Хай би там як, але дистанція між політичними в таборі поширилася на всі категорії в'язнів. Ті, хто іменував себе мужиками, теж сторонилися Ігоря, волочачи свої терміни з мовчазною терплячою покірністю й дисципліновано ходячи на роботи,. Фронтовику, котрий злигався з кримінальниками, не довіряли. Саме тому Вовкові не лишилося іншого кола спілкування, ніж блатні королі табору.

Але у світлі останніх подій такий розклад став Ігореві неабияк вигідним.

Бо його контакти зі злодіями ні в кого зі сторонніх підозр не викликали. В тому числі — серед табірної адміністрації та охорони. Навпаки, стосунки з Прошею Балабаном для них були бажаними, майор Божич їх заохочував. Тож тепер Ігоря цілком влаштовувало, аби кум далі вважав його своїм агентом.

Це нікому не дасть приводу припустити, що Ігор Вовк виношує реальний план втечі.

Зараз, сидячи поруч із блатними біля багаття під час оголошеної бугром[6] перерви, він востаннє прокручував подумки недавні події та зважував свої шанси.

…Того ж вечора, після розмови з начальником оперчастини, Вовк підстеріг біля сортиру Голуба. Гукнув легеньким свистом. А коли той підійшов — навалився, затягнув подалі від цікавих очей, в тил убиралень, припер до дерев'яної стіни, просичав:

— Значить, без мене кігті рвете? Я думав, ми друзі, Голубе.

Маневр удався. Блатний спершу справді, без гри, налякався, бо зрозумів, про що йдеться. Щось пробелькотів, ніби виправдовуючись, але досить швидко отямився, агресивно рикнув у відповідь:

— Ти страх загубив? На кого тягнеш, парашнику! Забув своє місце?

— Забув, — у тон йому відповів Ігор. — І не ти мені його нагадаєш, падло щербате. Веди до Балабана, з ним говоритиму. Без мене у вас нічого не вийде, братчики.

Іншого виходу Голубові не лишалося. На їхні переміщення по табору та в бараку ніхто, як дотепер, не зважав. З деяких пір Вовк узагалі перестав ловити на собі цікаві погляди.

Старий злодій здивувався поінформованості Ігоря. Та, здається, зовсім не розгнівався й не насторожився. Запитав лиш:

— Хто стукнув? Кому язика відрізати?

— З вас погані конспіратори. Це тільки мужики, політики й хіба опущені на вас намагаються не дивитися. Ніхто нікого не чіпає, й це вже добре. Я ж з фронту, забув? За два з половиною роки увага знаєш, як відточилася? Як це кумові стукачі вас не розшифрували. А вони є, вірите?

— Насідки мусорські є в кожній хаті, — погодився Балабан. — Вони рано чи пізно своє отримують. Може, раптом знаєш, хто?

— Не знаю.

— Чого тебе кум смикав?

До такого Ігор був готовий.

— Дивна історія. Я тут у нього, як він каже, на хазяйстві перший, хто з передової. Туди–сюди, слово за слово… Розказав йому про суку, через яку тут опинився. Не знаю, хто мене смикнув, на що розраховував… Здуру, мабуть, попросив знайти адресу моїх, дружини й сина. Писати щоб… Не думав, що Божич виявиться таким добрим.

— Є адреса, виходить?

— Ага. Жінка моя зі мною заочно розлучилася. Тепер уляглася з лягавим, котрий мене сюди запроторив.

Брови старого злодія смикнулися вгору.

— Ти ба, який коленкор! А я завжди говорив — не дарма нам, бродягам, злодіям–законникам, заборонено мати сім'ї. Так би наші баби крутили з мусорами, поки ми тут… Ну, і що думаєш робити?

— Тому й прийшов до вас, Балабан. Чесно? Я ж нічого такого, відчуття хіба, підозри. Притиснув Голуба, взяв на понт. Не карайте його за це, краще беріть мене з собою. Третім. А Рохлю цього, солоденького, лишайте. Без нього швидше рвонемо. Півник нас тільки зв'яже.

Балабан спохмурнів. Пошарив чіпким поглядом по напівтемному бараку, намацав Льоньку біля груби в кутку. Той сидів, утягнувши голову в плечі, та, мабуть, відчув щось — боязко зиркнув у їхній бік, тут же повернув голову назад.

— Ясно, — протягнув він, хруснувши при цьому пальцями. — Ти розумієш, Офіцере, куди лізеш? Пальцем ворухну — тебе на перо посадять. Хрюкнути не встигнеш. Віриш чи ні?

— Вірю, — Ігор говорив чисту правду. — Тільки для чого? Смисл який? Аби не брати мене третім, замість жирної табірної курви?

