— Чого бажаєте, ваше добродійство? — спитав він. Цього разу тон його здавався надто поважним для її жартівливої гри.

— Бери гармонію — і на палубу! — наказала Прекрасна Фея.

Коли він знов з'явився з гармонією у руках, Харі вже сидів у холі на єдиному стільці й спокійно курив сигарету.

— «Дунайські хвилі»! — оголосила Прекрасна Фея і поклала руку на плече Авакума.— Він уміє грати тільки вальси,— шепнула вона. І раптом спитала: — Ти танцюєш вальс?

— Оце танцюватиму вперше,— відповів Авакум. Кволість у колінах уже минула.

Колишній кок зібрав розтягнену гармонію, і пальці його забігали по старих жовтих клавішах.

«Щоб ти жив сто років! — промайнуло в голові Авакумові, й він повторив подумки: — Крок уперед, два кроки на місці!»

Тепер справді танцював увесь світ. Весняні води розбили кригу, і дзвінкі струмки задзюрчали серед розквітлих лук. У блакитному повітрі блищало срібне сонце, а по смарагдовому небосхилу пливли лілові хмари. Райдуга гойдалась то вгору, то вниз, розпускала і підіймала свої шлейфи і зненацька перетворювалась на грандіозний фейєрверк. А з вишини сіялися вниз, наче дощ, різноколірні краплини світла. Крок уперед, два кроки на місці! Хто сказав, що світ не чарівний? Струмки зливалися в тиху повноводу ріку, і в її блакитному дзеркалі відбивалось усміхнене синє небо. Що він тримає в руках? Частинку райдуги? Та чи ж може райдуга мати запах, кучері, гнучке тіло?

— Спокійніше, бо вилетимо надвір! — сміялась Прекрасна Фея.

Не вилетять. Він уперше відчуває не знану досі радість і, можливо, перебільшує. Відкриває для себе новий світ і, мабуть, здається смішним.

Він підводить Прекрасну Фею до стільця, де сидить Харі, й каже:

— Ось, Харі, твоя наречена. Танцюй тепер з нею ти, а я зніму вас на кінострічку, на пам'ять. Коли святкуватимете срібне весілля, ми втрьох прокрутимо фільм і досхочу посміємося!

— Боцмане! Давай щось із «Веселої вдови»! — збуджено кричить Прекрасна Фея. Очі її палають задерикувато, хоч їхній блиск не такий уже чистий.

Колишній кок розтягує гармоніку, і його обличчя стає лютим, наче він збирається розчавити когось своїми величезними лапами. Авакум не залишає кінокамери: Харі і Прекрасна Фея в об'єктиві.

Але тут з горішнього поверху лунає професорів голос:

— Тихше, не галасуйте!

Це схоже на сигнал пожежної тривоги. Якийсь час усі мовчать.

— Ходімо в ліс,— тихо пропонує Прекрасна Фея.— Хочете?

Обід пройшов весело. Веселий був якоюсь мірою і професор. Перше ніж випити свою каву, він сказав, пильно дивлячись на племінника та Прекрасну Фею:

— Розв'язую, діти мої, складнющий ребус. Зроду ще не випадало такого розв'язувати.— Він помовчав, відпив кави і додав: — Жахливий ребус! Однак мушу признатися, діти мої, я вже наполовину розв'язав його.— Хтозна-чому, але професор весь час дивився на них пильно, не кліпаючи.— А до вечора я його остаточно подолаю, цей клятий ребус. Будьте певні!

— Неодмінно, дядечку! — прощебетала Прекрасна Фея.— Ти неодмінно розв'яжеш цей ребус, ми всі певні, що ти його розв'яжеш. Правда ж, Харі?.

— Який може бути сумнів,— відповів Харі і позіхнув. Він знову щось креслив і майстрував, обмірковуючи проект майбутнього павільйону виставки.

Колишній кок допоміг професорові піднятись у кабінет.

Замість снігу пішов дощ. Краплини застукотіли по шибках сердито й уперто. Із запнутого хмарами неба спускалися ранні сутінки.

Колишній кок тихенько проспівав кілька іспанських пісень, ледве торкаючись пальцями струн старої гітари. І враз умовк, опустивши руки.

Мовчали всі. Чути було лише, як дощ періщить у вікна. І здавалось, ніби то тарабанять не краплини, а чиїсь кістляві пальці.

— Професорові зле,— сказав кухар.

— А що з ним? — байдуже спитав Харі.

— Зле йому,— не вгавав колишній кок. Він трохи посидів мовчки, ніби вслухаючись у самого себе, потім почепив через плече гітару і тихо, згорбившись, повільно пішов на кухню.

