— Важливі?

— Мене оголосили, Голубе. Виглядає, знають, де моє лежбище. Валити звідси треба.

— Куди?

— Інтересне питання. А ще краще — з чим валити? Без хрустів далеко не забіжиш. Бо хрусти — це ксиви, безпека. Не повна, ясно, але — безпека, Голубе. Тому з нами кантуйся. Разом не пропадемо.

— Для того й шукав тебе, Жора. Скільки вас?

— Зі мною — четверо. Було п'ятеро. Одного лягаві поклали з місяць як.

— От вовки!

— І я про це, — Теплий примостився поруч на лежаку. — Ми залягли поки. Так, виступаємо по дрібноті, але не те все, не те. Саме надибали справу, вірняк. Якраз підключишся. Недалеко, в селищі одному. Сатанів називається. Пошурували там мало–мало. Тільки місцеві мусора, думається мені, вже чутка заспокоїлися. Понюхаємо ще трохи, зробимо — і рвемо кігті звідси. Я б до моря подався.

— Чому — до моря? До якого моря?

— До Чорного найближче. Одеса–мама, знайомих тьма. Бував я там до війни. Заляжемо в катакомби — хрін знайдуть. А ще, Голубе, кордон поруч. Контрабандисти, їм війна — мама рідна. Отакий у мене план. Годиться?

Зовсім Голубу легше стало.

Правильно мислить Жора. Чомусь він сам не додумався про кордон та контрабандні стежки. Здорово зникнути з цієї країни, давно пора.

Голова.

Недарма сейфових замків, об які Теплий обламає зуби, ще не придумали у світі.

Так кажуть, у всякому разі.

Із бородою Ігор почувався в безпеці.

Спершу було не надто затишно — звик голитися нехай не щодня, але так часто, як дозволяла війна. Навіть у тюрмі й таборі його брили. Цього вимагали дійсні санітарні норми — розводити вошей та бліх начальство не хотіло, можна й по шапці за комах отримати. Але перехід на нелегальне становище вимагав міняти зовнішність. Борода виявилася одним із перших елементів маскування.

Він узагалі швидко переконався — чим простіше, без затій перевтілення в іншу людину, тим менше шансів спалитися. Коли робили нові документи, дуже схожі на справжні, сказали: ім'я краще залишити, а прізвище змінити мінімально. Тепер він став Ігорем Волковим. А пояснювався хід просто.

Досвіду життя за чужими документами він не мав. Значить, до оновлених паспортних даних доведеться звикати. Якщо забудеться, втратить пильність і не відгукнеться на теперішні ім'я та прізвище, тут же викличе підозру. Тим більше — у військовий час. Зараз перша–ліпша відповідальна працівниця тилу накручена закликами про максимальну пильність, бо ворог не дрімає. Найменший сумнів у власних паспортних даних — і все, можна зливати воду.

В такому разі шлях утікача — до першого міліціонера чи першого військового патруля.

Тоді як Ігор Волков мало, чим відрізняється від Ігоря Вовка. А це дозволить йому почувати себе впевнено.

Нові знайомі, знайдені в Солікамську, навчили Ігоря багатьом правилам життя, котрі мусить знати втікач від закону. Вони виявилися не надто складними, не вимагали від Вовка–Волкова чогось надзвичайного. Насамперед він мусив чітко усвідомити: його шукають. Проте не до кінця вірять, що зек без досвіду вибрався з тайги живим. Ігор і сам довго не міг у це повірити: утратив відчуття часу, коли вдень годував комарів та збирав гриби–ягоди, а ночами знову виходив до річки, спускав на воду пнину й віддавався на милість Глухої Вільви. Потім, коли його, зовсім ослаблого, одного ранку виловив у низині старий місцевий мисливець і приховав на заїмці, Ігор зрозумів, чому йому пощастило. Кінець літа в цих краях — не найтепліша пора, осінь, а за нею — зима приходять скоріше. Але серпень для заблукалого в тайзі не надто згубний місяць. Доведеться терпіти комарів та мошку, та все ж краще, ніж холод і голод.

Мисливець спокійно сприйняв факт, що рятує збіглого в'язня. До радянської влади, особливо — до її каральних органів, жителі довколишніх сіл ставилися з глибоко прихованою ворожістю. До того ж тайговик на своєму віку не раз зустрічав кримінальників, аби дійшло, чим Ігор відрізняється від типового каторжанина. На слова його благодійник був скупим. Протримав у лісовій хатинці кілька днів, поки борода втікача не стала жорсткішою. А тоді потай привів до себе додому.

