Для сінників використовують мішки з-під цукру, — в перший день жартували: буде не лише комусь солодко спатися, але можна мішок лизнути, і буде в роті солодко…

— То що там, дівчаточка, ниньки на обід? — до них наблизився молодик з буйним чорним чубом та раненою рукою на підв’язці.

— Фасоля і капуста, — не дивилась на нього Оксана.

— А м’яса ані капіточки?

— Міністр фінансів пан Мартос грошей на м’ясо не дає,— в голосі Тані — хоч і м’якому, сумирному — нарікання.

— Чи Петлюра з’їв?

— Чого ти вчепився Петлюри? — випросталась Оксана. — Ви, галичани, вже не знаєте, за що вчепитися в Петлюри!

— За матню можна… Га-га-га!..

— Тьху, безсоромний!

— А що, неправда? — молодик погладжує здоровою рукою свій буйний чорний чуб. — Раз запросив нас сюди, най годує як слід.

— Самі прийшли…

— Ага, самі! А з ким буде більшовиків бити?

— Не заважай нам!

Молодик дметься й відходить. А Оксані мулько: ану в цю ж хвилину хтось так само різко обходиться з Ярославом? Але чому він так довго не повертається? Може, з ним щось поробили? Нарікати на війну вона вже не нарікає — марна справа, фатум, невідворотна доля. Лишилися хіба оголені нерви. А вона так боїться втратити Ярослава, так боїться. Він її остання надія і опора. Без нього тепер і життя було б не життя.

— Привіт, дорогенькі мої! — бадьорий голос Вайди.

Оксана струшує з обтяжілих віч їдку задуму, а Таня миттю опиняється коло Антона, не чекаючи, заки той наблизиться. Оксана рада за неї — заздрити нема чого: сама кохає. Понад усе.

— Вітайте мене, — так само бадьоро рече Вайда. — Віднині я перекладач у Начальній команді.

— Як це? — не відразу збагнула Таня.

— Дуже просто. Я добре знаю німецьку. І сподобався шефу штабу Шаманеку. Він і сказав: будете перекладачем.

— Ага, тепер зрозуміла.

— Звичайно, це в сто разів краще, ніж окопи, — розсудливо мовить Оксана, знов подумавши про Ярослава.

Дударик стоїть обік, зачакловано позираючи на Вайду, — прізвище високого чина на нього діє магічно.

— А це, Петрусю, тобі,— Антон розстебнув польову сумку, — подарунок.

— Книжка? — скрикує хлопець.

— Ти ж любиш читати?

— Дуже!

— І автор усім відомий, і художник, що її оформляв, знаменитий, — Вайда простягнув Петрусеві ошатний томик.

— «Князь Ярослав Осмомисл», — вголос читав Дударик. — Українська історична повість з дванадцятого століття у двох частях. Написав Осип Назарук. У Львові. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік. Коштом і заходом товариства «Просвіта». — Дударик перевів подих. — Князь Ярослав Осмомисл… Я щось таке чув про нього… — і він спаленів-засоромився.

— Ярослав Осмомисл — князь Галицький, — делікатно розтлумачував Антон. — За його часів Галицьке князівство настільки зміцніло, що заволоділо землями в пониззі Дунаю. Не без успіху вів боротьбу з половцями, правда, в союзі з іншими давньоруськими князями. Збудував чимало укріплених градів. Уклав угоду з Угорщиною і скріпив її шлюбом своєї дочки з королем Стефаном Третім. А щодо прізвища «Осмомисл», то це означає — мудрий, розумний, той, хто має вісім смислів.

— Ой, цікаво… А ви автора знаєте?

— Ми разом вчилися в гімназії.

— Правда?

— На світі, Петрусю, не сама брехня.

— А художника знаєте?

— Бачив, але не розмовляв. Олекса Новаківський родився на Вінниччині, початкову мистецьку освіту здобув в Одесі, закінчив Краківську академію красних мистецтв, а у Львові поселився в тринадцятому році.

— Ви все знаєте…

— Усього сам Господь Бог не знає… Або не хоче знати. А що малюнки Олекси Новаківського — є на останній сторінці.

Дударик умить знайшов її, ту сторінку.

— «Повість цю написано в часі великої війни у Володимирі-Волинському, в червенськім городі Устилузі над Бугом і в Коші Українського Січового Війська в селі Пісочне над Дністром». Ага, є! Є згадка про Олексу Новаківського! — І далі читав: — «Князя» почато першого лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого, а скінчено дев’ятнадцятого жовтня також тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року». Так скоро він написав?..

