2. Принимая во внимание, что атаманы будут прибывать в сопровождении отборных казаков-бандитов, нами совместно с военным Командованием приняты соответствующие меры. Так, для успешного проведения операции на место выехали: Заместитель Полномочного представителя тов. Фриновский и Начальник 3 Отделения тов. Николаев с группой в 20 человек ответственных работников и усиленным отрядом красноармейцев.

Следовательно, есть все основания надеяться на успешный исход операции, которую мы недвусмысленно назвали "Заповит"».

Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 вересня 1922 року:

«Вчера, согласно нашей разработке, была проведена успешная операция «Заповит» по захвату главарей петлюровских банд, прибывших в Звенигородку на так называемую «высшую атаманскую раду». В первую очередь нами были изъяты самые видные атаманы, возглавляющие Холодноярский Повстанческий Комитет, Загородний и Зализняк. Также были захвачены известный атаман Черного леса Гупало и ближайшие помощники-адъютанты всех трех главарей, а именно: Компаниец, Добровольский, Ткаченко.

Операция «Заповит» протекала в чрезвычайно сложной напряженной обстановке, и только благодаря опыту, выдержке и мужеству ее руководителей нами получен успех. В то же время следует отметить, что некоторые атаманы то ли по исключительной своей осторожности, то ли по каким-либо другим соображениям на этот съезд не явились. В частности, избежали ареста такие авторитетные среди бандитов главари, как Гонта-Лютый, Савченко-Нагорный, Черный Ворон.

Однако захват их сообщников и, следовательно, значительное ослабление повстанческого сопротивления дает нам шансы на скорую поимку этих врагов и уничтожение их поредевших отрядов. Уже в самое ближайшее время в Елисаветград и на периферию будет выслана очередная спецгруппа для ликвидации не прибывших на съезд атаманов. Операции, имеющей целью устранение не только повстанческих главарей, но и всех националистов подпольщиков, дано название «Щырые». Что касается захваченных нами бандитов, то все они под усиленным конвоем отправлены в Лукьяновскую тюрму г. Киева.

Дабы не рассекретить наших ценных агентов Трофименко-Гамалия и Терещенко-Завирюху, мы их также временно арестовали (по уговору с последними) вместе с еще двумя приставленными к ним сексотами, сопровождавшими атаманов на съезд. Тем более, что, находясь в камере с бандитами, они смогут выудить у них крайне важную для нас информацию.»

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

1

Увечері Євдося викупала дитину, зодягла її в чистеньку льолю, яку сама пошила з мануфактурної байки, напоїла козиним молоком, розведеним настоєм парила й меліси, і вклала у тверде дерев'яне ліжко, на якому спала й сама.

Євдосі страшенно подобався цей хлопчик, який ріс, мов огірочок, не по днях, а по годинах, замість плакати він тільки тихенько порипував чи агукав, не вередував навіть тоді, коли різався перший зубчик; одного разу він ухопив Євдосю за палець і потяг його собі до рота, вона здогадалася, що в дитини ятряться ясна, і несподівано навіть для себе самої додумалася до такого, що їй стало трішки соромно. Але відмовитися від свого наміру Євдося вже не могла, тож, соромлячись і водночас відчуваючи в тому соромі гріховну насолоду, вона розстебнула на грудях кофтину, оголила пругку, ще ніколи не торкану дитячими вустами грудь, намазала сосок медом і дала маляті, яке жадібно почало смоктати Євдосю, приємно кусаючи її враз набубнявілу дієчку. Отак вона й спала з Ярком цілу ніч, тамуючи біль у його яснах і вередячи в собі досі незнаний свербіж материнства. Вона злегка торкалася дитячого тільця, роздивлялася пучками пальців личко, вушка, вже довгенького шовковистого чубчика, роздивлялася й бачила все, що хотіла, бо Євдося не була такою сліпою, як те видавалося збоку.

