— Договір з Денікіним пани Петлюра і Петрушевич вважають зрадою. Отож диктатор розпорядився арештувати мене, вас, пана Тарнавського, зараз приведуть Лисняка, Левицького…

— Комедія… — чмихнув Грицан.

Треба було сідати, і він розгубився. Коло Шаманека? Якось не випадає. Той все-таки полковник… А де ж? Грицан заводив очима так, ніби щось загубив.

XXVI

Озеречко глибоке-глибоке, водиця прозора-прозора, і галька близько-близько, мов на долоні… Медуза зелена-зелена… Ні, то не медуза — блакитна лілея. Поволі розкрились її пелюстки, і Леся простягнула до Анатоля ніжні білі руки.

— Коханий мій… Йди до мене, йди…

— Але тут вода…

— Йди, йди…

— Я не вмію плавати…

— А я навчу…

Вона схопила Анатоля за руку й потягла до себе, вода була холодна-холодна, озеречко глибоке-глибоке, Анатоль відчув, що тоне. Задихаючись, він напружив усі сили і… прокинувся. Ху-у… Леся… Моя бликитна лілея… Досі вона мені не снилася… Як же вона там, у Львові? Може, цієї миті згадує мене? А може, з кимсь ніжиться в постелі і мені це передається? А чи кличе на поміч?

Поруч щось заворушилося — Анатоль злякано смикнувся. Тепла рука лягла на його голий живіт — Анатоль здригнувся.

— Хочу тебе…

Жінка була ледь спітніла, також гола. І прилипла до Анатоля, — він машинально обняв її. Вона шукала губами його вуст, і Анатоль затиснув зуби — з рота в неї такий сморід, як у стайні.

— Хочу…

— Потім… Зачекай… — Анатоль притиснув її голову до грудей, зволожене її волосся неприємно лоскотало підборіддя.

— Вже хочу… — її долоня гладила його сідницю.

— Потерпи…

— Вже!..

— А похмелитися є чим?

— У серванті,— пробурчала незадоволено.

— Ти будеш?

— Порівно…

Анатоль засвітив. Нишпорячи в пошуках пляшки, згадував учорашнє — вчора галицький напівєврей, так принаймні казали, рудий Борис Поцький відкрив бар «Галичанка». Анатолю було байдуже, напівєврей він чи ні, важливо, що є бар. Напевно, має щось єврейське, бо і приміщення знайшов у провулку, аби не кололо нікому очі, і назву дав таку, щоб зваблювала галичан. Зрештою, то його справа!

Кожен крутиться, як уміє. Бізнес є бізнес! Анатоль був вдячний, що Борис запросив його персонально. Веселились до півночі. Анатоль переходив від столу до столу, аж поки не зупинився там, де сиділа повногуба жіночка з голубими очима. І він забув про Лесю…

— Прошу, — Анатоль приступив з чарками до ліжка. Жіночка лежала гола. Вона була не лише повногуба, але й довгонога, доволі сухорлява, майже безгруда, зате палахкотіли голубі очі, жадібно відкрились повні губи. Як же її звати? Здається, Маша… Хм! І Анатоль сказав: — Сядь.

— На брудершафт… — її маленькі груди заколихалися.

— Потім… Другу…

— Ні, цю!..

Губи її були такі пожадливі, що Анатоль скорився, — самогон тепло розлився по тілу, і Анатоль приніс ще по чарці. Тепер йому було вже зовсім добре — з рота жіночки більше не тхнуло…

А потому вони знову поснули, Леся більше не снилася, і в обід Анатоль прокинувся майже здоровим.

— Я мушу йти на службу, — рішуче встав з ліжка.

— Увечері прийдеш?

— Як буде час…

— Я сама тебе знайду!

Анатоль мало не обурився! Бракувало! Жінка — реп’ях… Він, проте, згодився випити чаю, навіть поцілував на прощання. То як же все-таки її звати? Та Господь з нею! Дихай свіжим повітрям.

Йшов неспішно й справді дихав, — дощу сьогодні не було. Сухо. Тільки сірі хмари висять. Анатоль обминув штаб. А чого туди йти, як нема Тарнавського? Микитка, а тим паче Ціріц не конче його запам’ятали. А як присікаються — скаже, що захворів. Тепер усі кажуть, що хворі…

— Здоров, Анатолю! — перейняв його високий чорний сотник.

— А-а, Яким…

І з ним Анатоль познайомився вчора в «Галичанці». Але як його прізвище? Не міг згадати… Та чорт з ним! Добре, що ім’я запам’ятав.

— Куди так?

— У пекло! — всміхнувся Анатоль.

— То і я з тобою. В «Галичанку»?

