— Вітаю… — пролепетав Дударик, уже ховаючи очі, він до того розгубився, що не відав, як поводити себе далі; якось блискавично тицьнув Тані букет. — Це для хворих… — тремтливі руки його зраджували. — Передай, Таню…

— Ой брешеш! — жартома покивав пальцем Вайда. — Хворим, як і пораненим, потрібні не квіти, а смачна їжа.

— Направду для хворих, — переконував Дударик. — їм я співаю подеколи… Правда, Таню?

— Правда.

— То я піду…

— Куди ж? — притримав його Вайда.

— Ну, зараз буде репетиція…

Він обережно, сумирно вивільнився від Антонової руки й ледь не побіг. Лиш рум’янці залишив…

— Приходь завтра, погомонимо! — кинув йому навздогін Вайда, чмихаючи під ніс.

— Чудний, — сказала Таня. — Щоразу квіти приносить… Я вже не знаю, куди їх ставити.

— Для хворих? — посміхнувся Антон.

— Ага, для хворих! Для мене!

— Кохає…

— Він нічого не каже… Тільки квіти приносить…

— Значить, кохає.

— Не говорить такого, — і вона зарум’яніла. — Я однесу їх і прийду… Зачекай трошки…

Вона повернулася хутко. І вони побрели в лісок, що розкинувся неподалік. Свиснула синичка, постукав трохи дятел, і знов безмовна тиша, знов німотність. Таня збирала опале листя… В прозорих пальцях воно яскраво жовтіло.

— Гарно тут, — зворушено мовила. — Правда?

— Правда, — сказав Вайда й обійняв її.

Вона відповіла на його поцілунок, ледь розкривши вуста. Довго, якось особливо й незвично дивилася йому в очі й раптом зойкнула:

— Візьми мене!..

— А як хлопці беруть дівчат… — пролепетала й сховала лице в його грудях. — Візьми мене… Твоєю хочу бути… Я нікого не мала, я тебе хочу мати…

Повітря було таке сухе, що нічим дихати. Проїхала підвода неподалік — і курява. А після дощу в село часом приходять вовки… Вайда ласкаво відсторонив Таню і, ніби не чув того, що допіру говорила, показав рукою праворуч:

— Дивись, як вистигла шипшина…

— Бачу…

— А брусниці хочеш?

— Вона квасна…

— Дай калиною заквітчаю твої коси…

Закосичуючи, він припав до неї довгим поцілунком, підхопив на руки й носив поміж деревами, таку невагому, таку безмірно дорогу, таку стомлену любов свою…

До шпиталю вертали мовчки. Вайда почувався винним. Не тому, що як мужчина був безпомічним, — був чистим, був гожим, але не міг він дозволити собі переступити поріг… Ні, не міг завчасу позбавити Таню цноти — якщо судилося їм бути разом, то хай буде як Бог велів…

XVIII

Вони обнялися. Почоломкались. Розчулено й щасливо. Як і належить справжнім друзям. Якусь часину розглядали один одного — живі люди на фронтових дорогах перехресних…

— Йдемо в скверик, — Поточняк, ще переповнений радістю зустрічі, просто-таки потягнув Вайду. — Посидимо, погомонимо… Потому щось скомбінуємо…

— А Ярослав?

— Він у Тарнавського. Як тільки звільниться, прийде до нас. Я попросив хлопців, щоб йому переказали. Все буде до ладу. Як книжка пише…

Лихий вітер з-над Бугу гнав по вулиці каштанове листя. Лихий вітер і синювато-прозоре небо — все те якось гнітюче тиснуло на Вайду, хоча, як і Поточняк, не приховував втіхи, що здибав бойового побратима.

— Ось туди, — показав Анатоль на вузьку зелену лавочку, проти якої, на такій самій, худа молодиця штопала комусь шкарпетки. — То як твоя голова?

— Ти ліпше скажи, як ваш побут у Вінниці?

— Шикарно!.. — Поточняк багатозначно підморгнув. — Банкети і концерти, карти і рулетка, горілка і дівки…

— Ти серйозно?

— Цілком. — Анатоль вийняв сигарети. — Я все більше переконуюся: якщо нема інтриги, то нема інтересу до життя…

— Це щось нове… — і Вайда подумав про Таню: ні, Таня чиста, непорочна. Треба буде довше побути у Вінниці, коло неї…

— А до Галичини так далеко… — спохмурнів Поточняк, переносячись душею до Львова. Як там Леся? Що з нею? Тепер він чомусь все рідше та рідше про неї згадував. Вона була наче якесь марево. — Таню бачив?

