Вже по обiдi про цих людей з’являлися першi вiдомостi. А до вечора, коли житомирська мiлiцiя отримала фотокартки всiх вiсiмнадцяти, з мертвої точки зрушило вiдразу вiсiмнадцять справ про зникнення самотнiх людей, котрi або стояли на облiку в наркологiчному чи психоневрологiчному диспансерi, або просто мали проблеми з психiкою чи алкоголем.

Влiтку минулого року пiшла з дому i не повернулася мешканка Новоград-Волинського району, сiмдесятирiчна самотня бабуся Валентина Миколаївна Гороховець.

За два мiсяцi до того над нею взяв опiку благодiйний фонд «Надiя», головний офiс якого зареєстрований у Києвi. Згiдно з документами, її невеличкий сiльський будиночок переходив на баланс фонду, якщо протягом року жiнку не знаходили. Старенька жила сама i поступово впадала в маразм. Фонд, взявшись опiкуватись її долею, налагодив регулярне медичне обслуговування: до старої три рази на тиждень навiдувалися медсестра i соцiальний працiвник. Сусiди пiдтверджували це. Так само пiдтверджували: бабця могла пiти кудись свiт за очi, особливо — влiтку. Її знаходили або в довколишньому лiсi, або по дорозi в сусiднє село, або, в кращому випадку, — на околицi рiдного.

Психiчно хворi та алкоголiки вiд того часу почали зникати в рiзних мiстах та селах областi. Лише в самому Житомирi таких, серед загального числа зниклих, виявилося шестеро. Як правило, то були мешканцi околиць. Зазвичай нiкого, хто б доглядав за ними, не було.

Чотири зникнення пов’язанi з дiяльнiстю фонду «Надiя». П’ятьох опiкала релiгiйна органiзацiя «Добра громада», офiс якої знаходився в примiськiй зонi Житомира. Семеро передали свою нерухомiсть благодiйнiй органiзацiї «Шанс». Двоє були якимось чином пов’язанi з товариством «Самаритянин».

Останнiй, старенький iнвалiд Микола Васильович Сумчатов, кудись зник цiєї недiлi, тридцятого листопада. Про це дiзналися лише вранцi п’ятого грудня. Тiло мертвого iнвалiда лежало найближче до дверей льоху. Це на нього першого наткнувся Бражник. А ще ранiше, у понедiлок, Вiктор Шамрай став випадковим свiдком поховання цього трупа.

Блукаючи по Пiдлiсному та вишукуючи прикмети аномальної зони чи iншi паранормальнi явища, якi б пояснили випадок з Тамарою Томiлiною, вiн раптом побачив, як у Пiдлiсне заїжджає джип. Вiктор швиденько заховався, причому — неподалiк вiд хати-трупарнi. Звiсно, прибула трiйця побачила його машину i це їх неабияк стривожило. Це стало зрозумiло з їхньої розмови. Та все ж таки трiйця вирiшила завершити спочатку свою справу, а тодi шукати того цiкавого, який приїхав сюди.

Потiм двоє вивантажили з машини загорнутий у мiшковину довгастий пакунок, який чомусь вiдразу видався Шамраєвi трупом. Третiй, старший за вiком, вiдчинив вхiд до погреба. Коли трiйця зникла всерединi, Шамрай не витримав — кинувся тiкати. Побiг до машини стрiмголов, забувши про обережнiсть.

Помiтили. Наздогнали. Чимось вдарили по потилицi. Вдарили електрошокером. Далi Вiктор нiчого не пам’ятає. Куди подiлася машина, до того ж — чужа, досi не може сказати.

Ось цю iсторiю почув вiд Вiктора лiкар. Вiн тут же передзвонив Березовськiй, розповiвши заодно про слiд вiд уколу i беладонну, а Кiра зробила вже свої висновки.

— Ну, i що там у них тепер? — поцiкавився Сергiй.

За добу вiн остаточно прийшов до тями i навiть поривався встати. Та лiкар категорично заборонив, дружина пiдняла скандал, а пiсля вiзиту начальника розшуку, тобто — його безпосереднього начальника, i пiсля всього, сказаного ним, Бражник помiняв своє ставлення до ситуацiї. Тепер йому не було куди поспiшати i Сергiй вирiшив, користуючись збiгом обставин, дозволити собi вперше за багато рокiв трошки похворiти. Окрему палату в нього поки що нiхто не забирав, та вiн сам наполiг, аби до нього пiдселили товариша, з яким можна хоча б у карти рiзатися чи просто терти за життя. В суботу нiхто нiкого нiкуди не переводив, тож до понедiлка Сергiй хоч як лишався у палатi сам.

— Тепер розкручують справу по повнiй. Хто герой, поки що не знаю. Але не я. I вже точно не ти, — Кiра сумно посмiхнулась.

— Слава Богу, знаєш? Я краще свiдком пройду. Враховуючи масштаб iсторiї, найближчим часом вiд мене взагалi вiдчепляться. Курево принесла, до речi?

