілу. Під стіною залишився в калюжі крові командир охоронного відділу, який «не понял» наказу Вовкулаки.

Прихопивши дещо з речей та провізії, ми лісом відійшли під Нову Осоту. Тут, як у кращі часи, я вишикував загін й оголосив подяку «за взяття станції Фундукліївки». Козаки збадьорилися, та невдовзі розгорілася й суперечка. Біжу не міг змиритися з тим, що ми не винищили охорону станції. Після смерті брата ним трусила жадоба помсти. Його підтримали Ладим і Невіруючий Хома.

— Хлопці, — сказав я. — Тепер інша війна. Відвага не повинна впиватися тільки кров'ю.

Ладим, ніби нічого не чуючи, поволі затяг:

Ой, що ж бо то за ворон,

Що він за один,

Що згукує товариство

У той лісок Лебедин…

Коли я вперше почув од Ладима цю пісню, то був певен, що він її придумав сам. Аж ні — Ладим сказав, що цій пісні вже сотні, може, й тисяча літ. І ось виходило так, що хтось через сторіччя підказував мені, як діяти далі. Іди до Лебединського лісу, наказував він. Незабаром жнива — і більшовики знову попруть грабувати селян. Іди і перешкоджай їм як тільки можеш.

Ладим знав, що і для кого співає.'Тому він ніколи не доспівував цю пісню до кінця. Бо те, про що там співалося далі, відбулося сотні, а може, й тисячу років тому:

Гей, поховали пана отамана

В сиру землю глибоко…

Незабаром ми вже були в Лебединському Мсі. У липні — серпні згоріли канцелярії не одного волвиконкому, де складалися списки про податкову повинність. Як ото волос на голові, так було пораховано й кожен колосок селянина, над душею якого і далі стояв червономордий продзагонівець. Тому, як тільки випадала нагода, ми охоче навчали цих упирів замість хліба їсти святу земельку. Один тільки Ладим вишив на своєму шлику сім червоних хрестиків. Але й нам ставало тісно в лісах.

Ударні групи ганяли нас з місця на місце. Вислизати з облав ставало дедалі важче. Іноді рятувалися лише Божою поміччю.

З

Того серпневого надвечір'я ніщо не віщувало біди.

Вони трійкою — Ворон, Вовкулака і «дикий» Гриць — переїжджали греблю над ставом, що лежав у широкій улоговині неподалік села Кримки. Було так тихо й спокійно, що Вовкулака запропонував скупатися. Він давно розхристав на собі білий міліцейський кітель (подарунок «бабусі Фундукліївки») і справді був не від того, щоб освіжитись у ставочку після цілоденного «патруулювання доріг». Ворон ще не встиг йому заперечити, як по той бік луговини, за ставом, у невеличкому переліску заіржав кінь. Услід за тим іржанням бахнули постріли, і з-за дерев один за одним почали вискакувати вершники. Їх було не менше, як два десятки.

Ворон, не довго думаючи, збив з карабіна переднього, однак вони з диким гиком мчали вперед. Не було іншої ради, як утікати. Ворон, Вовкулака і Гриць погнали в бік лісу, до якого було з півтори версти. Вихопившись з улоговини нагору, вони вже бачили його темну стіну. Але переслідувачі не відставали. Їхнє галайкання ставало чимраз голоснішим, постріли ближчали.

Коли до лісу зоставалося кроків із двісті (леле, таке вже було!), раптом полетіла сторчма Вовкулачина Тася. Куля влучила їй у білу «панчішку», й Тася так упала з розгону, що з моторошним іржанням ще довго сунулася по траві, а Вовкулака, вилетівши із сідла, котився поперед неї.

Ворон різко зупинив Мудея, аж той став дибки. Далі все відбулося, мов у страшному сні, коли не можна ні в що втрутитися і нічого змінити. Вовкулака схопився на ноги, випростався і, знетямлений, повернувся лицем до ворога. Ворон побачив, як на його білому міліцейському кітелі — якраз між лопатками — розпливається червона пляма. Куля, влучивши в груди, вийшла навиліт. Вовкулака, заточившись, ухопився за високий малиновий будяк. Затис у жмені гостре колюччя, та болю вже не відчув. Він упав навзнак з малиновою квіткою у руці.

Це був той випадок, коли немає змоги винести товариша з поля смерті. Вершники миготіли так близько, що, якби не граната, шансу на втечу не було б. Оглушивши передніх, Ворон пустив Мудея навскач.

Гриць уже чекав його на узліссі, ще трохи — й отаман сховається за деревами. «Червінці» знали, що в лісі їм козаків не дістати, тому всі разом, мов по команді, спішилися й відкрили вогонь «із коліна». Куля Ворона таки зачепила — черкнувши по чолі, здерла шкіру до кістки. Та він уже був у безпеці.

— Пане отамане… — почув зляканий голос Гриця. — Ви живі?

— А ти як думаєш?

— У вас кров на лиці.

— Не бійся, — сказав Ворон. — Я твердоголовий.

Він одірвав від парусинової сорочки рукав, витер ним рану, обличчя, а тоді перев'язав собі голову. Зробив це так спритно, ніби обмотувався рукавом щодня. Прислухався: чи не чути погоні? Та почув лише тихе схлипування.

— Грицю, ти що?

— Нема Вовкулаки…

— Нема.

— Нема нашого бунчужного… Як тепер нам без нього? Він же був… був душею… "

Гриць згадав, як Вовкулака цілував прапора, якого він, «дикий» Гриць, зберігав у Холодному Яру, і ще дужче розплакався.

— Плач, козаче, — сказав отаман, ковтаючи солоний клубок. — Плач, не соромся.

У лісі швидко темніло. Ворон сидів під деревом і курив уже третю цигарку.

— Чого ми ждемо? — спитав Гриць.

— Побачиш.

Гриць зрозумів. Вони підождали, поки всядеться ніч, а тоді тихо вибралися на узлісся. Над полем було світліше. «Червінці», видно, давно потрюхикали святкувати перемогу.

На тому місці щось ніби чорніло — схоже, там лежав убитий кінь, однак у Ворона з'явилася легенька надія: а раптом? Він залишив Гриця на узліску, а сам поїхав у поле. Ні, Вовкулаку забрали. За вбитого лісовика їм належала винагорода. А кінських трупів було два — того скакуна, що наскочив на Воронову «кукурудзу», і…