— Ти чужий, — відрізав Балабан. — Хоч із тобою люди тут тасі–васі, але у таких справах ти — не наш.

— Рохля з фарбованими губами — сильно ваш?

Кадик Балабана смикнувся на зморшкуватій шиї.

— Поговори ще в мене.

— Для чого ж я і й прийшов до вас, Балабан, — втрачати справді не було чого, Ігор пер напролом. — Яка різниця, хто й коли мене підріже? Кум уже вербував. Це такий обмін: він мені зробив, бач, добро. Розказав про жінчину зраду. А я йому за це повинен писати різні розписки. Так ясно чи ще ні?

Брови старого злодія сіпнулися вгору.

— Ти погодився?

— Відмовлюся — почнеться в мене веселе життя. Між іншим, Божич натякнув, і то досить прозоро: якщо не підпишуся, він хоч як пустить чутку, що я — стукач. Ви ж мене за це в сортирі втопите, хіба не так?

— Втопимо, — з серйозним виглядом підтвердив Балабан. — Живим засунемо в лайно. Наковтаєшся за свої гріхи.

— Значить, у мене хоч як виходу нема. Й жити мені недовго, такий капкан. Ось для чого майор постарався. Тому вихід один: тікати з вами. Застрелять — то хоч не лайном захлинуся. Зловлять — до смерті не заб'ють, строк накинуть за втечу. Але хоч стукачем не стану напевне. Загнали, бачте.

Старий злодій пошкріб підборіддя.

— Що кумові сказав?

— Поки нічого. Час на роздуми взяв.

— Мудро, — Балабан хруснув пальцями. — Під пером ти зараз ходиш, Офіцере, бо знаєш про втечу. Свідок ти, не потрібен нікому. На що надіявся, коли йшов на цю розмову, — чорт тебе знає….

Відчувши — старий чекає відповіді, Вовк, тим не менше, вирішив: розумніше відмовчатися. Балабан же, схиливши голову набік, глянув на співбесідника якось зовсім незнайомо.

— Але вірно все зробив. Молодець. Сам прийшов. Після того взяти тебе на втечу — це законно, за нашими поняттями. Правильно, гори він вогнем, Рохля. Тільки зайвим буде. А тут, у зоні, йому добре. Ніхто не ображає. Четвертий не потрібен, Офіцере. Одне скажу: пов'яжемося всі разом. Доведеться тобі бути з нами після того до кінця. Готовий? Я за тебе поручуся. Слово Балабана ще важить, де треба.

Звісно, Ігор був готовий. У нього вкотре не лишалося виходу.

Інакше не вирватися звідси.

Не дістатися рано чи пізно до Сомова.

Не перегризти його погане горло — а вчепитися в нього Вовкові чомусь кортіло найбільше, зібрався шматувати ворога зубами, навіть якщо інша зброя буде.

Після того Проша Балабан коротко виклав новому спільникові план утечі.

А за три дні вони вже сиділи біля вогнища в тайзі на лісосіці, чекаючи сигналу.

Тому й дивилися косо мужики–лісоруби: після команди перепочити Ігор, з силою загнавши сокиру в повалений стовбур, неквапом посунув до багаття блатних.

Дзвеніли комарі.

О цій порі, наприкінці короткого літа, під Солікамськом їх лишалася ще тьма. Здавалося, відчуваючи прихід швидких холодів, справжні хазяї тайги жирували наостанок, залазячи людям у носи, вуха, атакуючи очі, залітаючи часом у відкриті роти. Дим від кострищ не завжди рятував, тож чи не єдиним виходом для блатних виявився Льонька Рохля — зробивши опасисте віяло з листяних гілок, старанно розганяв комарині хмари від «дядів».

Закон не дозволяв блатним працювати. Але на лісосіку вони вибиралися в повному складі, гуртувалися окремо, палили вогнище, курили й часом травили байки з конвойними. Зараз відбувалося те ж саме, не було в їхній поведінці нічого дивного й нового.

На приспану пильність був перший розрахунок.

Говорячи тоді зі старим злодієм, Ігор навмисне оминув його хворобу. Тепер, дивлячись, як рішуче, попри свій вік та стан, налаштований Балабан, остаточно зрозумів: спроба втечі для нього — останній відчайдушний ривок. Якби не хвороба, старий би цілком комфортно почував себе в табірних умовах. Із розмов Вовк дізнався — той вперше сів ще до революції, випустили по амністії весною 1917 року, гуляв на волі аж до непу[7], потім став проводити за ґратами значно більше часу, ніж на волі. Статус законника дозволяв не надто перейматися цим. Але все ж таки свобода й далі манила. Тепер ризик померти на койці в табірній лікарні став очевидним. І Балабан наважився йти у свій останній бій.