— Тут, по-моєму, стає холодно,— зауважила Прекрасна Фея.— Чи помітили ви, що стало значно холодніше? — Вона глянула на Авакума, але той саме дивився у вікно. По шибках стікали струмочки.

— Начебто похолодало,— кивнув Харі.

— Слухайте,— сказала Прекрасна Фея.— Чи не здається вам, що час уже йти звідси?

— Це ідея,— всміхнувся Харі.— Ми могли б піти в кіно, в нашому кінотеатрі йде якась весела картина.

— Куди завгодно, тільки звідси,— сказала Прекрасна Фея.— Невже вам таки не холодно?

Харі піднявся до дядька сказати, що вони йдуть, а Авакум тим часом зняв Прекрасну Фею, коли вона надівала пальто. Йому не хотілося розмовляти, і він намагався знайти собі якусь роботу. Коли на сходах показався Харі, він перевів апарат на нього, і бобина знов зашурхотіла.

— Тобі не надокучило? — незадоволено спитав Харі.

— Нам надокучило чекати на тебе! — тупнула ніжкою Прекрасна Фея.

— Тихше, не галасуйте! — почувся глухий голос професора.

«Професорові погано»,— згадав Авакум кухареві слова і відчув, що його проймає дрож. Адже професор літня, виснажена людина.

Коли всі троє вийшли на середину вулиці, на них раптом налетів шалений порив вітру, і вони повернулись, щоб сховати обличчя від дощу. І тоді разом чомусь глянули нагору, на професорову еркерну кімнату, ніби хтось силоміць привернув до неї їхні погляди. З-під величезного дашка високої настільної лампи струменіло м'яке зеленаве світло. Професор сидів у своєму чудо-кріслі, трохи нахилившись уперед, і сердито дивився на них.

— Б-р-р! Зимно! — здригнулась Прекрасна Фея і, повернувшися, швидко побігла назустріч дощеві.

«І зранку сьогодні так само дивився перед себе»,— подумав Авакум.

Якийсь час вони з Харі йшли мовчки, аж ось наздогнали Марію.

— Ви як на похороні,— запротестувала вона.— Чи не можна швидше?

Саме цієї миті вони почули у себе за спиною якесь лопотіння. За ними біг, вимахуючи руками і щось гукаючи, колишній кок. Але здалеку годі було щось розібрати.

Підбігши, він замало не впав. Обличчя кухареве було мокре, масивні щелепи тремтіли, і слова виривались на превелику силу.

— Верніться,— прохрипів він.— Ради бога... верніться! З ним щось скоїлося!.. Жахливе!..

— Що жахливе? — стенувся Авакум. Він схопив кухаря за зав'язки білого фартуха і міцно струснув.— Що жахливе? — повторив він.

— Допоможіть! — схлипнув колишній кок.— Професора вбито!

11

Хто ж убивця? Безперечно, дізнатись про це дуже цікаво. Професор, хоч і жив самотою, був гарна людина і ще кращий громадянин, і жодна добра душа, якій траплялося бодай раз зустрітися з ним, певно, не заспокоїться, доки не дізнається, сто чортів, хто його вбив. Але я, поновлюючи цю історію за розповідями Авакума та інших людей, а також за своїми власними спостереженнями, не думаю, що питання про вбивцю найцікавіше у даному разі (як то кажуть, це не вузлове питання в усій цій історії).

Того дня я вирішив податися до Момчилова, бо мені страх кортіло побачити корову Рашку, цю королеву високих надоїв, рекордсменку нашого району. Я поклав собі в кишеню кілька грудочок цукру, запнув голову вовняним шарфом, бо мороз був лютий, та ще, як на те, й мело, і попрямував до тваринницької ферми пайкоротшим шляхом.

В улоговині за Даудовою кошарою я помітив вовчі сліди. Вовків тієї зими було надто багато, чи не через сильні морози та глибокий сніг. Вони з'являлися цілими зграями то тут, то там і завдавали великої шкоди. Проте найбільше тоді точилося розмов про одного вовка-самітника, який часто ганяв долями між Момчиловим та Триградом і страхав чабанів та працівників кооперативної сироварні. Казали, що цей лютий звір був завбільшки з теля і своїм кудлатим хвостом замітав за собою сніг, немов яка снігоочисна машина. Розповідали також, що в нього жахливі ікла та очі, однак же я, як ветлікар, не надавав цим балачкам ваги. Правда, перед Миколою сірий таки пробрався у кошару в селі Кестені і викрав величезного породистого барана. Мої друзі в Кестені були неабияк стурбовані цим, бо покладали на того барана — і не без підстав — великі надії щодо приросту поголів'я овець. Вони змагалися з триградцями, але тепер, після трагічної загибелі барана, вже не сподівалися вийти переможцями у змаганні.