Дударик, вдячно зорячи на Вайду, обома руками притиснув книжечку до грудей, потому бережно сховав за пазуху — туди, де лежав ще один дарунок Вайди — воронований револьвер…

V

Прибувши до Кам’янця-Подільського, диктатор Петрушевич розмістив свою Диктатуру над тихоплинним Смотричем, в архієрейському палаці, що виструнчився неподалеку від ринку. В приймальні стояли добротні меблі, на стіні висів образ Ісуса Христа при столярській роботі. Поруч з приймальнею — спальня. Ще одні двері вели на веранду, звідки відкривався чудовий вигляд на закутий в граніт Смотрич. На веранді — довгий стіл, накритий білою скатертиною. Тут усі прибічники Петрушевича обідали й вечеряли — скромно, без напоїв. День і ніч у будинку — подвійна варта. Бувало, в самого Петрушевича вимагали документів. Диктатор не ображався на новачків — він любив порядок, вірив у їхню надійність.

Зараз була середина дня. Парило сонце. Однак Петрушевич був у білій сорочці, при краватці. Стовбичив на веранді, неуважно дивився на закутий в граніт Смотрич, очікуючи на спільну раду Тарнавського і Петлюру. Петлюра його дратував, особливо тепер. Петрушевич не шанував тих, хто говорить без запалу й неясно, а помимо того, Петлюра невиразно ставився до галичан, імлисто, любив їх і не любив, та найгірше, як переконався Петрушевич, не мав популярності, зовсім не знав військової справи, хіба що надміру метушився, сиплячи, як з кулемета, тирадами.

ї взагалі! Обидві сторони, здавалось, судомилися в гарячці… Принаймні так це сприймалося свіжими очима.

Диктатура опиралася на трудову партію, котра донедавна ще називалась національно-демократичною, і радикальну. Рішучим їхнім противником, а отже, й Диктатури, були Селянсько-робітничий союз та соціально-демократична партія — противником як Диктатури, так і всякого іншого — не їхнього! — уряду. Міжпартійні наради, а надто ж — чвари відбувалися в Кам’янець-Подільському, куди збіглися верховоди, мало не щодня. Вони змагали до вироблення спільної платформи, а насправді рвалися — кожен собі — до влади, сіючи між собою ворожнечу, заводячи в оману загал та вносячи розбрат в армію. Як і треба було сподіватися, спільної платформи вони так і не виробили, не було ні надії, ні гарантії, що коли-небудь витворять її. Вони жерлися, як за часів Австро-Угорщини, — два чоловіки — три партії…

Директорія, після ганебно-підлого усунення з голови Винниченка, складалася з Петлюри, Швеця, Макаренка, Андрієвського, — так тривало недовго. А тоді почався розпад. Після державного замаху отамана Оскілки, в якому була замішана партія самостійників, Андрієвський виступив з Директорії; Швець та Макаренко хоч залишились, але були в ній звичайними декоративними фігурами, з якими Петлюра не рахувався; Петрушевич — у тім часі, як його проголосили диктатором, — через непорозуміння з Головним отаманом також практично покинув Директорію. Отже, залишився Петлюра та його уряд — Рада міністрів. Щоправда, Петрушевича Директорія повідомила, що його відставки не приймає, на що той ніяк не відгукнувся. Таким чином, ніхто до пуття не знав: є Петрушевич членом Директорії чи ні. Раз говорили — є, другий — ні,— в залежності до політичної обстановки…

Отже! В ЗУНР «праві» були при владі, а «ліві» — в опозиції. В УНР — навпаки: при владі були «ліві», а «праві» в опозиції. І «праві» з Наддніпрянської України шукали підпори «лівих» з Наддністрянської Галичини… Так було доти, доки галицький уряд мав свою територію. Тепер же відносини загострилися. Весь уряд Директорії займав супроти уряду Диктатури таку ж принципово негативну позицію, як Селянсько-робітничий союз чи соціально-демократична партія, — він вважав його юридично незаконним, а Директорія не визнавала Диктатури правовою установою — що обурювало Петрушевича — і поривалася перейняти те виконання влади, яке на основі акту злуки від 22 січня належало сповняти Національній Раді, створивши і цією метою міністерство галицьких справ та віддавши портфель міністра галичанину Семену Вітику — соціал-демократу і вічному ворогу галицьких «правих».