У дім ми ввійшли бічними дверима - парадний вхід був замкнений ззовні на два ланцюги,- і найперше мене вразила суцільна темрява всередині: дівчинка залишила в передпокої запалену свічку. Тепер вона взяла її, і ми подались через коридори й далі вгору сходами; якби не свічка, нас поглинула б навколишня пітьма.

Нарешті ми підійшли до дверей кімнати, і дівчинка сказала:

- Заходь.

Я відповів - не так з чемності, як через сором'язливість:

- Ні, спершу ви, міс.

Вона на це кинула:

- Що за дурниці, хлопчику. Я не збираюся заходити. І, сповнена зневаги, пішла собі назад, а найгірше - забрала з собою свічку.

Мені стало дуже незатишно, ба навіть трохи страшно. Лишалось одне - постукати в двері, що я й зробив і почув ізсередини дозвіл увійти. Я ввійшов і опинився у досить великій кімнаті, непогано освітленій кількома восковими свічками. Ані промінчика сонячного світла не пробивалося сюди. Судячи з меблів, це була спальня, хоча вигляд і призначення багатьох речей були мені тоді абсолютно незнайомі. Серед них виділявся покритий тканиною столик із дзеркалом у позолоченій рамі, з чого я зразу зробив висновок, що це чи не туалетний столик якоїсь панії.

Якби нікого не було за цим столиком, він, можливо, і не впав би мені зразу в око. Але у кріслі, спершись ліктем на стільницю і схиливши голову на долоню, сиділа така дивна леді, що дивнішої я ніколи не бачив і не побачу.

Вона була розкішно вдягнена - самі атласи, мережива, шовки,- і все біле. Туфлі також були білі. З її голови спадала довга біла фата, волосся прикрашали весільні квіти, але саме волосся було сиве. На шиї і на руках у неї виблискували яскраві коштовності, ще інші іскрилися на столі. Всюди видніли розкидані сукні - хоч не такі пишні, як та, що була на ній,- і стояли напівспаковані валізи. Вона ще не скінчила вдягатись, бо одна туфля була на нозі, а друга стояла на столі поруч з її рукою, і фата звисала абияк, і годинник з ланцюжком був не на ній, і мереживо було не на грудях, а лежало біля дзеркала вкупі з дрібними оздобами, хустинкою, рукавичками, якимись квітами й молитовником.

Все це я помітив не відразу, хоч і з першого погляду побачив багато більше, ніж можна було б сподіватись. Я побачив, що те, яке мало бути білим, давно втратило цю білість, поблякло й пожовкло. Я побачив, що наречена у весільній сукні зів'яла, як і та сукня та квіти, і в ній тільки й лишилось яскравого, що блиск запалих очей, Я побачив, що сукня, яка колись облягала стрункий молодий стан, тепер обвисає на висохлому тілі, де сама шкіра й кістки. Одного разу на ярмарку мене водили подивитись на воскову фігуру, що зображувала якусь там історичну знаменитість у труні. А іншого разу в одній з наших давніх церков на болотах мені довелося бачити скелета в зотлілих шатах, викопаного зі склепу під кам'яною підлогою. Тепер у тієї воскової фігури й того скелета наче з'явилися живі темні очі, втуплені в мене. Я б закричав з жаху, якби тільки стало на це духу.

- Хто ти? - спитала леді за столом.

- Піп, мем.

- Піп?

- Хлопчик від містера Памблечука, мем. Я прийшов… погратися.

- Підійди ближче, щоб я на тебе роздивилась. Підійди до мене.

Ось саме тоді, коли я стояв біля неї, силкуючись уникати її погляду, я й роздивився докладніше все довкола і побачив, що годинник її зупинився, показуючи за двадцять хвилин дев'яту, і так само настінний годинник стояв і показував за двадцять дев'яту.

- Подивись на мене,- сказала міс Гевішем.- Ти не боїшся жінки, яка ні разу не бачила сонця за весь той час, що ти живеш на світі?

Як не прикро це визнати, але я не побоявся відповісти страшенною брехнею, яку містило слово «ні».

- Ти знаєш, що тут у мене? - спитала вона, приклавши одну, а тоді й другу руку до лівого боку грудей.

- Знаю, мем.- (При цьому я мимоволі згадав молодика з боліт, яким страхав мене мій каторжник.)

- Що це?

- Серце.

- Розбите!

Вона промовила це слово дуже значливо і пильно подивилась на мене, а уста її скривив якийсь загадковий і навіть гордовитий усміх. Ще з хвилину вона тримала руки на грудях, а потім повільно опустила, наче їй несила було їх утримати.

