Пообідав я в одному з тих закладів, що їх ми з Гербертом називали «географічними закусочними», де на кожній скатертині сліди від кухлів з портером викреслили карту світу, а на кожному ножі підливою повимальовувало морські течії - іще й досі в усіх володіннях лондонського лорд-мера ледве чи знайдеться бодай одна негеографічна закусочна! - і де я збував час, дрімаючи над хлібними крихтами, мружачись на газові ріжки й засмагаючи у гарячих повівах від обідів. Але потім я таки розворушився й подавсь до театру.

Там я побачив доброчестивого боцмана на службі його величності - героя хоч куди, от тільки штани у нього в одних місцях були занадто тісні, а в інших занадто вільні,- який насував усякій людській дрібноті капелюхи на очі, дарма що сам був великодушний та мужній, і підбивав усіх навколишніх не сплачувати податків, дарма що сам був запеклим патріотом. У кишені він мав торбу з грішми, схожу на завинутий у скатертину пудинг, і на ці гроші одружився з дівулею, вбраною у завіски з ліжка, чим дуже розважив присутніх; з цієї нагоди все населення Портсмута (в кількості дев'яти чоловік за останньою ревізією) висипало на берег і, потираючи власні руки й тиснучи чужі, заспівало: «Наливай, наливай!» Проте один темновидий плюгавець, який відмовився й наливати і взагалі нікого не слухав і серце якого (про що відверто сказав боцман) було таке саме чорне, як його мармиза, закликав двох інших плюгавців заморочити всім на світі голови; це було здійснено так блискуче (плюгавське поріддя мало великий вплив на громадське життя), що минуло піввечора, поки спромоглися знов усе направити, та й то лише завдяки тому, що один чесний дрібний бакалійник з червоним носом, у білому капелюсі й чорних гетрах заховався в годиннику, маючи при собі рашпер, підслухав чиюсь розмову, тоді виліз і попристукував ззаду рашпером усіх, кого не переконала здобута ним інформація. Після цього без жодного попередження з'явився на сцені з орденом Підв'язки на грудях містер Вопсл - у ролі всемогутнього можновладця безпосередньо з адміралтейства - і заявив, що всіх плюгавців негайно відправлять до в'язниці, а боцманові він привіз британського прапора як скромну винагороду за його заслуги перед короною. Боцман через цю відзнаку вперше на віку пустив сльозу, яку поштиво витер прапором, а далі, повеселішавши, назвав містера Вопсла «ваша честь» і попросив дозволу потиснути йому руку. Містер Вопсл простяг долоню з належною гідністю і зараз же опинився затиснутим у курному кутку, оскільки решта дійових осіб заходилась танцювати матроський танець. Ось із цього кутка, оглядаючи невдоволеним оком публіку, він і помітив мене.

Другим номером ішла нова комічна різдвяна пантоміма, у вступній сцені якої я, собі на прикрість, розпізнав містера Вопсла з обличчям, що аж світилося від фосфору: вдягнений у червоне вовняне трико, з кучмою червоних торочок замість волосся, він в, якійсь подобі печери кував громи й страшенно злякався, коли з'явився додому його хазяїн-велетень (до речі, дуже охриплий). Невдовзі, однак, він задемонстрував себе достойнішим чином. Геній Юного Кохання, опинившись у скруті - через жорстокість і нетямущість фермера, котрий, щоб досадити доччиному обранцеві, заліз у лантух з-під борошна і в такому вигляді з другого поверху звалився йому на голову,- вдався по допомогу до мудрого Чарівника, і коли цей Чарівник вигулькнув досить нетвердою ходою з підземелля явно після втомної дороги, виявилося, що це не хто, як містер Вопсл у високому капелюсі і з грубенькою книжкою чорної магії під пахвою. Оскільки діяльність цього Чарівника на землі обмежувалась в основному тим, що до нього зверталися, про нього співали, його штовхали, танцювали навкруг і засліплювали його різнокольоровими хлопавками, вільного часу він мав достатньо. І я з немалим подивом побачив, що весь цей вільний час він украй вражено втуплює очі у мій бік.

Розгубленість у погляді містера Вопсла щодалі дужчала, здавалося, чим напруженіше пробує він щось з'ясувати, тим більше плутається, і я просто збагнути не міг, у чому тут річ. Я думав про це ще довго після того, як він знявся до хмар у великому футлярі з-під годинника, і все так само нічого не розумів. Іще й через годину я думав про це, коли, вийшовши з театру, побачив, що він чекає мене біля під'їзду.

