- Яким вітром тебе сюди занесло, Піпе? - сказала міс Гевішем.
Хоч дивилась вона на мене твердо, я помітив у її очах деяку збентеженість. З руху пальців Естелли, яка на хвильку піднесла на мене погляд, а тоді знов перевела його на свою роботу, мені видалось, наче вона здогадалася, що я вже знаю, хто мій доброчинець.
- Вчора, міс Гевішем, я їздив до Річмонда,- сказав я,- маючи намір поговорити з Естеллою, і коли дізнався, що її якимсь вітром занесло сюди, вирішив і собі приїхати.
Міс Гевішем уже втрете чи й учетверте давала мені знак сісти, і я сів на крісло біля туалетного столика, де звичайно сиділа вона сама. Серед усієї навколишньої руїни в той день то було немов найвідповідніше для мене місце.
- Що я маю сказати Естеллі, міс Гевішем, я скажу у вашій присутності зараз… За хвилину. Це не здивує вас і не образить. Я нещасний так, як ви тільки могли бажати.
Міс Гевішем дивилась на мене так само твердо. Рух Естеллиних пальців за роботою свідчив, що вона прислухається, хоч погляду не підводить.
- Я виявив, хто мій заступник. Це не втішне відкриття, і воно не додасть мені нічого - ні честі, ні становища, ні багатства. З певних причин я не можу говорити на цю тему детальніше. Це не моя таємниця, а чиясь інша.
Оскільки я змовк, дивлячись на Естеллу й розмірковуючи, як далі говорити, озвалася міс Гевішем:
- Отже, це не твоя таємниця, а чиясь інша. І що з цього?
- Коли ви, міс Гевішем, уперше звеліли мені прийти сюди, коли я ще жив он у тому селі, звідки мені краще було б не виїздити,- тут я, мабуть, опинився чисто випадково, як і будь-який інший хлопчик міг би опинитись, у ролі служки, щоб задовольнити вашу потребу чи примху й отримати за це скількись там грошей, так?
- Справді, Піпе,- відповіла міс Гевішем, спокійно киваючи головою,- так і було.
- І містер Джеггерс…
- Містер Джеггерс,- рішуче підхопила мою думку міс Гевішем,- не має до цього ніякого відношення й навіть не знав про це. Те, що він був моєю довіреною особою і водночас довіреною особою твого заступника - просто збіг. І в цьому нічого дивного, адже він має стількох клієнтів. Але так чи інакше, а ніхто цього спеціально не придумував.
При погляді на її виснажене обиччя кожен переконався б, що все це вона говорила відверто, не намагаючись щось приховати.
- Але коли я піддався самообманові й так довго залишався під його владою, ви по суті ж сприяли цьому? - спитав я.
- Це так, я й не пробувала розкрити тобі очі,- визнала вона, знову твердо кивнувши мені головою.
- І це було по-людському?
- А хто я така,- скрикнула міс Гевішем, спаленівши гнівом і так грюкнувши костуром об підлогу, що аж Естелла підвела на неї здивований погляд,- хто я, на бога, така, щоб виявляти до когось людське ставлення?
Те моє запитання вихопилось у мене якось несамохіть, проти моєї волі. Я так і сказав їй, коли вона похнюпилась і змовкла після свого раптового спалаху.
- Ну добре, добре,- мовила вона.- А ще що?
- За мою службу тут мені було щедро заплачено,- сказав я, щоб замирити її,- і я став підмайстром коваля, а розпитував я вас, маючи на думці з'ясувати дещо для себе особисто. Те, що я далі скажу, виходить з інших - сподіваюся, більш благородних - міркувань. Умисно не розвіюючи мого самообману, ви, міс Гевішем, мали на меті покарати… провчити…- може, ви самі підкажете, яким словом це назвати, щоб вам не було образливо,- своїх корисливих родичів, так?
- Справді так. Вони ж самі напросилися. І ти також. Невже я, стільки переживши в житті, мала б ще умовляти їх і тебе, щоб не забивали собі голови ілюзіями?! Ви самі понаставляли собі пастки. Я вас туди не заманювала.
Почекавши, поки вона знову заспокоїться - бо ці її слова теж перейшли у збуджений крик,- я повів далі.
- У Лондоні я мав змогу близько спілкуватися з деким із ваших родичів, міс Гевішем. Я знаю, що вони цілком щиро поділяли мої ілюзії. І я вчинив би ницо й підло, якби не сказав вам - незалежно від того, сподобається це вам чи ні, повірите ви мені чи ні,- що ви глибоко помиляєтесь щодо містера Метью Покета та його сина Герберта, коли не хочете бачити, які це шляхетні, чесні, прямі люди, нездатні ні на які інтриги чи підступи.