- Я втомлена,- сказала міс Гевішем.- Я хочу розради, а дорослі чоловіки й жінки мені обридли. Грайся.

Я думаю, кожен мій читач, хоч би й який він був сперечальник, погодиться, що за даних обставин навряд чи можна було придумати більш обтяжливе завдання для бідолашного хлопчака.

- У мене часом бувають хворобливі примхи,- мовила вона далі,- ось і зараз мені закортіло подивитись, як хтось грається. Ну ж бо! - Вона нетерпляче поворухнула пальцями правої руки.- Грайся, грайся, грайся!

Коли я згадав, що мені «покаже» моя сестра, в разі я тут поведуся якось не так, у мене раптом зблиснула відчайдушна думка - чи не кинутись навскач по кімнаті, вдаючи конячку містера Памблечука? Але я зразу ж відчув, що це в мене не вийде, і не схотів навіть пробувати, а тільки стояв і дивився на міс Гевішем, якій я, мабуть, видався упертюхом. Як ми отак трохи надивились одне на одного, вона спитала:

- То ти неслухняний і норовистий?

- Ні, мем, мені вас дуже шкода, і дуже шкода, що я не можу зараз гратися. Якщо ви поскаржитесь моїй сестрі, вона дасть мені чосу, отож я б грався, якби міг, але тут усе таке нове для мене, і дивне, і гарне… і сумне…- Я урвав мову, боячись, щоб не сказати зайвого - чи то, може, я вже сказав його,- і ми знову якийсь час мовчки дивились одне на одного.

Перше ніж знов заговорити, вона відвела від мене погляд і подивилась на свою сукню, на туалетний столик і нарешті на саму себе у дзеркалі.

- Таке нове для нього,- пробурмотіла вона,- і таке давнє для мене; таке дивне для нього і звичне для мене, і таке сумне для обох нас! Поклич-но Естеллу.

Оскільки міс Гевішем і далі дивилась на свій образ у дзеркалі, я подумав, що це вона й говорить до самої себе, отож і не ворухнувся з місця.

- Поклич Естеллу, - повторила вона, блиснувши на мене поглядом.- Це вже ти можеш зробити. Поклич Естеллу. З-за дверей.

Стояти в темряві таємничого коридора невідомого будинку й дозволити собі таку непрощенну вільність, щоб гукати на весь голос ім'я гордовитої панночки, якої не видно й не чутно,- це було майже так само тяжко, як і гратися по команді. Але нарешті вона озвалась, і світло її свічки, мов зірочка, замиготіло в темному коридорі.

Міс Гевішем кивнула Естеллі підійти ближче і, взявши зі столу якусь коштовність, помилувалась, як вона виглядатиме на грудях у дівчинки, а потім на її гарненьких каштанових кучерях.

- Колись, моя люба, це стане твоїм, і ти зумієш як слід себе оздобити. Пограй у карти з цим хлопчиком.

- З цим хлопчиком! Та він же звичайний селючок! Мені здалося, наче я розчув відповідь міс Гевішем - хоч вона й здавалась неправдоподібною:

- Ну то й що? Ти можеш розбити йому серце.

- В яку гру ти вмієш грати, хлопчику? - вкрай зневажливо спитала у мене Естелла.

- Тільки в дурня, міс.

- То й залиш його в дурнях,- сказала міс Гевішем Естеллі.

Так ми сіли грати в карти.

Ось тоді до мене почало доходити, що все в цій кімнаті ще хтозна-коли зупинилося, як оті обидва годинники. Я помітив, що прикрасу міс Гевішем поклала точнісінько туди, звідки її взяла. Поки Естелла роздавала карти, я знов глянув на туалетного столика і побачив, що туфля на ньому, колись біла, а тепер пожовкла, ні разу не була взувана. Я глянув на ногу без туфлі й побачив, що шовкова панчоха на ній з білої зробилась жовта й протерлася на підошві до дірок. Якби не цей безрух на всьому, не застиглість усіх цих побляклих і зітлілих речей - навіть вицвіла весільна сукня на схудлому тілі не нагадувала б так погребної одежі, а довга фата - савана.

Схожа на труп, міс Гевішем сиділа й дивилась, як ми граємо в карти, і мережива й торочки на її весільній сукні, здавалося, були зроблені з сіруватого паперу. Я тоді ще не знав того, що, розкопуючи давні поховання, часом знаходять тіла небіжчиків, які просто на очах перетворюються на порох; але згодом я не раз думав, що міс Гевішем справляла саме таке враження, немов, потрапивши на світло денне, вона зразу розсипалася б тліном.