Досі ми бачили тільки дим, а самого пароплава приховував вигин річки; але ось і він з'явився на видноті, прямуючи просто на нас. Я сказав Гербертові і Стартопу триматись поперек течії, щоб на судні здогадалися про наш намір, а Провісові порадив сидіти тихо, загорнувшись у дощовик. Він бадьоро озвався: «На мене можеш покластися, мій хлопче», і застиг, мов статуя. Тим часом вправно ведена шлюпка перетяла нам дорогу, дозволила зрівнятися з нею й пішла поряд. Залишивши поміж човнами досить місця для вимаху весел, вона так і посувалася на одному рівні з нами, або віддаючись на волю течії, коли ми переставали гребти, або й собі вимахуючи раз-другий веслами. Один з двох їздців там стернував і пильно, як і веслярі, дивився в наш бік; другий, закутаний не згірше Провіса, глянувши на нас, наче зібгався й пошепки підказав щось стерновому. Вголос ніхто не озвався ні на їхньому, ні на нашому човні.

За кілька хвилин Стартоп, що сидів проти мене, розрізнив, який пароплав іде першим, і тихцем мовив мені: «Гамбурзький». Він наближався дуже швидко, лопаті його коліс щораз голосніше виляскували по воді. Тінь від нього вже насувалась на наш човен, коли з шлюпки до нас гукнули. Я озвався.

- На вашому човні самовільний поверненець із каторжників,- сказав їхній стерновий.- Це той, що загорнувся плащем. Його ім'я Абель Мегвіч, або інакше Провіс. Я беру його під арешт і пропоную йому здатись, а вам - допомогти органам влади.

В ту ж мить, наче й не давши ніякої команди своїм гребцям, він підвів шлюпку впритул до нашого човна. Не встигли ми перевести дух, як вони одним сильним помахом весел вирвались наперед, втягли весла і вчепилися в наш борт. Це спричинило великий переполох на пароплаві - я чув, як звідти гукали нам, чув, як скомандували зупинити машину, чув, як вона зупинилась, хоча судно невблаганно наповзало на нас. У ту саму мить я побачив, як стерновий зі шлюпки поклав руку на плече своєму бранцеві, і як обидва човни крутнуло течією, і як матроси на пароплаві чимдуж збігаються на передню палубу. І ту-таки мить я побачив, як бранець схопився, простяг руку через плече поліцейського і зірвав плаща з голови того, хто сидів, зібгавшись на шлюпці. Ту ж таки мить я впізнав знайоме обличчя - обличчя другого каторжника з тієї далекої давнини. І ту ж таки мить це побіліле від жаху обличчя, якого мені повік не забути, сахнулось назад, на борту пароплава знялися гучні крики, щось лунко хлюпнулось поруч у воду, і човен - я відчув - вислизає з-під мене.

Це тривало коротку хвилину, поки я неначе відбивався від тисячі млинових кіл і тисячі спалахів світла; ця хвилина минула, і мене втягли на борт шлюпки. Герберт буз уже там, Стартоп теж, але човен наш зник, і обидва каторжники також зникли.

У криках, що розлягались на пароплаві, у посвисті пари, у безупинному русі й судна, і шлюпки я спершу не міг відрізнити неба від води й берега від берега, але веслярі швидко вирівняли шлюпку і, впевнено вивівши її вперед кількома сильними ударами, схилились над веслами, після чого стали мовчки й зосереджено вдивлятись у воду за кормою. Незабаром у воді з'явилось щось темне, течія несла його до нас. Ніхто не озвався, але стерновий підніс руку, і веслярі встромили весла впоперек течії, щоб човен повільніше зносило вниз. Коли темна цятка наблизилась, я побачив, що то Мегвіч і що пливе він над силу. Його втягли на борт і зразу ж закували йому руки й ноги.

Шлюпку вирівняли і знову стали мовчки й пильно приглядатися до річки. Але вже надходив роттердамсь-кий пароплав; там, звичайно, нічого не знали про пригоду,- судно йшло на повній швидкості. Даремно до нього гукали, щоб його зупинити,- невдовзі й цей пароплав став уже віддалятися, і ми залишилися самі на розбурханих хвилях річки. Потім усе стихло, й обидвох пароплавів не стало видно, але з шлюпки ще довго приглядалися до річки, хоч кожен розумів, що тепер це вже безнадійно.

