Лапами вовк теж не закривав дівчині рота. Припустити подібне — ще більша вершина абсурду, ніж переконати себе в існуванні людини–вовка.

У такому разі, признався Левченко, на Любу, як і на попередніх бідолах, напала людина.

Настільки божевільна, що дряпає тіла велетенськими гострими нігтями. А шию шматує зубами.

Варіантів два.

Перший: танцювати далі від такої версії, шукаючи чоловіка, котрий з'їхав із глузду.

Другий: погодитися — десь у околицях завівся справжній перевертень. Котрий у повню перетворюється з вовка на людину.

Припущення номер один непрямо гратиме на версію Сомова про свідоме залякування місцевого населення не такими вже міфічними повстанцями. Мовляв, усі вони там, націоналісти, якоюсь мірою втратили розум. Версія номер два… Гм, визнання цього варіанту взагалі нікуди не приведе.

Андрій вийшов з–за муру, обережно посунув до стежки, уважно, до легкого болю в очах, видивляючись собі під ноги. Жодних слідів волочіння. Що ж, цього варто було чекати. Довкола товклися не лише вони з наспілим Нещеретом. Приїхали з лікарні санітари на возі. Потім міліціонери були, з відділення, та й цікавого люду набігло з ближчих будинків. От народ, бояться, трусяться — але не розходяться. У цю пору вересня земля суха, слідів не знайти…

Стоп.

Чому?

Хто сказав?

Левченко швидко повернувся назад, зайшов усередину кам'яниці, нахилився, потім присів. Провів по землі долонею. Тут хоч не так сухо. Звісно, не надто й волого, проте земля досить м'яка для того, аби на ній могли лишитися чіткіші сліди, ніж зовні. Могли… Нема. Якби були, все теж витоптано. Витягуючи загризену Любу звідти, Левченко в той момент менш за все думав — не насліди. Сюди ще заходили потім дорослі взуті чоловіки, слабенькі відбитки підошов накладалися один на один, й такі слідові візерунки ні про що розказати не могли.

Вийшовши назад, Андрій повернувся лицем до лісу, намагаючись згадати, як саме бігло від нього моторошне створіння, вслід якому він стріляв. Прикинувши нарешті лінію, вказівним пальцем пересунув догори форменого кашкета й рушив уперед, знову дивлячись перед собою. Збиті травинки, горбочки, ямочки, подекуди — кротовини… Хто тікав сюдою до лісу, далі зовсім не ясно. Правда, з Левченка ще той слідопит. Але тут навіть сам Шкіряна Панчоха, знаменитий мисливець із американських лісів та прерій, про якого читав у дитинстві, теж навряд чи дав собі раду.

Так, неквапом, нічого не винюхавши, він дістався до узлісся. На шляху трапився кущ глоду. Андрій ступив убік, збираючись обійти. Раптом завмер. Зиркнув на мимовільну перешкоду уважніше. Мовив сам до себе, наче переконуючи:

— А ти ж, сучий сину, міг і крізь кущ рвонути. Чи просто зачепитися об нього. І не треба зараз казати «ні»…

Торкнувся рукою гілок. Ніби нічого не порушувало їхньої цілості. Здається, жива істота не прокладала собі через нього дорогу. Та зробивши крок праворуч, Левченко здобув, нарешті, винагороду за пильність і терпіння.

Збоку випирала гілка, довша за інші. На її краю погляд Андрія зупинився. Обережно простягнулася рука.

Пальці зняли сірий жмутик.

Не стримавшись, Левченко понюхав.

Нічим не пахло.

Він ніколи не бачив живого вовка, хіба в зоопарку. Але чомусь відразу повірив: ось так виглядає вовча шерсть.

Побачивши та зірвавши широкий листок подорожника, Андрій, як вдалося, загорнув у нього трофей, далі не розуміючи, чи має знахідка відношення до нічної пригоди та решти нападів на людей узагалі. Та далі, в ліс, посунув впевненіше, з чітким переконанням — зараз узяв вірний слід.

Навряд чи тут і тепер подальший пошук дасть відчутні результати. Проте зупинитися Левченко вже не міг, не хотів. Ступав акуратно, стараючись не шуміти. Слухав пташиний щебет, обмацував кожен зустрічний кущик пильним поглядом, крутив головою. Якийсь час рухався навмання, аж враз укляк, присів, у русі спритно й легко витягаючи пістолет.

Дослухався — ну, як здалося.

Ні.