- Як ся маєте? - привітав я його й потис руку, після чого ми рушили вулицею.- Ви, я бачив, мене помітили.

- Помітив вас, містере Піп? - відказав він.- Звичайно ж, я вас помітив. Але хто там був ще?

- Хто ще?

- Це страшенно дивно,- сказав містер Вопсл, і на обличчі у нього знову з'явився розгублений вираз,- але я міг би поклястися, що то він.

Стривожившись, я попросив містера Вопсла пояснити, що він має на думці.

- Я от не знаю, чи звернув би на нього увагу, якби вас не було,- сказав містер Вопсл усе так само розгублено,- але думаю, що, мабуть-таки, звернув би.

Я мимоволі оглянувся на всі боки, як уже звик робити дорогою додому,- бо від цієї загадкової мови мене обсипало морозом.

- О ні, його близько не може бути,- сказав містер Вопсл.- Він вийшов ще до кінця вистави, я бачив.

Небезпідставно припускаючи, що за мною стежать, я запідозрив навіть цього бідолашного актора. Я подумав, а чи не заманюють мене в пастку, щоб вивідати щось? Тим-то я тільки глянув на нього, коли ми йшли разом далі, але нічого не сказав.

- Мені чомусь здалося, що ви прийшли з ним, містере Піп, та потім я побачив, що вам і невтямки, хто то сидить за вами, немов привид.

У мене знов мороз пробіг поза шкурою, хоч я таки не озвався, адже цілком могло бути, що цими натяками хотіли витягти у мене згадку про Провіса. Але що сам Провіс не міг бути в театрі - я ні на хвильку не сумнівався.

- Я бачу, ви не розумієте, містере Піп. Справді. Бо ж таки це дивовижно! Ви ледве чи й повірите, коли я вам зараз скажу. Я б і сам ледве чи повірив, якби почув від вас.

- Справді?

- А й справді. Ви, містере Піп, пам'ятаєте той давній різдвяний вечір, коли ви були ще дитиною, і я обідав у Гардзкері, і до вас прийшли солдати полагодити пару наручників?

- Пам'ятаю дуже добре.

- А пам'ятаєте, як потім була погоня за двома втікачами, і як ми брали в ній участь, і як Гарджері посадив вас на плечі, і як я біг попереду, а ви насилу встигали за мною?

- Пам'ятаю все це дуже добре.- Йому й не уявити, як міцно запам'ятались мені всі ці деталі,- за винятком, звісно, останньої.

- І пам'ятаєте, як ми надбігли, а вони двоє билися в рові, і один страшенно віддухопелив другого й розтовк йому все обличчя?

- Я бачу все це, як сьогодні.

- І потім солдати запалили смолоскипи й поставали навколо тих двох, а ми пішли за ними через чорні болота, щоб до кінця все роздивитися, і світло смолоскипів падало на їхні обличчя - на цьому я особливо наголошую, світло смолоскипів падало на їхні обличчя,- а оточувало нас кільце непроглядного мороку?

- Так,- сказав я.- Я все це пам'ятаю.

- Так ото один з тих двох в'язнів сидів сьогодні за вами. Я розпізнав його ззаду вас.

«Спокійно!» - подумав я собі й спитав:

- А котрий же з них це був, як вам здалося?

- Той, що з розтовченим обличчям,- ту ж мить відповів він,- і я можу поклястися, що впізнав його! Що довше я про це думаю, то стаю більш певний.

- Дуже дивно,- відповів я, силкуючись вдати, ніби його розповідь не аж надто мене зацікавила.- Справді дуже дивно!

І не переказати, як я стривожився від цієї нашої розмови, як я вжахнувся, коли збагнув, що позад мене, «немов привид», сидів Компесон. Бо якщо за весь цей час, що ми переховували Мегвіча, я й мав кілька хвилин, не обтяжених думками про Компесона, то це саме тоді, коли він був у мене за спиною; і усвідомлювати, що після стількох моїх застережних заходів мене таки застукано зненацька, було однаково, якби я, щоб відгородитись від нього, замкнув за собою одні по одних сотню дверей, а тоді раптом виявив його поруч. І прийшов він до театру, безперечно, лише через мене, а це означало, що хоч і не було якихось видимих ознак небезпеки, вона чигала на мене невідступно.