Нарешті від марних чекань відмовились, і понад берегом попливли до того самого шинку, який ми недавно покинули і де нас сприйняли з немалим подивом. Тут я спромігся бодай дечим полегшити страждання Ме-гвіча - тепер уже не Провіса,- що досить серйозно забився грудьми й мав глибокий поріз на голові.

Він розповів мені, що, мабуть, опинився під кілем пароплава і, піднімаючись, стукнувся об днище головою. А грудьми він, здається, вдарився в борт шлюпки, через що йому тепер дуже боляче дихати. Мегвіч додав, що не може сказати, чи у нього були якісь певні наміри щодо Компесона, але коли він шарпнув його плаща, аби розпізнати негідника, той схопився з місця й відхилився назад, і вони обоє полетіли за борт; падаючи, він мимохіть штовхнув човна, а ще ж і поліцейський силкувався його не відпустити - отож тому човен і перекинувся. Пошепки він ще розповів мені, що вони пішли під воду, міцно вчепившись один в одного, і там, у глибині, сталася сутичка, і зрештою він випручався, вирвався й виплив.

Я не мав ніяких підстав піддавати сумніву його розповідь. Поліційний офіцер, що правив шлюпкою, приблизно так само змалював мені, як вони звалились у воду.

Коли я попросив у офіцера дозволу поміняти мокру одежу заарештованого на якусь іншу, що знайшлася б на продаж у хазяїна шинку, він люб'язно погодився, обумовивши тільки, що мусить затримати у себе всі Мегвічеві речі. Таким чином колись передане мені портмоне опинилось у руках офіцера. Але він дозволив мені супроводити Мегвіча до Лондона, хоч Гербертові й Стартопу в цьому відмовив.

Наймитові з «Корабля» показали, де загиблий упав у воду, і він обіцявся пошукати труп на березі в тих місцях, куди його найімовірніше мало б викинути. Зацікавленість наймита у пошуках особливо посилилась, коли він довідався, що загиблий мав на собі панчохи. На те, щоб одягти його з голови до ніг, пішло, мабуть, з кільканадцятеро потопельників; саме цим, мабуть, і пояснювалось, чому кожна деталь наймитового вбрання перебувала на іншій стадії руйнації.

У шинку ми лишалися, аж доки надвечір почався приплив; тоді Мегвіча знесли до причалу й поклали в шлюпку. Герберт і Стартоп мали добиратись до Лондона суходолом, як собі зможуть. Сумне було наше прощання, і я, сідаючи поруч з Мегвічем, відчув, що віднині до кінця його днів моє місце буде біля нього.

Бо моя відраза до Мегвіча тепер де й поділася, і в зацькованому, зраненому й закутому створінні, яке тримало мою руку в своїй, я бачив тільки людину, що прагнула бути мені доброчинцем і протягом двох довгих років ставилась до мене з незмінною любов'ю, відданістю й щедрістю. Я бачив у ньому тільки набагато кращу людину, аніж я сам був стосовно Джо.

Ближче до ночі його дихання погіршилось, і він часто не міг стриматися від стогону. Здоровою рукою я силкувався підтримувати його, але сам у душі, як це не прикро, зовсім не шкодував, що він тяжко поранився: швидка смерть була б для нього тільки порятунком. Я не сумнівався, що знайдеться достатньо живих людей, спроможних і охочих засвідчити його особу. Та й помилування йому дарма чекати: ще на суді його було виставлено у найгіршому світлі, а після того він утік з ув'язнення й був засуджений знову, тоді самовільно вернувся з довічного заслання і до того всього спричинив смерть людині, яка його вистежила.

Поки ми пливли в бік призахідного сонця, я сказав йому, як гнітить мою душу думка, що це ж через мене він повернувся на батьківщину.

- Мій хлопче,- відповів він,- я зовсім не нарікаю на долю. Я ж усе-таки побачився з тобою, а джентльменом ти зможеш бути й без мене.

Але ні. Я вже думав про це, сидячи поруч з ним. Ні. Безвідносно до моїх власних нахилів, я тепер розумів, на що натякав Веммік. Оскільки Мегвіча засудять, все його майно перейде у державну скарбницю.

- Послухай-но сюди, мій хлопче,- сказав він.- Ти ж бо джентльмен, то не треба, аби люди тепер бачили, що ти водишся зі мною. Досить буде, як ти так ніби ненароком коли заглянеш сюди, наче по дорозі з Вемміком. А коли мене приведуть до присяги, це вже востаннє, ти сядь так, щоб мені було добре тебе видко, і більш нічого я не хочу.