Десь попереду справді хтось ходив, так само скрадливо, як і він. Невідомий та поки невидимий за деревами рухався паралельним курсом. Фронтовий досвід згадався тут же. Андрій почав пересуватися зовсім безшумно, й пішов на звук, намагаючись шуміти не гучніше, ніж листок, що падає з дерева.

Того, за ким мимоволі почав полювати, розгледів скоро.

Лісом ішла жінка в довгій темній спідниці, кофті, з прикритою хусткою головою та чоловічих кирзових чоботях. Вони або виявилися на номер більшими, тому й робили рухи жінки незграбними, або вона сама не надто переймалася тим, аби ходити тихо. В руці несла плетений кошик. Андрій відразу прогнав думку про те, що вона шукає гриби: верх запнений рядниною — це те, що Левченко примудрився побачити зі свого місця, сховавшись за широким стовбуром.

Коли вийшла на видне місце, Андрій розгледів, нарешті, профіль та впізнав жінку. Катерина Липська, вдова, зовсім недавно поховала матір. Така вже доля — старенька пережила німців, а як прогнали їх, за місяць відійшла. Зараз Катерина жила з сином удвох, хлопчикові років одинадцять, здається.

Левченко за інших обставин не здивувався б, побачивши цю жінку в лісі. Гриби, трави, дикі яблука та груші — все, що може дати ліс у вересні, люди брали охоче.

Та не після того, як у тутешніх лісах завівся скажений вовк — людожер.

Звісно, місцеві далі ходять до лісу, адже він годує. Лиш збираються тепер гуртом. Та сто разів подумають, перш ніж наважаться піти. Липської це, виглядає, не стосується. В неї пацан на руках, а вона сміливо йде до лісу, звідки може не повернутися. На кого лишить малого?

Нічого підозрілого Андрій за Катериною не помічав. Відкрита, не відлюдниця, поводить себе як людина, котрій уже нема, чого й кого боятися.

Але щось привело її до лісу. Йде крадучись. Не хоче, аби її побачили. Хоча логіка вимагає взяти з собою когось за компанію.

Дивно.

Підозріло.

Немов відчувши щось або почувши, Катерина завмерла. Постояла так, спиною до Андрія. Поволі обернулася. Встигнувши сховатися за дерево, він одночасно присів, повільно ліг животом на траву, розпластався, перестав дихати. Спершу нічого не чув. Та за кілька довгих хвилин жінка, заспокоївшись чи прогнавши свою тривогу, пішла далі.

Левченко ж не квапився підводитись. Навпаки, обережно перевернувся на спину, глянув на небо та молочного кольору хмарки, що неквапом пливли повз верхівки дерев. Намацав травинку, зірвав, засунув до рота, трошки пожував.

Отакі, значить, справи.

Самотня жінка не боїться ходити з кошиком до лісу.

Або — боїться, як і всі в Сатанові, та не йти чомусь не може.

Або — не боїться, бо знає, чому страхатися не треба. Випадковість, яка породжує масу запитань до громадянки Липської. І він, Андрій Левченко, неодмінно її спитає. Поки ж просто візьме на замітку.

Сплюнувши пожовану травичку, легко підхопився. Вже не надто криючись, пішов назад, до того місця, де залишив свій мотоцикл.

… Лікар чекав. Та ділитися результатами роботи не поспішав. Вираз обличчя підказав, чого хоче Нещерет — тривожного й водночас нетерплячого питання:

— Вийшло, Савичу?

— Дивлячись, що саме ви вкладаєте в оце ваше «вийшло».

— Хіба тут можуть бути варіанти?

— Все може бути, Андрію. Ось є в мене результат, а ви розчаровано скажете — не вийшло. І навпаки: я вважаю — нічого толкового не домігся. Висновок надто суперечливий, враховуючи, гм, наші з вами польові умови. Ви ж все це приймете без заперечень. Що з точки зору науки теж не зовсім правильно.

— Савичу, голову мені не морочте. Між іншим, ось, сюди гляньте.

Обережно, немов крихкий скляний предмет, Левченко витягнув із нагрудної кишені кітеля загорнутий у подорожник вовняний жмутик. Озброївши очі окулярами, Нещерет нахилився, вглядівся, потім узяв листок за низ, підніс ближче до скелець. Так само обережно поклав назад на стіл, запитав:

— Або пес десь бігав, який линяє. Або…

— Вовк! — випередив Андрій. — Вовк же, правда?

— Де ви це взяли? Хоча… здогадуюсь. Вирішили землю носом порити.