Вона вродилася зрячою, кілька місяців убирала й запам'ятовувала цей світ очима, та потім сталося лихо. Її матуся, покійна ворожбитка Перчиця, поклала дитину спати в затінку під розквітлою липою, щоб Євдося набиралася сили й здоров'я, а вийшло навиворіт — хоч яка була мудра відунка Перчиця, та, бач, десь загаялась і не догледіла: пекуче сонце після полудня так повернуло, що вдарило дитині в очі й спалило зір. Тепер Євдося пам'ятала білий світ очима маляти, може, ось такого карапуза, як цей Ярко, що міг би стати її очима, її дивом і щастям, якби карта випала так, як того хотіла Євдося. Тоді б вона зачала новий відлік свого життя, зачала б його з молодою душею, оновленим серцем і зіркими очима ось цього дитяти, до якого прикипіла всеньким єством.

Якби ж… якби ж його лишили їй назавжди. Та скільки не кидала Євдося на карти (кожну з них давно чула на дотик), скільки не вдивлялася пучками в їх невмолиму масть, її хлопчикові, який ще не вмів ходити, випадала далека дорога. Він ще тільки навчився тримати на в'язах голівку, навчився трішки сидіти й вимовляти «ма-ма», а вже мусив рушати в таку далеку дорогу, якій не видно було кінця.

І зараз, приспавши дитину, вона знов розкинула пухку колоду карт, таких затертих, що на них і зрячий нічого не вгледів би, розклала їх і вже вкотре побачила дорогу, а потім навіть почула стукіт кінських копит, який наближався сюди, до Ірдинських боліт, — Євдося чула його не на слух, а знов-таки пучками пальців, у яких той стукіт поколював голочками.

Вона розіклала карти на Чорного Ворона, і жалка темінь, торкнувшись її пучок, підступила до самого серця.

Спаси і відведи, Господи…

Євдося підійшла в куток до божниці, опустилася на коліна і стала молитися.

2

Ніхто не знає, де й коли доля пошле йому найщасливіші дні, а я знав: ось вони зараз попереду, майже два тижні, які я проведу з коханою жінкою. Господи, це ж так багато! День у день ми будемо поруч, будемо разом ночами, я дивитимуся, як вона спить, дихає, як усміхається, говорить, як сповиває дитину…

Я вивезу її з Веремієвим сином із цього пекла, залишу їх там, у безпеці, а сам повернуся назад і пробуватиму в лісі доти, поки зі мною буде хоч один козак. А потім… якщо долі забагнеться мене вберегти (всякі дива бувають на світі), я знайду їх, присягаюся Богом, знайду, і ми розпочнемо нове життя там, куди я піду не з чужим ім'ям і ганьбою, а з легендою.

Після того, як отамани не повернулися із Звенигородки, хвиля арештів прокотилася по всьому нашому краю — сотні підпільників і підозрюваних у щирості^[*] було арештовано в Чигирині, Єлисаветграді, Шполі, Черкасах, Смілі, Звенигородці, у багатьох містечках і селах. Я й гадки не припускав, що когось із них міг запродати Загородній, Гупало чи Залізняк, тут було цілком очевидно, що це наслідок каїнових діянь Гамалія і Завірюхи, котрі втерлися в довіру запілля. І цей підступ їм удався не стільки через нашу легковірність чи необачність, скільки через… злочинну пасивність закордонного проводу.

Гамалій, Завірюха… Так могли обкрутити тільки свої. Перекинчики.

Навіть тоді, коли я вислав зв'язок до Звенигородки (ми ще мали інформаторів у совєтських установах) і дізнався, що тих двох виродків також скрутили й повезли разом з усіма на Київ, у мене не лишалося найменшого сумніву, що це вишколені з наших колишніх вояків ренегати, настільки законспіровані, що навіть ті, хто в'язав лісовиків, не знали, котрий серед них «бандит», а котрий чекіст. У Звенигородці, певна річ, не було генерала Гулого (та й звідки б він там узявся?), ніхто не чув про полковника Ступницького, їхні імена провокатори використали як приманку.

Тепер я картав себе, що не застрелив «сотника Завірюху» того останнього дня, коли він приїхав до нас із Гордієнком і Середою, щоб вирушати на Звенигородку. Так, не було в мене цілковитої певності в зраді, вагався, звісно ж, і я (як же важко боротися з облудою, якщо вона гріє твою останню сподіванку!), та тільки постріл у запроданця ще міг зупинити отаманів перед фатальним кроком. І хай би тоді мене судили, хай би оголосили поза законом, та через день-другий відкрилася б правда і ми ще багато чого врятували б, повернули по-своєму. А так усе пішло шкереберть.