Сільський уповноважений міліціонер цілком міг отримати інформацію про втечу. Тож нова людина привертала увагу. Через те рятівник, котрий виявився бурлакою та мешкав на віддаленій околиці, вивіз Вовка з села сам — знайшов привід поїхати в район, запряг воза, закидав Ігоря порожніми мішками, згори привалив повними. Попередив — у Солікамську розпрощаються, далі справи Ігоря його не обходять. Але добру справу наостанок зробив — передав підопічного з рук до рук поселенцеві — латишу.

Так Ігор потрапив до людей, котрі точно не збиралися здавати його за жодних обставин. Дуже швидко дізнався: п'ятдесятирічний сільський учитель Арвід та його донька, двадцятирічна Зента, від народження кривенька на ліве око, вислані сюди зимою сорок першого разом із іншими, хто не прийняв нову владу в Литві. Вчитель математики при цьому не надто поважав прихильників Ульманіса[8], маючи на те безліч підстав. Російську мову на засланні Арвід вивчив досить пристойно. Та словникового запасу все одно не вистачало, аби пояснити Вовкові: самопроголошений президент Латвії справді був із диктаторськими замашками. Проте це не давало йому жодних причин без спротиву пускати більшовиків до своєї країни й підтримувати червоний режим. Правда, починаючи доводити, що власна, національна диктатура завжди може бути ліпшою за диктатуру чужинців, плутався, збивався з думки і зрештою припиняв розмову до наступного разу.

Сам же Ігор слухав його стримано та намагався не вступати в дискусії — вони дуже нагадували теревені політичних в'язнів, а приймати їхні висновки щодо влади робітників та селян Вовк далі не міг собі дозволити. Хоча чим більше бачив, чув та переживав, тим частіше ловив себе на думці: ті, хто має такі погляди й висловлює подібні думки, все ж таки в чомусь та й праві. І зроблені висновки вже не вважав для себе крамолою.

Ті кілька днів, що Ігор переховувався в литовців, засланці ризикували не менше, ніж утікач. Благо, потрібну адресу він знайшов досить скоро, після чого своєрідну естафету прийняв невисокий, майже карлик на зріст чоловік з нездорового кольору шкірою на лиці та чіпким, пронизливим та небезпечним водночас поглядом. Назвав він себе Гулею, пояснивши — скорочено від прізвиська Гуллівер. Вірно, як ще прозвати людину такого зросту… Від Гулі дізнався: підлий Голуб теж дав про себе знати, але йому, як на лихо, пощастило.

— Не зрозумів, — здивовано мовив тоді Ігор. — На чиє лихо?

— На наше. На моє, мабуть, — уточнив Гуля сиплувато. — У нас своя пошта, з зонами зв'язок тримається. Тут же не велика земля, Солікамськ, нашого брата скрізь. Радянська влада, мусора — ширма. Вони думають, що все тримають. Насправді їм дозволяють, і вони це знають.

— Тобто?

— Край весь підніметься, як не то. Червоних наші не люблять. Зсучених — так само. Чуть затліє — все, хай зливають воду. Різати червону масть почнуть люто. Поки вони під ружйо своїх поставлять та підтягнуть, розгориться кругом. Знаєш, як у каторжному краї бунтувати вміють?

— Не знаю, — зізнався чесно.

— Один за одного стоять. Ну, а Голуб твій…

— Не мій.

— Хай не твій — просто Голуб. Сука він. Про нього погана звістка прийшла. Вже після того, як ви підірвали. Аби довго не вантажити, ця гнида фармазонська якось так нашаманила, аби з Прошею нашим, царство небесне, в тайгу піти. Ніби когось там притиснув, а потім, після всього, урка прозрів, покаявся, братві в ноги падав — не карайте. Пальця відрізав.

— Хто? Кому?

— Жук той. Самому собі. Як покарання. Або до півнячого кутка — або палець геть перед чесним народом. Ну його, не про те мова. Кажу ж, наші чекали Балабана. Думали, разом із Голубом прийде, тут ми йому й пред'явимо. Голуб прилітає сам. Двинув, каже, коні старий, не витримав переходу. Мій косяк, визнаю — хотів трошки його потримати в надії, хай заспокоїться, проявиться. Викупив, падлюка хитра. Де прокололися — не знаю, але кігті він рвонув, аж задиміло.