— Коли померли? — спитав Васюренко.

— Одно вчора ввечері, а друге сьогодні зрання...

— Та оце поспішаємо, — промовила жінка, — бо, кажуть, сьогодні батюшка ходитиме на могилках, похованих гуртом запечатуватиме.

— Он воно як, — зітхнув Андрій, — несемо... а нас хто нестиме? Так і згниємо в хаті. Ворушись, Парасю!

Вони рушили. Вдома Васюренко сів за хатою в холодку — ой, спека люта, останні сили потом сходять! А він уже й так був знесилений до краю; зомліли руки, обважниш ноги, тіло було мляве і якесь гидке. Було вже за полудень, і вів з'їв трохи хліва. Його занудило, й він мусив лягти від хатою на спину. Так лежав вів довго — вже совце схилилось на захід, а вів ями». Очей нве заплющував, під голову підклав руки — і думати ве думав, і спати не спав. Було тихо, невітряно, навіть у затінку душно, і вуличний пил, здавалось, туманом стелився перед очима. Буле тихо. Тільки раз затупали коній поторохкотіло — їхали зі станції Корнійчук та інші. Коли сонце заходило, йому здалося, що він трохи збадьорішав. Хотів відвестися, але з самої думки про це тіло його защеміло. Він зітхнув і почав засинати — потроху, поволі.

Вранці Васюренко прокинувся пізно — сонце вже добре зійшло. Довгий сон не зміцнив його, тільки ще Клине розв'яжи і розсотав йому тіло. В голові йому стукотіло, і рухи тремтіли. Всередині смоктало, тягло, живіт ніби відвело аж до горла. З рота Дому нашило гнилизною, і вів гикав, почуваючи той сморід. Хотів плювати, але слини не було. Хитаючись, вів пішов у хату. Дикою, страшною видалася йому яорояшеча хати, бруд і ледве чутні зітхання матері. Повітря було мов цвіла вода — здавалось, то сморід з його рога залив хаху. Васюренко спинився й узявся рукою за косяк дверей; вся хата потьмарніла веред ним і попливла від нього далеко геть. «Оце каюк мені», — подумав він, заплющуючи очі. Проте він ще мав у собі сили. Він підійшов до полу і сів, хоч гадову йому шматувало.

— Мамо, — промовив вів.

Хвора надсилу повернула голову. На його глянули байдужі загусклі очі з жовтого, аж синього обличчя; над очима, ковтуном збившись, звисало нечесане сиве волосся, а посередині безладною діркою чорнів на обличчі розтулений рот. Васюренкові здалося, що мати дивиться ротом, а не очима. Ніщо не нагадувало йому матір, ні колишнього життя кояо неї, ні Її турбот, ані праці. Все чуже було в її зморшках, у загостреному носі й у ни точках, що звисали з її плечей замість рук.

— Мамо, їстимете? — спитав Васюренко.

Хвора не ворухнулася: вона лежала на спині, й очі дивилися не моргаючи. Тоді парубок одломив трохи хліба, помочив у воді й поклав їй у рот.

— Мамо, ковтайте! — гукнув він.

Хвора поволі ковтнула й безгучно заворушила губами.

— Мамо, ковтайте! — гукнув він знову.

Спочатку він байдуже подавав матері хліб. А далі по чав відчувати серед хатньої задухи чисту, прекрасну пахощ розмоченого хліба. Ця запашність залоскотала йому душу, і він вдихнув її на поавні легені; він нахилився над паляницею й понюхав її зблизька — розкішні, п'янючі струмки повставали з-над неї. Вія затремтів; слива буйно ринула йому в рот, він ве спльовував її, і вона падала тягучими краплями а підборіддя на груди. «Вже час і мені їсти, — в захватом думав він, — раз на день, уже час...» Васюренка одломив шматок, поклав собі в рот і довго жував не ковтаючи; а далі почав ковтати швидко, за пихаючись, і з ножним ковтком лились йому всередину спокій і сила. Вів заспокоювався, яснішала його голова. «Здоровий я, — гадав він, — хто з хлопців виходив про ти мене на вулиці? Оце тільки трохи занепав. Гей, якби не мати — хіба пропадав би? На Полтавщину чи Київ щину подався б, скрізь зароблю. Мати приборкала ме не — тут нічого не вдаєш. Я не Марійка й не Володченко, щоб людей душити. Матір догляну — таке діло». І дедалі, то легше ставало йому й спокійніше. При спані голодом мрії огортали його. Він гадав про маши ну, якою можна напустити дощ. Що таку машину мож на збудувати — він був того певний. Йому уявлявся величезний паровик — може, сто разів більший за па ротяг, яким він приїхав, і довга-довжезна дуда, і встром лено її аж у окіян. По тій дуді тягне воду сюди, а тут її кидав догори, й вона падає дощем. Під ним красую ться ниви, наливають зерно, хилять додолу важкий колос... А дядько Степан каже, що ми — дурниця, так собі — плюнь та розітри. А потяг — теж тьху? А єроплан? А лістричество? О, він, читав, — як прийде комуна, тоді скрізь лістричество буде. А голод хіба за комуни буде? Він знає, що комуна — це добре, так треба, та тільки ж народ — хоч кілок на голові теши. Он Тиміш Удовенко, що пана вигонив був та з червоною хусткою через груди ходив, про свободу кричав — тепер собі до комерції взявся, по хліб їздить та каже:

— Чого це ви, люди добрі, не зберетесь та не всипете мені гарячих коло зборні за те, що я вас із пантелику збивав?

А вчитель каже:

— Комуна — це дуля тобі під ніс. Дурний народ! Хліб хай дадуть, кажуть. Без комуни жили. Скрізь про смерть... Мале й старе — смерть, смерть. Мов нічого на світі немає. А самі на місці сидять — ну й косить їх... — Дурні, — голосно промовив він і примітив щось непевне.

Він злякано підвівся й озирнувся навкруги. Коло його замість учора початої паляниці лежав тільки невеличкий обламаний окраєць. Він не вірив своїм очам; він нахилився, заглянув від піл — чи не впав бува де шматок. Не було, не було. Це він з'їв паляницю, не помічаючи за думками. Жах налив йому душу; він стояв, мов здерев'янілий.

— Падлюка я, — шепотів він, — падлюка, стерво. Матір пограбував. З туги, з ненависті до самого себе він аж посірів. На матір соромно було глянути, гидко було почувати урчання свого шлунка. Він махнув рукою. — Пропадай усе!

В йому мов щось урвалось, і стало йому байдуже. Поволі він витяг з-під матері лахміття, взяв удочку і накопав черви; черви були глибоко, й він довго колупав ціпком суху землю. Потім він пішов до річки. Спека надворі нагнала на його ще більше байдужжя. Він ішов як сновида. Ось і річка. Васюренко спинився. Вода лежала перед ним спокійна, нерухома, одбиваючи на своїй рівнині так само завмерле безхмарне небо. Пісок і камінь пекли ноги. Він роздягся й почав прати. Без жалю бив жовте, аж руде з бруду, дрантя об камінь, тер піском і полоскав. Потім повісив його на каміннях сохнути, а сам, голий, взявся до ловитви. Блукав з каменя на камінь, закидаючи вудочку. Один бобир піймався — він тримав його в руці, — а більше не оралось. Посохла білизна, приходили корови пити, купались діти. Васюренко кинув пійманого бобиря у воду й почвалав додому.

Вдома він не міг знайти собі місця. Сів за хатою, але перейшов у сіни; тут було прохолодно, і він ліг, але нудьга й безнадія були з ним поруч. Він встав і знову вийшов на подвір'я — сонце пахнуло йому просто в обличчя, над головою тягнулося небо, як розпечений килим, і навкруги була тиша та завмерлі хати. «Та як же це я? — гадав він, — Як же я не примітив? Ех, сказано: голодне — безпам'ятне». Васюренко раз у раз ворушив цю думку, і дедалі тоскніше ставало йому й гидкіше. Голова його була похила й руки мляві. Він окинув оком завалений льох, бур'ян у дворі й свою хату в рямцях.

— Егей, — промовив він голосно, — приходять кінці. Хто хоч хату продати може, а мені зась.

Проте не такий він, щоб лягти та смерті ждати. Кажуть, що з курію хоч поганий, а єсть пожиток. Борошно якось із нього роблять. Піти розпитатись. Він насунув на лоба картуз і пішов до зборні. Коло зборні, як і завжди, вся громада. Куркулів не видко — та що їм, до них зборня сама прийде... Баби окремо, чоловіки самі, а часом зійдуться — тоді здіймається галас. Так і сьогодні — всі в одній купі. Посередині стара Кандзюбиха, а проти неї дядько Степан, розпатланий, без картуза.

— Дурна ти баба, — каже він, — дожила до сивого волосся, а розуму катма.

— А ти проклятий! — гукала баба. — А ти антихрист! Стороніться, люди добрі, в йому сатана сидить! Підіть самі в город подивіться. На свої очі бачила — Миколи-угодника ікона нова стали, матері божої — нова і вшестя нове. Народу — не пройдеш, а большовики нагаями розгонять. Боже мій, ото ж чудо! Велить Бог терпіти, милость свою являє. Пригубилась я, навколішки впала, господи, питаю, чи буде врожай? І чую — шопотить хтось: буде врожай. Ріжте мене на шматки, коли брешу!