— Тобi не можна, до речi, — Березовська строго склала губи в рiвну лiнiю.

— Нехай так, — легко погодився Сергiй. — Вiд цигарок теж треба вiдпочивати. Кажеш, Пузир розколовся першим?

— Менi так сказали. Я ж при цьому не була. Обоє тих, кого ти пострiляв, пiшли у глибоку вiдмову. Пiсля того, як Пузир твiй…

— Не мiй…

— Гаразд, нехай просто Пузир. Отже, пiсля того як Пузир, прочухавшись у лiкарнi, оцiнив ситуацiю, вiн вирiшив сам, добровiльно спiвпрацювати зi слiдством. Як менi казали, цiлу годину цей Коля говорив, мов з кулемета стрiляв. Показали його зiзнання тим двом, вони теж довго не ламалися. Тепер, здається, повиннi в’язати верхiвку цiєї пiрамiди. Якщо вже не пов’язали.

— У чому ж там справа? Хоча, вчора менi сказали, що все це — зниклi безвiсти самотнi хворi люди. Мене цiкавлять лише деталi. Суть зрозумiла: спочатку їх гарненько обробляли, потiм — складали вiдповiднi папери, нарештi — вбивали i вивозили в Пiдлiсне. Вгадав?

— Вгадав, — кивнула Березовська, взяла апельсин з тумбочки, почала його чистити. — Придумав таку схему один мiсцевий аферист. Його коханка мала доступ до iнформацiї про офiцiйно зареєстрованих шизикiв та алкашiв. Лишалось вирахувати, за ким з них нiхто не заплаче i чию нерухомiсть або земельну дiлянку можна з часом прибрати до рук. Знайшлись люди, якi зареєстрували на пiдставних осiб кiлька липових релiгiйних та благодiйницьких органiзацiй. Мiж iншим, подiбнi кидки — лише частина їхньої дiяльностi, там зараз тiльки починають крутити. Звичайно, за всiма цими конторами стояла одна людина. Потiм через певне агентство з нерухомостi нiчиє житло або нiчия земля реалiзовувалися за цiнами, трошки нижчими вiд ринкових. Втрати невеликi, зате швидкий прибуток гарантовано. Ну, сам розумiєш, там не одна схема. Але кiгтик загруз — всiй пташцi капець.

Договоривши, Кiра розламала вже очищений апельсин навпiл, простягнула половинку Сергiєвi, другу поклала собi на колiна, обтерла руки вiд липкого соку сiрим лiкарняним рушником.

— Вiтамiн, — вона кивнула на апельсин.

— Дякую, — Бражник двома прийомами розправився зi своєю половиною фрукта, обтер мокрi вiд соку губи тильним боком долонi. — Яким робом там Пузир?

— Все, що вiн говорить, треба сприймати з поправкою та дiлити на два. Хоча б тому, що вiн у всiх своїх бiдах на тещу киває. Мовляв, вона змусила, вона штовхнула на слизьке. Та справдi, в цiй iсторiї багато народу мiж собою пов’язано. «Санта-Барбара» вiдпочиває.

— Ти дивилася «Санта-Барбару»? — щиро здивувався Сергiй.

— Дуже давно це було. Якi ще є розваги у самотньої жiнки? Особливо тодi, коли «Санта-Барбара» — єдине, що рятувало вiд депресiї. I все, закрили тему. Бачила десяток серiй, тому уявляю собi… Значить, так. Отой рудий, застрелений Пузирем у голову, виявився родичем близької подруги Миколиної тещi. Невiдомо за яким чортом вiн почав шукати виходи на мiлiцiю, котра охороняє зону вiдчуження. Обмовився: є, мовляв, можливiсть непогано пiдробити. Ну, подруга — тещi, теща — зятя за горiшки. Давай, зятьок, не лови ґав, крутись як iншi люди, бо i так з тiєї охорони нiчого не маєш… Зрозумiло, свiдкiв розмови рудого з Пузирем не було. Як вони знайшли спiльну мову i про що домовились — не знаю. Думаю, пiзнiше це спливе… Результат важливiший: як найкраще мiсце для того, аби щось кудись заховати Коля Пузир назвав Пiдлiсне. Кажуть, тепер божиться: про трупи нiчого не знав. Коли дiзнався, пiзно було пити «Боржомi». Вже по саму макiвку у справi.

— Хто знає, — Бражник стенув плечима i поморщився — поранений бiк заболiв. — Може, так насправдi й було. За що Колi бабки платили?

— За мiлiцейське прикриття. Теоретично всiх, хто їде в зону, фiксують. Данi про них доповiдають по iнстанцiях. Там же купа порушень можлива, сама розумiєш… А Пузир їхнього джипа не помiчав. Ще з напарником своїм дещицею лiвого приробiтку дiлився. Чому цiй братвi не простiше було десь закопувати трупи, а звозити їх у мертве село i скидати там до купи, поняття не маю.