— Ні,— відмахнувся Анатоль, подумавши, що туди може нагрянути-привіятися «Маша». — Ліпше в «Якір». Він обжитий.

— Глянь! Золотопогонник!

Навстріч їй чеканив крок, високо тримаючи голову, денікінський полковник. На захисного кольору плащі — золоті погони.

— Повідають, що й прапор російський вивісили, — сказав Яким. — Почуваються як удома… Чим усе це закінчиться?

— Не знаю! Знаю лишень, що Денікін — труп. І Петрушевич — труп! І Петлюра! Ніхто з них довго не протримається.

— Тарнавського жаль.

— Ми його ще повернемо.

— Засудять же.

— Як рак свисне! — різко відказав Поточняк. — Най тільки спробують! Ціріц, певне, того дуже хоче — боїться за своє місце. Знаєш, як тепер шифрується НКГА? Не начальна команда Галицької Армії, а німецька команда Галицької Армії.

— Дотепно.

— Не конче. Але цікава деталь. До штабу завше першим заходить Ціріц, а за ним Микитка. І завше йде правобіч, себто Микитка — зліва, Ціріц — справа. А звернеться з чимось до Микитки, той задумається, а тоді мимрить: я мушу запитати пана генерала Ціріца.

— Блазень?

— Чорт його знає! — скривився Поточняк. — У всякому разі, Ціріц спокійнісінько стягає в штаб німецьких старшин.

— А як з передислокацією армії на відпочинок у Херсон чи Миколаїв? — Яким мовчки простяг Анатолю сигарету. — Закури для початку.

— Потім, після чарки…

— То і я не буду.

— Вип’ємо, а тоді й до Цигарки потягне… — Поточняк мимоволі лизнув губи. — А щодо відпочинку — все на мертвій точці.

— А чому у Вінниці рух?

— Дійсно, рух, — підтвердив Поточняк. — Ще за Тарнавського ухвалено було вивезти у Бар склади, вишкіл, обози… Так безпечніше.

— Тепер зрозуміло. Ми приїхали…

Хоч щойно пополудні, а «Якір» уже переповнений. Лиш за одним столиком — двоє. І обидва петлюрівські офіцери. Одного з них — Микиту Гордієнка — Анатоль знав. Щоправда, не особисто.

— Можна до вас? — наблизившись, спитав.

— Прошу дуже, — байдуже кинув Гордієнко, не піднімаючи очей, і до свого напарника: — Отож я й кажу: подвійна гра.

— Ну, ще по одній…

Мимоволі тепла слинка наповнила рот, і Анатоль голодно проковнув її, а Яким умить закликав шинкаря:

— Хочемо зогрітися…

Після третьої чарки Анатоль остаточно ожив, навіть потягло до Маші, але… Потім, потім, як смеркне, — в неї ще залишився самогон. А взагалі нічого дівонька, хоч і безгруда.

— Увечері майнемо в «Галичанку», — промовив змовницьки.

— Ти спав з Сонею?

— Її Соня звати?

— А то як же? — здивувався Яким.

— Я думав, Маша… Наливай!

Петлюрівські офіцери, не звертаючи уваги, і далі вели між собою розмову — з кожною чаркою все голосніше. Анатоля трохи розвезло, обличчя почервоніло. Закурив з Якимом.

— Отож я й кажу, — задудонів Гордієнко. — Дала себе знати денікінська агітація. Денікінці ловко використали антипольські настрої Галицької Армії, її тяжке матеріальне становище. Пообіцяли галичанам повернути від Польщі Галичину. І довели галицьке командування до чорної зради.

Поточняк мимоволі нашорошив вуха.

— Так-так, — закивав напарник Гордієнка. — Диктатор погубив наш національний П’ємонт — Галичину.

— Мало того, — розпалювався Микита. — Галичани своїми власними силами зруйнували в Україні те, чого не могли доконати ні більшовики, ні денікінські війська!

— Що ви обидва мелете? — не стерпів Поточняк.

— Хіба не правда? — Гордієнко нервово підняв голову. — Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його однодумці — цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хлібі-солі приютилися біля диктатора.

— Що ви мелете? — повторив Поточняк.

— Правда в очі коле? — ошкірився Микитин напарник. — Ми вірили в свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а диктатор своєю чорною зрадою обплював цей ідеал!

— Схаменіться, панове! — втрутився Яким.

— Що — схаменіться? — викрикнув Гордієнко. — Ваш диктатор і виконавець його волі НКГА пограбували наше майно, довели до жебрачої торби Наддніпрянську армію, спустошили нашу військову скарбницю і все те, щоб більше нас зганьбити, передали нашому найстрашнішому ворогові.