— І Дударика також… — Вайда невизначено всміхнувся. — Я тобі відповідаю, як у тому анекдоті: «Отче, горілку п’єте?» — «І пиво також…»

— Петрусь в ресторані співає.

— Не в театрі?

— Він надто слабий, щоб конкурувати з сильними.

— Треба було допомогти.

— Пробач, але ти погано знаєш життя Мельпомени… — Поточняк випустив кільце диму. — Галичани почуваються у Вінниці, як у себе вдома. Зваж, є шість клубів, у тому числі один український. До них багато хто заходить, передовсім галицькі старшини — харчові та з інтендатури… Зрозумів, хто має першенство? Можна зустріти і… отаманів, котрими Петлюра дав аванс на… формування загонів. Є театр з нічними фліртами… Човни, сади, — гуляй-кохайся… І воювати не охота… Тим паче жиди дають у борг. До речі, східнякам не довіряють. Отже, галичани тут прижилися…

Тим більше службу безпеки перейняла галицька жандармерія… Отаке, друже.

— Ну й ну!

— А ось і Грицан!

— Тільки не дивуйся, що я в такому бадьорому настрої,— застеріг Ярослав. — Мене розсмішив один чоловік із штабістів — імпозантний такий, в окулярах, з характерним прізвищем… Ти ж його, Анатолію, знаєш — Грушка. Досі був таким уже акуратним, таким педантним, а оце десь собі трохи хильнув, і розвезло козака. Все мучиться, що в нього кілька жінок, одній з них навіть поривався дзвонити, тепер сидить і свистить… Ні, ви уявляєте собі? Взірець штабіста — і раптом сидить та свистить!.. Ну, здоров, Антоне! Ти не гніваєшся на мене?

— Мені все пояснив отаман Кочмарик.

— Слава Богу! Я його дуже просив…

— Досить вам! Потім будете з’ясовувати стосунки, — перервав Поточняк. — Я хочу… Що я хочу?

— Не інтригуй! В «Якір»? — спитав Грицан.

— А куди ж іще?!

— Поїхали, бо вже смеркає…

Вайда відчув, що Грицан іде по Вінниці так, ніби по Львову, — акліматизувався, видать…

— Сюди, — кивнув Ярослав, — праворуч. Це наша улюблена ресторація; ми й назву придумали: «Якір». Себто тут ми кинули свій якір…

«Який же то ресторан? — здивувався подумки Вайда. — Звичайний шинок… Брудно, накурено, налюднено…»

їм ледь вдалося знайти вільний столик. На естраді натхненно співав Дударик — про козаченька молодого, котрий томиться в неволі та й тужить за отчим домом…

«Невже він дійсно закоханий в Таню? — ревниво подумав Вайда. — Чого доброго, ще відіб’є…»

— Що п’ємо, хлопці? — Поточняк зблиснув пенсне.

— Питаєш, як мертвих…

— Що ви, те і я, — сказав Вайда.

— Почнемо з вина…

— Ні, вином закінчимо! — і Поточняк владно гукнув офіціанта. — Нам пляшечку біленької, тарілку квашених огірків, жмут тарані і вашого вінницького сала…

— І головку часнику! — докичув Грицан.

— Поки що все, тільки скоро — в нас гість!

— Ну й розмах у вас… — Вайда покрутив головою.

— Переймаємо дух Богунових козаків, — усміхнувся Поточняк, злегка обійнявши його та потрусивши.

Офіціант приніс усе, що було замовлено. Поточняк притьмом наповнив келишки; в одній руці чарка, в другій — огірок.

— Щоб ми отак здибались через десять років!

— Будьмо! — Грицан нетерпляче.

— Дай, Боже! — кивнув Вайда, запримітивши, що в Ярослава злегка тремтить рука. — Ов-ва! Славчик спаскудився…

А з естради Дударик тягнув:

Коли Петрусь закінчив, Поточняк гукнув його до себе так само владно, як допіру офіціанта, налив горілки у свою чарку.

— Випий, друже, і втни веселішої — стрілецької!

— Мені не можна…

— Для настрою!

— Мені зашкодить…

— Горілка ще нікому не зашкодила!