- Вони твої друзі,- зауважила міс Гевішем.
- Вони стали моїми друзями тоді,- заперечив я,- коли вважали, що я запосів їхнє місце, і коли Сара Покет, міс Джорджіана й місіс Камілла, оскільки я знаю, дивились на мене, як на конкурента.
Таке протиставлення, як я з приємністю відзначив, піднесло їх двох в очах міс Гевішем. Вона з хвильку уважно дивилась на мене, а тоді тихо спитала:
- Чого ж ти хочеш для них?
- Тільки одного,- відповів я,- щоб ви не ставили їх на один рівень з рештою рідні. Вони, може, і тієї самої крові, але вдачею відмінні.
Не зводячи з мене уважного погляду, міс Гевішем повторила:
- Чого ж ти хочеш для них?
- Ось бачите - навіть якби я й намагався,- сказав я, відчуваючи, як червонію,- то не зумів би приховати, що таки хочу дещо у вас попросити. Міс Гевішем, якби ви змогли певною сумою грошей допомогти моєму другові Герберту міцніше стати на ноги - але щоб без його відома! - то я міг би підказати вам, як саме це зробите.
- А чому неодмінно без його відома? - спитала вона, склавши руки на костурі й пильніше вдивляючись у мене.
- Тому,- відповів я,- що я ще понад два роки тому почав це діло без його відома і не хочу, щоб воно викрилося. Чому я не спроможен сам цього докінчити - я не можу пояснити. Це частка тієї таємниці, що зв'язана з іншою особою.
Міс Гевішем звільна перевела погляд із мене на вогонь. Тривало це, як здавалось у цілковитій тиші й при млявому світлі свічок, дуже довго, але коли кілька жарин шурхітливо розсипалось, вона, стрепенувшись, знову подивилася на мене - спершу невидющим, а тоді вже свідомішим поглядом. Естелла весь цей час не припиняла роботи. Зосередившись нарешті увагою на мені, міс Гевішем озвалась так, наче наша розмова й не уривалася:
- А ще що?
- Естелло,- сказав я, обертаючись в її бік і силкуючись стримати тремтіння в голосі,- ви знаєте, що я вас кохаю. Ви знаєте, що я кохаю вас давно й самовіддано.
Почувши, що до неї звертаються, Естелла підвела голову, хоч пальці її й далі працювали, і незрушно подивилась на моє обличчя. Міс Гевішем перебігла поглядом з мене на неї і назад на мене.
- Я мав би це сказати раніше, якби не мої тривалі ілюзії. Через них у мене постала надія, що в планах міс Гевішем ми призначені одне для одного. Поки я вважав, що ви, так би мовити, не вільні у своєму виборі, я мовчав. Але тепер я мушу це сказати.
Сидячи все так само незрушно й не відриваючи пальців від роботи, Естелла похитала головою.
- Я знаю,- сказав я у відповідь на цей порух,- я знаю. Я й не сподівався коли-небудь назвати вас моєю, Естелло. Не знаю, що станеться зі мною вже в найближчому часі, яким бідним я зроблюсь і куди подінуся. Але я все одно вас кохаю. Кохаю вас відтоді, як уперше побачив у цьому домі.
Все так само незрушно дивлячись на мене й не перестаючи плести, вона знову похитала головою.
- Якщо міс Гевішем свідомо скористалася вразливістю бідного хлопчика й усі ці довгі роки мучила мене марними надіями та незбутніми мріями, то це було з її боку жорстоко, неймовірно жорстоко. Але, мабуть, це вона несвідомо. Мабуть, власні страждання настільки її засліпили, що вона й не подумала про мої страждання, Естелло.
Я бачив, як міс Гевішем приклала руку до серця й так і тримала її, дивлячись по черзі то на Естеллу, то на мене.
- Здається,- спокійно мовила Естелла,- існують такі речі, як емоції… химери… не знаю, як їх назвати… що до мене не доходять. Коли ви кажете, що кохаєте мене, я розумію слова, які ви вживаєте, але не більше. Ви нічого не пробуджуєте у мене в грудях, нічого не зворушуєте. Мені байдуже, хоч би що ви казали. Я пробувала остерегти вас щодо цього, хіба ж ні?
- Так, пробували,- невтішно погодився я.
- Так. Але ви не хотіли остерегтися, ви думали, що це я аби лиш говорити. Хіба ж ви не думали цього?